«Спо­жи­ва­н­ня — єди­на мета та єди­не при­зна­че­н­ня всьо­го ви­ро­бни­цтва, а ін­те­ре­си ви­ро­бни­ка слід ура­хо­ву­ва­ти лише на­стіль­ки, на­скіль­ки це не­об­хі­дно для спри­я­н­ня ін­те­ре­сам спо­жи­ва­ча»,

«Чи ба­чи­ли ви, як лю­ту­вав ла­гі­дний кра­мар, до­бро­дій Жак Бо­ном, коли його не­обе­ре­жний син при­пад­ком роз­бив ві­кно? Якби ви були при­су­тні при цьо­му, ви б з пев­ні­стю за­свід­чи­ли, що всі оче­вид­ці, а їх там було десь трид­ця­те­ро, на­ма­га­ли­ся вті­ши­ти тор­гів­ця-нев­да­ху при­бли­зно та­ки­ми сло­ва­ми: «Без лиха не бу­ває до­бра! Усім тре­ба з чо­гось жити, а з чого мали б жити скля­рі, якби скло у ві­кнах ні­ко­ли не роз­би­ва­лось?»

Ці сло­ва роз­ра­ди мі­стять у собі цілу те­о­рію, про яку слід роз­по­ві­сти на цьо­му про­сто­му при­кла­ді, оскіль­ки, на жаль, саме нею ке­ру­є­ться біль­шість на­ших еко­но­мі­чних уста­нов.

При­пу­сті­мо, що усу­не­н­ня шко­ди обі­йде­ться в шість фран­ків. Тоді ви мо­же­те ска­за­ти, що цей при­крий ви­па­док при­не­се скля­ре­ві шість фран­ків, а отже й збіль­шить на шість фран­ків об­сяг тор­гів­лі. Я з цим по­го­джусь — мені не­має чим за­пе­ре­чи­ти, а ви ма­є­те слу­шність. Скляр при­йде, ви­ко­нає свою ро­бо­ту, одер­жить свої шість фран­ків, по­тре руки від за­до­во­ле­н­ня та — десь у душі — бла­го­сло­вить пу­сто­тли­ве дитя. Усе це — те, що ви­дно.

Про­те якщо ви ді­йде­те того ви­снов­ку, як це ча­сто бу­ває, що роз­би­ва­ти ві­кна — ко­ри­сно, бо це спри­яє гро­шо­во­му обі­гу й роз­ви­тко­ві про­ми­сло­во­сті в ці­ло­му, ви зму­си­те мене ви­гу­кну­ти: «Зу­пи­ні­ться! Ваша те­о­рія обме­же­на тим, що ви­дно, але ніяк не вра­хо­вує того, чого не ви­дно!». Ні­хто не ба­чить, що вла­сник крам­ни­ці, який уже ви­тра­тив шість фран­ків на якусь річ, не має змо­ги ви­тра­ти­ти їх на щось інше.

Ні­хто не ба­чить, що якби йому не до­ве­ло­ся за­мі­ню­ва­ти скло у ві­кні, він би охо­че при­дбав нові че­ре­ви­ки за­мість ста­рих або до­дав би якусь книж­ку до сво­єї бі­бліо­те­ки. Ко­ро­тко ка­жу­чи, він міг би ви­тра­ти­ти свої шість фран­ків іна­кше, але цей при­крий ви­па­док йому за­ва­див»⁽⁷⁾.

«Ко­жна лю­ди­на по­стій­но на­ма­га­є­ться зна­йти най­ви­гі­дні­ше за­сто­су­ва­н­ня ка­пі­та­лу, яким вона може роз­по­ря­джа­ти­ся. На­справ­ді при цьо­му вона пі­клу­є­ться про вла­сну ви­го­ду, а не су­спіль­ні ін­те­ре­си. Однак го­ни­тва за осо­би­стою ви­го­дою ціл­ком при­ро­дно — чи, рад­ше, не­ми­ну­че — веде до ви­бо­ру за­сто­су­ва­н­ня, яке є най­ви­гі­дні­шим і для су­спіль­ства. Лю­ди­на пе­ре­слі­дує лише вла­сну ви­го­ду, і в цьо­му ви­пад­ку, як і в ба­га­тьох ін­ших, не­ви­ди­мою ру­кою спря­мо­ву­є­ться до мети, яка зов­сім не вхо­ди­ла в її на­мі­ри⁽⁸⁾»,

«...має пе­ре­ві­ря­ти не лише без­по­се­ре­дні, але й дов­го­стро­ко­ві ре­зуль­та­ти, не лише пер­вин­ні, але й вто­рин­ні на­слід­ки, та не лише вплив на якусь кон­кре­тну гру­пу, але й вплив на всіх і ко­жно­го»⁽¹⁰⁾.

«Ре­жим при­ва­тної вла­сно­сті по­кла­дає на лю­дей від­по­від­аль­ність за їхні дії у сфе­рі ма­те­рі­аль­них благ. А отже, за та­кої си­сте­ми люди від­чу­ва­ють на собі на­слід­ки вла­сних дій. Вла­сність вста­нов­лює за­хи­сні бар’єри, але вона та­кож ото­чує нас дзер­ка­ла­ми, які від­би­ва­ють на нас на­слід­ки на­ших вчин­ків⁽²⁰⁾»,

«Кон­ку­рен­ція є за­по­ру­кою по­стій­но­го зро­ста­н­ня ефе­ктив­но­сті ви­ро­бни­цтва. Вона спо­ну­кає ви­ро­бни­ків ско­ро­чу­ва­ти ви­тра­ти та змен­шу­ва­ти вар­тість ви­ро­бни­цтва, щоби мог­ти про­да­ва­ти свою про­ду­кцію за ниж­чи­ми, ніж у кон­ку­рен­тів, ці­на­ми. Вона ви­ті­сняє з рин­ку ті ком­па­нії, чиї ви­тра­ти за­ли­ша­ю­ться ви­со­ки­ми, й у та­кий спо­сіб зо­се­ре­джує по­ту­жно­сті в ру­ках під­при­ємств із низь­ки­ми ви­тра­та­ми ви­ро­бни­цтва⁽²³⁾»,

«Не че­рез до­бро­зи­чли­вість м’ясни­ка, пи­во­ва­ра чи бу­ло­чни­ка очі­ку­є­мо ми отри­ма­ти свій обід, а че­рез до­три­ма­н­ня ними вла­сних ін­те­ре­сів. Ми звер­та­є­мо­ся не до їхньої гу­ман­но­сті, а до їхньо­го его­ї­зму, і ні­ко­ли не го­во­ри­мо їм про наші по­тре­би, а лише про їхні ви­го­ди»⁽²⁴⁾.

«По­да­тки про­со­че­ні по­том ко­жно­го, хто пра­цює. Ре­зуль­та­том на­дмір­но ви­со­ких по­да­тків є не­пра­цю­ю­чі фа­бри­ки, про­да­ні за не­до­їм­ки фер­ми, а та­кож юрби го­ло­дних лю­дей, які бро­дять по ву­ли­цях у мар­них по­шу­ках ро­бо­ти»,

«Вільна торгівля по­ля­гає в на­дан­ні лю­дям мо­жли­во­сті ку­пу­ва­ти й про­да­ва­ти у ба­жа­ний для них спо­сіб. Протекціоністські тарифи (захисні мита) — таке саме за­сто­су­ва­н­ня сили, як і вста­нов­ле­н­ня бло­ка­ди за до­по­мо­гою військ, і мета їхня одна­ко­ва — пе­ре­шко­джа­н­ня тор­гів­лі. Рі­зни­ця по­ля­гає в тому, що шля­хом вій­сько­вої бло­ка­ди кра­ї­ни за­ва­жа­ють тор­гу­ва­ти сво­їм во­ро­гам, а че­рез про­те­кціо­ніст­ські та­ри­фи — вла­сним гро­ма­дя­нам⁽⁴¹⁾»,

«Му­дрий і оща­дли­вий уряд, який стри­му­ва­ти­ме лю­дей від за­по­ді­я­н­ня шко­ди один одно­му, а в усьо­му ін­шо­му дасть їм волю са­мим ви­рі­шу­ва­ти, як за­сто­со­ву­ва­ти свої сили та зді­бно­сті, та не від­би­ра­ти­ме з рота тру­да­ря за­ро­бле­ний ним хліб. Саме це і є до­бро­со­ві­сне управ­лі­н­ня, і саме цьо­го ми по­тре­бу­є­мо як остан­ньо­го пун­кту в пе­ре­лі­ку умов, не­об­хі­дних для до­ся­гне­н­ня до­бро­бу­ту»,

«Люди, що за­йма­ю­ться одні­єю й тією са­мою ді­яль­ні­стю, рід­ко зби­ра­ю­ться ра­зом, на­віть щоб ве­се­ло про­ве­сти час і від­по­чи­ти, але коли це тра­пля­є­ться, роз­мо­ва за­зви­чай за­кін­чу­є­ться змо­вою про­ти гро­мад­сько­сті або ви­на­хі­дли­ви­ми пла­на­ми під­ви­щи­ти ціни»,

«Пер­ший урок еко­но­мі­ки — це обме­же­ність ре­сур­сів: їх ні­ко­ли не бу­ває до­ста­тньо, щоб пов­ні­стю за­до­воль­ни­ти всі люд­ські по­тре­би в них. А пер­ший урок по­лі­ти­ки по­ля­гає в тому, що вона ігно­рує пер­ший урок еко­но­мі­ки»⁽⁵⁵⁾,

«При­ва­бли­вість для ви­бор­них по­лі­ти­ків фі­нан­су­ва­н­ня ви­да­тків ко­штом бор­го­вих зо­бов’язань має бути оче­ви­дною. За­по­зи­че­н­ня да­ють змо­гу здій­сню­ва­ти ті ви­да­тки, що при­не­суть не­гай­ні по­лі­ти­чні ви­го­ди, без будь-яких пря­мих по­лі­ти­чних ви­трат»⁽⁶⁰⁾,

«Одним з ін­стру­мен­тів по­лі­ти­ки (який ча­сто пе­ре­тво­рю­є­ться на її мету) є ви­лу­че­н­ня ре­сур­сів у зви­чай­них пла­тни­ків по­да­тків з мі­ні­маль­ни­ми не­зру­чно­стя­ми й подаль­ший роз­по­діл над­хо­джень се­ред чи­сель­них пре­тен­ден­тів на них у спо­сіб, що за­без­пе­чує ма­кси­маль­ну під­трим­ку з боку ви­бор­ців. По­лі­ти­ка — якщо йде­ться про за­без­пе­че­н­ня під­трим­ки — це ми­сте­цтво про­ра­хо­ва­но­го обма­ну або, ка­жу­чи то­чні­ше, ми­сте­цтво обду­рю­ва­ти так, щоб про це ні­хто не здо­га­дав­ся»⁽⁶⁵⁾,

«Де­мо­кра­тія не може існу­ва­ти як по­стій­на фор­ма прав­лі­н­ня. Вона може існу­ва­ти лише доти, доки ви­бор­ці не усві­дом­лять, що вони мо­жуть про­го­ло­су­ва­ти за ще­дрі да­рун­ки з дер­жав­ної скар­бни­ці для себе са­мих. З цьо­го мо­мен­ту біль­шість зав­жди під­три­му­ва­ти­ме тих кан­ди­да­тів, які обі­ця­ти­муть біль­ше ви­плат із дер­жав­ної скар­бни­ці, що при­зве­де до не­о­дмін­но­го кра­ху де­мо­кра­тії че­рез без­від­по­від­аль­ну по­да­тко­во-бю­дже­тну по­лі­ти­ку...»⁽⁶⁸⁾.

«Лю­ди­на, як і всі со­ці­аль­но-ор­га­ні­зо­ва­ні істо­ти, має при­ро­дну при­страсть до не­роб­ства. Однак для неї існу­ють два сти­му­ли пра­цю­ва­ти: по­тре­ба жити та ба­жа­н­ня по­лі­пшу­ва­ти умо­ви жи­т­тя… Будь-який за­хід, якщо він за­про­ва­джує ле­галь­ну бла­го­дій­ність на по­стій­ній осно­ві та на­дає їй адмі­ні­стра­тив­ну фор­му, тим са­мим ство­рює без­ді­яль­ний і ле­да­чий клас, що живе ко­штом про­ми­сло­во­го ро­бі­тни­чо­го кла­су»⁽⁷⁴⁾.

1. Саме ви­зна­че­н­ня по­ня­т­тя «бі­дність» ча­сто спан­те­ли­чує. Го­во­ря­чи про бі­дність, де­хто має на ува­зі «аб­со­лю­тну бі­дність», тоб­то, коли окре­ма лю­ди­на чи сім’я не ма­ють до­ста­тніх ре­сур­сів для при­дба­н­ня ви­зна­че­но­го «спо­жив­чо­го ко­ши­ка то­ва­рів та по­слуг для за­до­во­ле­н­ня пер­шо­чер­го­вих по­треб».
2. Інші ма­ють на дум­ці «від­но­сну бі­дність», коли осо­ба або сім’я кла­си­фі­ку­ю­ться як бі­дні, якщо рі­вень їхньо­го до­хо­ду є ниж­чим за по­пе­ре­дньо ви­зна­че­ну межу в роз­по­ді­лі до­хо­дів (ска­жі­мо, ниж­чим за по­ло­ви­ну ме­ді­ан­но­го рів­ня се­ре­дньо­ду­шо­во­го до­хо­ду в кра­ї­ні).
3. Від­но­сна бі­дність зі­став­ля­є­ться з не­рів­ні­стю, однак це не одне й те саме. При­пу­сті­мо, існу­ють два то­ва­ри­ства, ко­жне з яких скла­да­є­ться з чо­ти­рьох сі­мей. У пер­шо­му то­ва­ри­стві до­хо­ди ста­нов­лять 1 000 000 до­ла­рів, 50 000 до­ла­рів, 50 000 до­ла­рів і 4000 до­ла­рів, тоді як у дру­го­му — 51 000 до­ла­рів, 50 000 до­ла­рів, 50 000 до­ла­рів і 24 999 до­ла­рів. Оби­два то­ва­ри­ства мали б одна­ко­вий рі­вень від­но­сної бі­дно­сті (25%), але дуже від­рі­зня­ли­ся б за рів­нем не­рів­но­сті.
4. Іно­ді кри­те­рії бі­дно­сті не вра­хо­ву­ють по­да­тків (які змен­шу­ють до­хід) та трансфер­тів (які збіль­шу­ють до­хід). Тож який ва­рі­ант ви­ко­ри­сто­ву­є­ться? Ча­сто кіль­кість лю­дей, що жи­вуть в умо­вах бі­дно­сті від­по­від­но до пер­шо­го ви­зна­че­н­ня, вдві­чі пе­ре­ви­щує кіль­кість та­ких лю­дей за кри­те­рі­я­ми дру­го­го ви­зна­че­н­ня.
5. Стан­дар­ти щодо скла­ду мі­ні­маль­но­го рів­ня спо­жи­ва­н­ня зна­чно від­рі­зня­ю­ться, за­ле­жно від кра­ї­ни та часу. Сьо­го­дні у кра­ї­нах із се­ре­днім та ви­со­ким рів­нем до­хо­дів очі­ку­ва­н­ня су­спіль­ства щодо прийня­тно­го рів­ня жи­т­тя охо­плю­ють то­ва­ри та по­слу­ги, яких по­пе­ре­дні по­ко­лі­н­ня на­віть не мо­гли собі уяви­ти (по­ду­май­те про мо­біль­ні те­ле­фо­ни та те­ле­ві­зо­ри).
6. Зре­штою, ва­жли­во роз­рі­зня­ти між бі­дні­стю в пев­ний пе­рі­од і бі­дні­стю впро­довж усьо­го жи­т­тя. Отри­му­ва­ти низь­кий до­хід у сту­дент­ські часи та жити в бі­дно­сті з року в рік — це зов­сім рі­зні си­ту­а­ції.

«Лю­ди­на си­сте­ми схиль­на вва­жа­ти себе дуже му­дрою. Зда­є­ться, вона вва­жає, що може ке­ру­ва­ти чле­на­ми ве­ли­ко­го су­спіль­ства так само віль­но, як рука роз­став­ляє фі­гу­ри на ша­хів­ни­ці. При цьо­му вона не вра­хо­вує те, що ходи фі­гур на ша­хів­ни­ці за­ле­жать ви­клю­чно від руки, що їх пе­ре­став­ляє; тим ча­сом як на ве­ли­че­зній ша­хо­вій до­шці люд­сько­го су­спіль­ства ко­жна окре­ма фі­гу­ра ру­ха­є­ться за вла­сним прин­ци­пом, що може від­рі­зня­ти­ся від про­ди­кто­ва­но­го їй за­ко­но­дав­чою вла­дою. Якщо оби­два ці прин­ци­пи руху збі­га­ю­ться й ді­ють в одна­ко­во­му на­прям­ку, то гра, в яку грає су­спіль­ство, буде від­бу­ва­ти­ся лег­ко та зла­го­дже­но, а саме су­спіль­ство з ве­ли­кою ймо­вір­ні­стю буде ща­сли­вим та успі­шним. Але якщо вони про­ти­ле­жні або від­рі­зня­ю­ться, то гра від­бу­ва­є­ться без­ла­дно, а су­спіль­ство по­стій­но пе­ре­бу­ває в ста­ні пов­но­го без­ла­ду»⁽⁷⁷⁾,

«Якщо сво­ї­ми спро­ба­ми по­лі­пши­ти со­ці­аль­ний по­ря­док лю­ди­на хоче при­не­сти біль­ше ко­ри­сті, ніж шко­ди, вона по­вин­на за­сво­ї­ти, що в цій, як і в ін­ших обла­стях, де пе­ре­ва­жає скла­дний тип ор­га­ні­за­ції, вона не може отри­ма­ти пов­ної ін­фор­ма­ції, що до­зво­ли­ла б їй ста­ти го­спо­да­рем ста­но­ви­ща. Тому вона зму­ше­на ко­ри­сту­ва­ти­ся до­сту­пни­ми їй зна­н­ня­ми, й чи­ни­ти не як ре­мі­сник, що на­дає фор­ми сво­їм ви­ро­бам, а рад­ше спри­я­ти зро­стан­ню, ство­рю­ю­чи на­ле­жні умо­ви, як це ро­бить са­дів­ник для сво­їх ро­слин»⁽⁷⁸⁾.

• Фе­де­раль­ний уряд Спо­лу­че­них Шта­тів пла­тить одним фер­ме­рам, щоб вони не ви­ро­бля­ли зер­но­ву про­ду­кцію, та во­дно­час на­дає ін­шим суб­си­дії на ре­а­лі­за­цію про­є­ктів зро­шу­валь­них си­стем для збіль­ше­н­ня об­ся­гів ви­ро­бни­цтва тих са­мих зер­но­вих про­ду­ктів. На­слід­ком по­ді­бної по­лі­ти­ки суб­си­ду­ва­н­ня в Єв­ро­пей­сько­му Со­ю­зі ста­ло надлишкове виробництво ба­га­тьох сіль­сько­го­спо­дар­ських про­ду­ктів, що зу­мо­ви­ло по­яву по­пу­ляр­но­го ви­сло­ву «ма­сля­на гора».
• Уря­до­ві про­гра­ми Спо­лу­че­них Шта­тів Аме­ри­ки для вла­сни­ків мо­ло­чних ферм під­три­му­ють ви­со­ку ціну на мо­ло­ко, тоді як уряд суб­си­дує про­гра­му шкіль­но­го хар­чу­ва­н­ня, щоб зро­би­ти до­ро­ге мо­ло­ко більш до­сту­пним.
• Про­гра­ма про­до­воль­чих суб­си­дій в Ін­дії спря­мо­ва­на на під­трим­ку і спо­жи­ва­чів, і ви­ро­бни­ків. Як на­слі­док, Ін­дія ви­яви­ла над­зви­чай­ну спри­тність, по­ста­ча­ю­чи зер­но спо­жи­ва­чам за шту­чно за­ни­же­ни­ми ці­на­ми, й одно­ча­сно по­тер­па­ю­чи від на­дмір­ної про­по­зи­ції, оскіль­ки фер­ме­рам пла­ти­ли за­ви­ще­ні ціни. (Фер­ме­ри та­кож суб­си­ду­ю­ться че­рез за­со­би ви­ро­бни­цтва в сіль­сько­му го­спо­дар­стві: еле­ктро­енер­гію, воду та до­бри­ва — на шко­ду дов­кі­л­лю.) Дер­жа­ва при­дба­ла ве­ли­че­зні за­па­си гни­ло­го рису й пше­ни­ці, тоді як обме­же­на кіль­кість зла­ків, до­сту­пних для спо­жи­ва­чів, роз­по­ді­ля­ла­ся із за­сто­су­ва­н­ням ко­рум­по­ва­них про­це­дур, що су­пе­ре­чать за­яв­ле­ній меті до­по­мо­ги бі­дним⁽⁷⁹⁾.
• У всьо­му сві­ті кра­ї­ни ви­тра­ча­ють на суб­си­ді­ю­ва­н­ня ри­баль­ства 30 мі­льяр­дів до­ла­рів на рік, при­чо­му 60% цих ко­штів без­по­се­ре­дньо сти­му­лю­ють не­прийня­тну й ни­щів­ну ді­яль­ність. У 2012 році зу­мов­ле­не цими ді­я­ми ви­крив­ле­н­ня рин­ку за­вда­ло сві­то­вій еко­но­мі­ці шко­ди на суму орі­єн­тов­но 83 мі­льяр­ди до­ла­рів⁽⁸⁰⁾.
• У 2015 та 2016 ро­ках уря­ди кра­їн «Ве­ли­кої сім­ки» що­ро­ку на­да­ва­ли що­най­мен­ше 81 мі­льярд до­ла­рів у фор­мі фі­нан­со­вої під­трим­ки та 20 мі­льяр­дів до­ла­рів фі­нан­су­ва­н­ня з дер­жав­но­го бю­дже­ту на ви­ро­бни­цтво й спо­жи­ва­н­ня на­фти, газу та ву­гі­л­ля, во­дно­час актив­но суб­си­ду­ю­чи со­ня­чну та ві­тро­ву енер­ге­ти­ку. У 2019 році очі­ку­ва­ло­ся, що Ве­ли­ка Бри­та­нія ви­тра­тить 12 млрд євро на під­трим­ку ви­до­бу­ва­н­ня ви­ко­пно­го па­ли­ва та 8,3 млрд євро на під­трим­ку кон­ку­рен­тно­го се­кто­ру від­нов­лю­ва­них дже­рел енер­гії.
• По­вер­та­ю­чись до Ін­дії, в Ком­пле­ксно­му пла­ні дій щодо бо­роть­би із за­бру­дне­н­ням, під­го­то­ва­но­му Управ­лі­н­ням кон­тро­лю за за­бру­дне­н­ням нав­ко­ли­шньо­го се­ре­до­ви­ща (EPCA), ствер­джу­є­ться про не­об­хі­дність при­пи­не­н­ня під­трим­ки ви­ко­ри­ста­н­ня сти­сне­но­го при­ро­дно­го газу (СПГ), оскіль­ки він «є одним із го­лов­них дже­рел ви­ки­дів окси­дів азо­ту, а та­кож може збіль­шу­ва­ти кіль­кість твер­дих ча­сток (PM1) у по­ві­трі». Така по­зи­ція пря­мо су­пе­ре­чить роз­ро­бле­но­му Го­лов­ним управ­лі­н­ням кон­тро­лю за за­бру­дне­н­ням пла­ну за­хо­дів (2015) для Делі, який мі­стив 42 пун­кти та ви­ма­гав на­да­н­ня мі­стом ін­фор­ма­ції про по­ря­док по­ча­тку якнай­швид­шо­го пе­ре­ве­де­н­ня гро­мад­сько­го транс­пор­ту на СПГ.

«У при­ва­тних (до пев­ної міри) та уря­до­вих (осо­бли­вою мі­рою) спра­вах існує ве­ли­че­зна інер­тність — так зва­на «ти­ра­нія ста­тус-кво». До справ­жніх змін веде лише кри­за: фа­кти­чна або уяв­на. А дії, що вчи­ня­ю­ться в разі кри­зи, за­ле­жать від по­ши­ре­них у су­спіль­стві ідей. Ось у чому, на мою дум­ку, по­ля­гає наша основ­на фун­кція: роз­ро­бля­ти аль­тер­на­ти­ви чин­ній по­лі­ти­ці, під­три­му­ва­ти їх існу­ва­н­ня, за­без­пе­чу­ва­ти їх на­яв­ність доти, поки те, що було по­лі­ти­чно не­мо­жли­вим, не ста­не по­лі­ти­чно не­ми­ну­чим»⁽⁸³⁾,

• Ніщо не спо­ну­кає ви­бор­ців ро­би­ти обду­ма­ний ви­бір.
• Си­ту­а­ція, коли уряд не обме­жу­є­ться за­хи­стом прав гро­ма­дян, а по­чи­нає актив­но роз­по­ді­ля­ти де­фі­ци­тні ре­сур­си, за­охо­чує на­ро­дних обран­ців пі­клу­ва­тись про ін­те­ре­си до­бре ор­га­ні­зо­ва­них груп впли­ву.
• По­лі­ти­чний фа­во­ри­тизм спо­ну­кає до мар­но­тра­тної рен­то­о­рі­єн­то­ва­ної по­ве­дін­ки.
• По­лі­ти­чний про­цес зде­біль­шо­го орі­єн­то­ва­ний на ко­ро­тку пер­спе­кти­ву — не дов­ше, ніж до на­сту­пних ви­бо­рів. На­слід­ком цьо­го стає на­дмір­ний дер­жав­ний борг і роз­да­ча фі­нан­со­во не­за­без­пе­че­них обі­ця­нок, які май­же не­мо­жли­во ви­ко­на­ти.

1. Де­цен­тра­лі­за­ція, яка за­без­пе­чує прийня­т­тя рі­шень із пи­тань еко­но­мі­чної по­лі­ти­ки на рів­ні, яко­мо­га ближ­чо­му до тих, кого вони сто­су­ю­ться
   Цей прин­цип субсидіарності за­крі­пле­но в Де­ся­тій по­прав­ці до Кон­сти­ту­ції США: «Пов­но­ва­же­н­ня, що не пе­ре­да­но Спо­лу­че­ним Шта­там цією Кон­сти­ту­ці­єю і не за­бо­ро­не­но нею окре­мим шта­там, на­ле­жать від­по­від­но шта­там або на­ро­до­ві». А в укла­де­но­му в 1992 році Ма­а­стри­хт­сько­му до­го­во­рі суб­си­ді­ар­ність ви­зна­че­но як один із «за­галь­них прин­ци­пів пра­ва Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу». У ре­да­кції Лі­са­бон­сько­го до­го­во­ру 2009 року: «Від­по­від­но до прин­ци­пу суб­си­ді­ар­но­сті, у сфе­рах, що не на­ле­жать до ви­клю­чної ком­пе­тен­ції ЄС, він діє лише у та­ко­му об­ся­зі й тоді, коли дер­жа­ви-чле­ни не мо­жуть на­ле­жним чи­ном до­сяг­ти ці­лей за­про­по­но­ва­но­го за­хо­ду на цен­траль­но­му, ре­гіо­наль­но­му чи мі­сце­во­му рів­нях...».
   Ло­гі­ка суб­си­ді­ар­но­сті бере свій по­ча­ток із кіль­кох дже­рел. Більш без­по­се­ре­дній кон­такт між уря­дом і гро­ма­дя­на­ми на мі­сце­во­му, а не на за­галь­но­дер­жав­но­му (або над­дер­жав­но­му) рів­ні, дає змо­гу більш ґрун­тов­но з’ясо­ву­ва­ти по­тре­би та ба­жа­н­ня. Як за­зна­ча­ло­ся ра­ні­ше, кон­ку­рен­ція між ор­га­на­ми мі­сце­вої вла­ди спо­ну­кає їх кра­ще об­слу­го­ву­ва­ти гро­ма­дян. Зав­дя­ки тому, що мі­сце­ві гру­пи гро­ма­дян ма­ють сти­му­ли до розв’яза­н­ня спіль­них про­блем, роз­ма­ї­т­тя під­хо­дів до їх розв’яза­н­ня, за­про­ва­дже­них у рі­зних мі­сце­во­стях, збіль­шує ймо­вір­ність того, що інші ор­га­ни мі­сце­вої вла­ди роз­ро­блять і ре­а­лі­зо­ву­ва­ти­муть ді­є­ву по­лі­ти­ку.
   Цю ідею люди до­бре ро­зумі­ли за­дов­го до того, як тер­мін «суб­си­ді­ар­ність» упер­ше було вжи­то в ен­ци­клі­ці Папи Рим­сько­го Пія XI «Quadragesimo Anno» («Со­ро­ко­вий рік»), ви­да­ній у 1931 році. Опи­су­ю­чи Аме­ри­ку по­ча­тку XIX сто­лі­т­тя, Але­ксіс де То­квіль ді­йшов та­ко­го ви­снов­ку:

   «Де­цен­тра­лі­за­ція має не лише адмі­ні­стра­тив­ну цін­ність, але й гро­ма­дян­ський ви­мір, адже вона роз­ши­рює мо­жли­во­сті гро­ма­дян актив­но ці­ка­ви­ти­ся гро­мад­ськи­ми спра­ва­ми; вона при­зви­ча­ює їх до ре­а­лі­за­ції сво­їх сво­бод. Саме з на­гро­ма­дже­н­ня цих мі­сце­вих, ді­яль­них і ви­ба­гли­вих сво­бод на­ро­джу­є­ться най­ефе­ктив­ні­ша про­ти­ва­га пре­тен­зі­ям цен­траль­ної вла­ди, на­віть якщо вона ко­ри­сту­є­ться під­трим­кою зне­осо­бле­ної ко­ле­ктив­ної волі»⁽⁸⁴⁾.

2. Стри­му­ва­н­ня та про­ти­ва­ги, що яв­ним чи­ном роз­по­ді­ля­ють вла­дні пов­но­ва­же­н­ня між не­за­ле­жни­ми ор­га­на­ми
   За­зви­чай вла­да скла­да­є­ться з трьох гі­лок:
   1. За­ко­но­дав­чої гіл­ки, що ви­дає за­ко­ни.
   2. Ви­ко­нав­чої гіл­ки, що вті­лює їх в жи­т­тя.
   3. Су­до­вої гіл­ки, що тлу­ма­чить за­ко­ни.
   Утім, ви­ко­на­н­ня цих трьох ба­зо­вих фун­кцій може бути ор­га­ні­зо­ва­не в рі­зний спо­сіб. Якщо не роз­гля­да­ти мо­нар­хій, ди­кта­тур і вій­сько­вих хунт (які мо­жуть мати зов­ні­шні атри­бу­ти де­мо­кра­тії, пе­ре­бу­ва­ю­чи, однак, під кон­тро­лем одні­єї осо­би або вузь­ко­го кола осіб), то мо­жна ви­ді­ли­ти такі основ­ні рі­зно­ви­ди ре­спу­блі­кан­ської фор­ми прав­лі­н­ня:
   1. Пар­ла­мент­ську, в якій ви­ко­нав­чу вла­ду здій­снює лі­дер (за­зви­чай «прем’єр-мі­ністр»), обра­ний пар­ла­мен­том, який при­зна­чає мі­ні­стрів за по­да­н­ням прем’єр-мі­ні­стра. За та­кої фор­ми прав­лі­н­ня прем’єр-мі­ністр ви­ко­нує волю пар­ла­мен­ту й може бути від­сто­ро­не­ний від по­са­ди в будь-який час. Кра­ї­ни з пар­ла­мент­ською фор­мою прав­лі­н­ня мо­жуть мати го­ло­ву дер­жа­ви з обме­же­ни­ми це­ре­мо­ні­аль­ни­ми пов­но­ва­же­н­ня­ми на кшталт ан­глій­ської ко­ро­ле­ви чи пре­зи­ден­та Ні­меч­чи­ни.
   2. Пре­зи­дент­ську, в якій го­ло­ва ви­ко­нав­чої вла­ди оби­ра­є­ться без­по­се­ре­дньо ви­бор­ця­ми та при­зна­чає свій ка­бі­нет, склад яко­го під­ля­гає за­твер­джен­ню за­ко­но­дав­чим ор­га­ном. Гар­ним при­кла­дом кра­ї­ни з та­кою фор­мою прав­лі­н­ня є Спо­лу­че­ні Шта­ти Аме­ри­ки.
   3. На­пів­пре­зи­дент­ську або змі­ша­ну, в якій ви­бор­ці оби­ра­ють пре­зи­ден­та з обме­же­ни­ми, але ре­аль­ни­ми пов­но­ва­же­н­ня­ми, а ка­бі­нет мі­ні­стрів є від­по­від­аль­ним пе­ред пар­ла­мен­том. Така фор­ма прав­лі­н­ня діє, зокре­ма, у Фран­ції.
   При роз­гля­ді си­стем із пар­ла­мент­ською фор­мою прав­лі­н­ня не­об­хі­дно вра­хо­ву­ва­ти ряд ін­сти­ту­цій­них чин­ни­ків. В яких окру­гах про­во­дя­ться ви­бо­ри: в не­ве­ли­ких одно­ман­да­тних чи в зна­чно біль­ших ба­га­то­ман­да­тних окру­гах? Якщо в ба­га­то­ман­да­тних, то чи здій­сню­є­ться роз­по­діл місць у пар­ла­мен­ті за час­ткою на­бра­них го­ло­сів, і якою є мі­ні­маль­на час­тка го­ло­сів, що на­дає пра­во на мі­сце в за­ко­но­дав­чо­му ор­га­ні?
   Змі­ша­ну фор­му прав­лі­н­ня було за­про­ва­дже­но в біль­шо­сті (при­бли­зно 60%) пост­ко­му­ні­сти­чних кра­їн із пе­ре­хі­дною еко­но­мі­кою. У 30% кра­їн діє пар­ла­мент­ська фор­ма прав­лі­н­ня, а в ре­шті — пре­зи­дент­ська. З ча­сом де­які кра­ї­ни пе­ре­йшли до ін­шої фор­ми прав­лі­н­ня: Гру­зія — у 2004 році, Че­хія — у 2012 році, а Вір­ме­нія — у 2015 році. Між кра­ї­на­ми зі змі­ша­ни­ми фор­ма­ми прав­лі­н­ня спо­сте­рі­га­ю­ться ве­ли­кі від­мін­но­сті в об­ся­зі пре­зи­дент­ських пов­но­ва­жень. Осо­бли­во не­ста­біль­ною ви­яви­лась Укра­ї­на: тут спів­від­но­ше­н­ня пов­но­ва­жень між пре­зи­ден­том і пар­ла­мен­том змі­ню­ва­лось у 1994, 1996, 2004, 2010 та 2014 ро­ках. Така не­ста­біль­ність ба­зо­вих ін­сти­ту­тів вла­ди сут­тє­во ускла­днює ін­ве­сто­рам пла­ну­ва­н­ня сво­єї ді­яль­но­сті.
   Хоча всі ви­ще­зга­да­ні фор­ми прав­лі­н­ня ма­ють свої пе­ре­ва­ги й не­до­лі­ки, про­ве­де­ні до­слі­дже­н­ня вка­зу­ють на те, що в си­сте­мах із пре­зи­дент­ською фор­мою прав­лі­н­ня уряд за­зви­чай є мен­шим. Одні­єю з при­чин цьо­го може бути схиль­ність си­стем із пар­ла­мент­ською фор­мою прав­лі­н­ня до утво­ре­н­ня ко­а­лі­цій­них уря­дів, у яких чи­слен­ні пар­тії ви­су­ва­ють ви­мо­ги від іме­ні сво­їх ви­бор­ців та від­сто­ю­ють їхні прі­о­ри­те­ти в обмін на під­трим­ку уря­ду. З дру­го­го боку, кра­ї­ни з пар­ла­мент­ською фор­мою прав­лі­н­ня, схо­же, роз­ви­ва­ю­ться швид­ше, ніж кра­ї­ни з пре­зи­дент­ською фор­мою прав­лі­н­ня. Про­те в пост­ко­му­ні­сти­чних кра­ї­нах си­сте­ми з пре­зи­дент­ською фор­мою прав­лі­н­ня, схо­же, ма­ють до­да­тко­ву ваду: пра­гне­н­ня до цен­тра­лі­за­ції вла­дних пов­но­ва­жень аж до утво­ре­н­ня де­спо­ти­чних ре­жи­мів за де­мо­кра­ти­чним фа­са­дом. Еко­но­мі­сти Ро­джер Ма­єр­сон, Же­рар Ро­ланд і Ти­мо­фій Ми­ло­ва­нов про­ве­ли чу­до­вий огляд пе­ре­ваг і не­до­лі­ків рі­зних форм прав­лі­н­ня на при­кла­ді пост­ко­му­ні­сти­чних кра­їн⁽⁸⁵⁾.
   Ро­джер Ма­єр­сон, ла­у­ре­ат Но­бе­лів­ської пре­мії з еко­но­мі­ки 2007 року, у сво­їх ін­ших ро­бо­тах про­по­ну­вав пра­кти­чну стру­кту­ру, що спи­ра­є­ться на кон­це­пцію стри­му­вань і про­ти­ваг. З огля­ду на мас­шта­бні про­бле­ми, пов’яза­ні з ко­ру­пці­єю в кра­ї­нах із пе­ре­хі­дною еко­но­мі­кою, одним із ло­гі­чних рі­шень мо­гло б ста­ти від­ме­жу­ва­н­ня від­по­від­аль­но­сті за ді­яль­ність уря­ду від від­по­від­аль­но­сті за роз­слі­ду­ва­н­ня кри­мі­наль­них пра­во­по­ру­шень і при­тя­гне­н­ня вин­них до кри­мі­наль­ної від­по­від­аль­но­сті. Пер­ше з цих пов­но­ва­жень мо­жна було б за­крі­пи­ти за прем’єр-мі­ні­стром, а дру­ге — за пре­зи­ден­том. В осно­ві цієї про­по­зи­ції ле­жить той прин­цип, що на­яв­ність окре­мо­го вла­дно­го ор­га­ну, який від­по­від­ає за роз­слі­ду­ва­н­ня ко­ру­пцій­них ді­янь, сут­тє­во обме­жує мо­жли­во­сті для по­ру­ше­н­ня за­ко­ну на­віть у кра­ї­нах з уста­ле­ною си­сте­мою пра­ва, не ка­жу­чи вже про кра­ї­ни, що лише по­ча­ли про­цес де­мо­кра­ти­за­ції.
3. Не­за­ле­жна су­до­ва гіл­ка вла­ди
   Кон­троль над при­зна­че­н­ням суд­дів, по­при всю його ва­жли­вість, — да­ле­ко не єди­ний чин­ник, що за­без­пе­чує фун­кціо­ну­ва­н­ня су­дів як си­сте­ми стри­му­вань і про­ти­ваг. До­слі­дже­н­ня еко­но­мі­стів раз у раз по­ка­зу­ють, що не­за­ле­жність су­до­вої вла­ди є одним із ви­рі­шаль­них чин­ни­ків еко­но­мі­чно­го про­цві­та­н­ня. По­вин­но бути зро­зумі­ло, що під «не­за­ле­жні­стю» ми ма­є­мо на ува­зі ре­аль­ну не­за­ле­жність (де-фа­кто, тоб­то не­за­ле­жність існує на­справ­ді), а не тіль­ки фор­маль­ну не­за­ле­жність, що про­пи­са­на в за­ко­ні, але може не ви­ко­ну­ва­ти­ся на пра­кти­ці (де-юре, тоб­то юри­ди­чно вста­нов­ле­на не­за­ле­жність)⁽⁸⁶⁾. Не­за­ле­жність су­до­вої вла­ди спи­ра­є­ться на такі за­са­ди:
   1. Роз­по­діл вла­ди. Су­до­ва гіл­ка вла­ди не по­вин­на мати жо­дних кон­та­ктів із по­лі­ти­чни­ми пар­ті­я­ми — осо­бли­во тими, що пе­ре­бу­ва­ють при вла­ді, — і по­вин­на обме­жу­ва­ти свою вза­є­мо­дію з ви­ко­нав­чою гіл­кою пи­та­н­ня­ми без­пе­ки, фі­нан­со­во­го за­без­пе­че­н­ня та адмі­ні­стру­ва­н­ня.
   2. Га­ран­то­ва­на опла­та пра­ці. За­ро­бі­тна пла­та суд­дів має бути за­фі­ксо­ва­на і га­ран­то­ва­на.
   3. Га­ран­тія зайня­то­сті до ви­хо­ду у від­став­ку або за­вер­ше­н­ня стро­ку пов­но­ва­жень. Суд­ді мо­жуть бути звіль­не­ні або від­сто­ро­не­ні лише на під­ста­вах не­ді­є­зда­тно­сті або вчи­не­н­ня дій (як-от одер­жа­н­ня ха­ба­рів), що уне­мо­жлив­лю­ють ви­ко­на­н­ня ними сво­їх обов’яз­ків.
   4. Від­кри­тість суду. Гро­ма­дя­ни по­вин­ні мати пра­во на при­су­тність під час су­до­во­го роз­гля­ду в будь-який час та до­ступ до су­до­вих рі­шень. Для за­без­пе­че­н­ня спра­ве­дли­во­го су­до­во­го роз­гля­ду до пред­став­ни­ків за­со­бів ма­со­вої ін­фор­ма­ції по­вин­ні за­сто­су­ва­ти­ся пра­ви­ла й прин­ци­пи, що на­да­ють їм ма­кси­маль­ну сво­бо­ду у ви­сві­тлен­ні су­до­вих про­це­сів.
   5. Обов’яз­ко­вість до­ве­де­н­ня ви­мог за­ко­ну до ві­до­ма гро­мад­сько­сті. На­віть за­ці­кав­ле­на та не­бай­ду­жа гро­мад­ськість не змо­же зму­си­ти по­лі­ти­чних лі­де­рів та ор­га­ни вла­ди не­сти від­по­від­аль­ність за свої дії чи без­ді­яль­ність, якщо вона не зна­ти­ме, які саме ви­мо­ги до них ви­су­ває на­ціо­наль­не та між­на­ро­дне пра­во.
   6. Че­сний про­цес до­бо­ру суд­дів. Суд­дів слід доби­ра­ти з-по­між лю­дей «до­бро­че­сних» і «зді­бних», які ма­ють «на­ле­жну під­го­тов­ку та ква­лі­фі­ка­цію», без жо­дної дис­кри­мі­на­ції.
   Остан­ній прин­цип має за­сто­со­ву­ва­тись не­за­ле­жно від того, чи цей до­бір здій­сню­є­ться шля­хом при­зна­че­н­ня чи обра­н­ня. Обра­н­ня суд­дів зде­біль­шо­го не­о­бі­зна­ни­ми ви­бор­ця­ми — це до­сить про­бле­ма­ти­чне пи­та­н­ня, якщо взя­ти до ува­ги скла­дність які­сно­го здій­сне­н­ня пра­во­су­д­дя та не­при­пу­сти­мість здій­сне­н­ня по­лі­ти­ки з суд­дів­сько­го крі­сла.
4. Не­за­ле­жний цен­траль­ний банк
   Одні­єю з вад де­мо­кра­ти­чної си­сте­ми (яка, однак, не пе­ре­ва­жує її чи­слен­ні пе­ре­ва­ги) є схиль­ність по­лі­ти­ків, які бе­руть участь у ви­бо­рах, при­йма­ти рі­ше­н­ня, що при­но­сять ви­го­ди за­раз ко­штом на­ба­га­то біль­ших ви­трат, які до­ве­де­ться здій­сню­ва­ти в май­бу­тньо­му, коли вони вже ві­ді­йдуть від вла­ди. На­слід­ком цьо­го ко­ро­тко­го го­ри­зон­ту пла­ну­ва­н­ня може ста­ти збіль­ше­н­ня дер­жав­них ви­да­тків без від­по­від­но­го під­ви­ще­н­ня по­да­тків. Ма­ю­чи спра­ву з та­кою ди­ле­мою, по­лі­ти­ки ча­сто на­ма­га­ю­ться «про­фі­нан­су­ва­ти» свої ви­да­тки, на­ка­зу­ю­чи цен­траль­но­му бан­ку здій­сни­ти емі­сію. Як ми вже по­ба­чи­ли в еле­мен­ті 5 ча­сти­ни 2, на­дмір­на емі­сія при­зво­дить до ін­фля­ції, а ча­сом і до гі­пе­рін­фля­ції. Еко­но­мі­чна те­о­рія та на­ко­пи­че­ний до­свід по­ка­зу­ють, що ін­фля­ція спо­віль­нює еко­но­мі­чний роз­ви­ток і зро­ста­н­ня до­бро­бу­ту гро­ма­дян на ба­га­то ро­ків на­пе­ред, змі­ню­ю­чи сти­му­ли та вно­ся­чи не­ви­зна­че­ність, яка ускла­днює фор­му­ва­н­ня пла­нів на май­бу­тнє. А не­за­ле­жність цен­траль­но­го бан­ку, що дає йому змо­гу опи­ра­тись ти­ско­ві з боку по­лі­ти­ків, спри­яє зни­жен­ню та ста­бі­лі­за­ції цін і при­ско­рен­ню тем­пів зро­ста­н­ня.
5. За­хист прав вла­сно­сті
   У XVII сто­літ­ті фі­ло­соф Джон Лок на­зи­вав пра­во во­ло­ді­ти при­ва­тною вла­сні­стю та ко­ри­сту­ва­тись нею «при­ро­дним», а «охо­ро­ну вла­сно­сті» — «ве­ли­кою та го­лов­ною ме­тою», за­ра­ди якої люди ство­рю­ють уря­ди. По­ло­же­н­ня про за­хист пра­ва вла­сно­сті мі­стя­ться в кон­сти­ту­ці­ях май­же всіх дер­жав. Ось кіль­ка при­кла­дів:
   1. Хар­тія основ­них прав Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу мі­стить таке по­ло­же­н­ня: «Ко­жна лю­ди­на має пра­во во­ло­ді­ти, ко­ри­сту­ва­тись і роз­по­ря­джа­тись сво­єю за­кон­но при­дба­ною вла­сні­стю, а та­кож за­по­від­а­ти її. Ні­хто не може бути по­збав­ле­ний сво­єї вла­сно­сті, крім як у су­спіль­них ін­те­ре­сах і на умо­вах, уста­нов­ле­них за­ко­ном, за умо­ви на­да­н­ня спра­ве­дли­вої та своє­ча­сної ком­пен­са­ції за її втра­ту».
   2. Ча­сто ци­ту­ють таке по­ло­же­н­ня Кон­сти­ту­ції США: «Ні­ко­го не мо­жна... по­збав­ля­ти жи­т­тя, сво­бо­ди чи вла­сно­сті крім як у вста­нов­ле­но­му за­ко­ном по­ряд­ку; при­ва­тну вла­сність не мо­жна від­би­ра­ти для гро­мад­ських по­треб без спра­ве­дли­вої ви­на­го­ро­ди».
   3. Ще яскра­ві­шим при­кла­дом є таке по­ло­же­н­ня Кон­сти­ту­ції Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції: «Пра­во при­ва­тної вла­сно­сті охо­ро­ня­є­ться за­ко­ном. Ко­жна лю­ди­на має пра­во мати май­но у вла­сно­сті, во­ло­ді­ти, ко­ри­сту­ва­тись і роз­по­ря­джа­тись ним як одно­о­сі­бно, так і ра­зом з ін­ши­ми осо­ба­ми. Ні­хто не може бути по­збав­ле­ний сво­го май­на, крім як за рі­ше­н­ням суду. При­му­со­ве від­чу­же­н­ня май­на для дер­жав­них по­треб може бути здій­сне­не лише за умо­ви по­пе­ре­дньо­го та рів­но­цін­но­го від­шко­ду­ва­н­ня».
   На жаль, чи­ма­ло з цих слів, як каже при­слів’я, «не вар­ті того па­пе­ру, на яко­му їх на­дру­ко­ва­но». Уря­ди ча­сто руй­ну­ють самі осно­ви за­хи­сту пра­ва вла­сно­сті. Такі сло­во­спо­лу­че­н­ня, як «су­спіль­ні ін­те­ре­си», «спра­ве­дли­ва ком­пен­са­ція» або «рів­но­цін­не від­шко­ду­ва­н­ня», мо­жуть тлу­ма­чи­тись по-рі­зно­му. Уря­ди ча­сто вда­ю­ться до ре­гу­ля­тор­них за­хо­дів для ви­лу­че­н­ня при­ва­тної вла­сно­сті або за­без­пе­че­н­ня кон­тро­лю над нею без ком­пен­са­ції, на­віть якщо вла­сник май­на ні­чи­їх прав не по­ру­шу­вав. Суди за­зви­чай не за­пе­ре­чу­ють про­ти від­би­ра­н­ня при­ва­тної вла­сно­сті в та­кий спо­сіб, якщо за­ко­но­дав­чий ор­ган за­явив, що це ро­би­ться «в су­спіль­них ін­те­ре­сах», або якщо пі­сля та­ко­го від­би­ра­н­ня вла­сник не втра­тив мо­жли­во­сті як і ра­ні­ше ко­ри­сту­ва­тись сво­їм май­ном. Най­важ­чою про­бле­мою є від­би­ра­н­ня май­на де-фа­кто, коли суто те­хні­чно його вла­сник не змі­ню­є­ться, але ви­ко­ри­ста­н­ня май­на в рі­зних ці­лях не до­зво­ля­є­ться. Який сенс, на­при­клад, бути «вла­сни­ком» не­ру­хо­мо­сті біля пля­жу, якщо нор­ма­тив­но-пра­во­вий акт за­бо­ро­няє бу­дів­ни­цтво на цій зе­мель­ній ді­лян­ці?
   Отже, для спри­я­н­ня еко­но­мі­чно­му зро­стан­ню не­до­ста­тньо про­сто про­пи­са­ти за­хист пра­ва вла­сно­сті в за­ко­ні чи на­віть кон­сти­ту­ції. Ці пра­ва ма­ють бути на­дій­ни­ми та пе­ре­кон­ли­ви­ми для по­тен­цій­них ін­ве­сто­рів. Еко­но­мі­чні до­слі­дже­н­ня по­ка­за­ли, що за­хист прав вла­сно­сті най­біль­ше спри­яє еко­но­мі­чно­му зро­стан­ню тоді, коли він по­єд­ну­є­ться з не­за­ле­жні­стю су­дів та ви­со­ким рів­нем стри­му­вань і про­ти­ваг у стру­кту­рі вла­ди.
6. Га­ран­тії сво­бо­ди сло­ва та дру­ку
   Стри­му­ва­н­ня та про­ти­ва­ги ма­ють бути не про­сто при­су­тні у стру­кту­рі вла­ди: їх до­три­ма­н­ня не­об­хі­дно кон­тро­лю­ва­ти ззов­ні. Це сто­су­є­ться, зокре­ма, так зва­ної «ко­ру­пції за змо­вою», коли до кри­мі­наль­ної від­по­від­аль­но­сті може бути при­тя­гну­тий як той, хто да­вав ха­бар, так і той, кому його да­ва­ли. Така си­ту­а­ція зна­чно ускла­днює зби­ра­н­ня до­ка­зів, оскіль­ки ні в кого з при­че­тних осіб не­має сти­му­лу зра­джу­ва­ти ін­шо­го. І хоча тут мо­жна було б по­сла­тись на дані ста­ти­сти­чних до­слі­джень, зв’язок між віль­ною пре­сою та за­галь­ною ефе­ктив­ні­стю уря­ду­ва­н­ня (а отже й біль­шою еко­но­мі­чною успі­шні­стю) дуже вда­ло по­ка­за­но на про­сто­му гра­фі­ку, по­да­но­му ниж­че. Не див­но, що ав­то­ри­тар­ні ре­жи­ми по­гро­жу­ють жур­на­лі­стам цен­зу­рою, аре­штом чи на­віть смер­тю.

   

   Дже­ре­ло: Aymo Brunetti, Beatrice Weder, “A free press is bad news for corruption,” Journal of Public Economics, (2003), 87(7): 1801–1824, 10.1016/S0047-2727(01)00186-4.

   Про­тя­гом двох остан­ніх де­ся­ти­літь роз­ви­ток те­хно­ло­гій дає де­да­лі біль­шій кіль­ко­сті гро­ма­дян мо­жли­вість кон­тро­лю­ва­ти вла­ду та за­без­пе­чу­ва­ти її підзві­тність. Ось про­стий гра­фік, який по­ка­зує оче­ви­дне спів­від­но­ше­н­ня між час­ткою ко­ри­сту­ва­чів Ін­тер­не­ту та низь­ким рів­нем ко­ру­пції (на ньо­му Facebook сим­во­лі­зує всі со­ці­аль­ні ме­ре­жі).

   

   Дже­ре­ло: C.K. Jha, & S. Sarangi “Does social media reduce corruption?”, Information Economics and Policy, Volume 39 (June, 2017): 60–71.

   Оче­ви­дно, що «Ве­ли­кий ки­тай­ський фа­єр­вол» ві­ді­грає зна­чну роль у здій­снен­ні кон­тро­лю над ки­тай­ським су­спіль­ством. Не менш оче­ви­дною є й ве­ли­че­зна роль со­ці­аль­них ме­реж у ба­га­тьох кра­ї­нах із пе­ре­хі­дною еко­но­мі­кою, які умо­жлив­лю­ють акції про­те­сту гро­ма­дян про­ти уря­до­вих зло­вжи­вань. Як при­клад мо­жна на­ве­сти про­те­сти під га­слом #RejectSerzh, що від­бу­ва­лись у Вір­ме­нії на­ве­сні 2018 року, та Єв­ро­май­дан в Укра­ї­ні у 2013–2014 ро­ках⁽⁸⁷⁾.
   Сво­бо­да пре­си — це не про­сто від­су­тність ти­ску на ЗМІ та по­гроз на адре­су жур­на­лі­стів. Про­бле­ма кон­тро­лю з боку уря­ду над те­ле­ба­че­н­ням та його ви­ко­ри­ста­н­ня для ве­де­н­ня про­па­ган­ди є акту­аль­ною для ба­га­тьох кра­їн. Ще одним при­во­дом для за­не­по­ко­є­н­ня є ку­пів­ля ба­га­ти­ми по­лі­ти­ка­ми га­зет, те­ле­ка­на­лів і ра­діо­стан­цій. Цьо­му про­це­со­ві мо­гла б успі­шно про­ти­ді­я­ти ра­ціо­наль­на дер­жав­на по­лі­ти­ка, хоча ство­ре­н­ня пе­ре­шкод для при­ва­тних вла­сни­ків — це зав­жди сум­нів­на спра­ва.
7. Сво­бо­да пе­ре­су­ва­н­ня, ін­ве­сту­ва­н­ня та тор­гів­лі
   Сво­бо­да кон­ку­ру­ва­ти в під­при­єм­ни­цькій сфе­рі та здій­сню­ва­ти віль­ний обмін є на­рі­жним ка­ме­нем еко­но­мі­чної сво­бо­ди та по­сту­пу. Кон­троль над ці­на­ми, пе­ре­по­ни на шля­ху від­кри­т­тя вла­сної спра­ви та вхо­дже­н­ня в но­вий бі­знес або обме­же­н­ня мо­жли­во­сті роз­по­ча­ти про­фе­сій­ну ді­яль­ність, за­ко­ни, що стри­му­ють тор­гів­лю то­ва­ра­ми та по­слу­га­ми з ін­ши­ми кра­ї­на­ми, а та­кож інші за­хо­ди дер­жав­но­го ре­гу­лю­ва­н­ня, що обме­жу­ють тор­гів­лю, не мо­жуть вва­жа­тись ра­ціо­наль­ною еко­но­мі­чною по­лі­ти­кою. Лі­цен­зу­ва­н­ня про­фе­сій­ної ді­яль­но­сті (тоб­то отри­ма­н­ня від уря­до­вих ор­га­нів до­зво­лу на здій­сне­н­ня про­фе­сій­ної ді­яль­но­сті в пев­ній сфе­рі; яскра­вий при­клад із ре­аль­но­го жи­т­тя — лі­цен­зу­ва­н­ня ді­яль­но­сті з за­плі­та­н­ня во­лос­ся в коси) — це по­ту­жний ін­стру­мент про­ти­дії кон­ку­рен­ції, який обме­жує мо­жли­во­сті для пра­це­вла­шту­ва­н­ня, зокре­ма пред­став­ни­кам най­менш за­без­пе­че­них груп на­се­ле­н­ня. Якщо йде­ться про за­хист усьо­го на­се­ле­н­ня, на­ба­га­то кра­щим ва­рі­ан­том є сер­ти­фі­ка­ція: вона дає ін­фор­ма­цію про те, яке на­вча­н­ня про­йшов пра­ців­ник, але за­ли­шає на роз­суд спо­жи­ва­ча оці­ню­ва­н­ня акту­аль­но­сті цьо­го на­вча­н­ня. Зав­дя­ки їй по­ку­пці ма­ють ін­фор­ма­цію, не­об­хі­дну для здій­сне­н­ня ра­ціо­наль­но­го ви­бо­ру, а інші суб’єкти ма­ють на­го­ду про­де­мон­стру­ва­ти свої зді­бно­сті в ді­ло­вій сфе­рі. А от на­слід­ком лі­цен­зу­ва­н­ня не­о­дмін­но ста­не обме­же­н­ня тор­гів­лі та за­крі­пле­н­ня за на­яв­ни­ми по­ста­чаль­ни­ка­ми мо­но­поль­них прав.
   Сво­бо­да тор­гів­лі — осно­во­по­ло­жне пра­во лю­ди­ни, як і сво­бо­да сло­ва та сво­бо­да ві­ро­спо­віда­н­ня. Не існує під­став для того, щоб за­бо­ро­ня­ти гро­ма­дя­нам тор­гу­ва­ти з тими, хто про­по­нує їм най­кра­щі умо­ви, на­віть якщо тор­го­вель­ні пар­тне­ри ме­шка­ють в ін­шій кра­ї­ні.
   Віль­на тор­гів­ля в ре­жи­мі вза­єм­но­сті, коли оби­два пар­тне­ри мо­жуть віль­но тор­гу­ва­ти сво­ї­ми то­ва­ра­ми один з одним, оче­ви­дно, є ви­гі­дною; однак — і з цим зго­дні всі еко­но­мі­сти — віль­на тор­гів­ля за­ли­ша­є­ться ви­гі­дною й без вза­єм­но­сті. У будь-яко­му разі, лі­кві­да­ція пе­ре­шкод на шля­ху віль­но­го ім­пор­ту то­ва­рів до кра­ї­ни не­о­дмін­но під­ви­щить рі­вень жи­т­тя її гро­ма­дян не­за­ле­жно від по­лі­ти­ки тор­го­вель­них пар­тне­рів цієї кра­ї­ни. Ло­гі­ку та­кої «одно­сто­рон­ньо віль­ної тор­гів­лі» чі­тко ви­дно з та­ко­го ви­сло­ву одні­єї з най­ви­да­тні­ших еко­но­мі­стів XX сто­лі­т­тя Джо­ан Ро­бін­сон (1903–1983):

   «На­віть якщо ваш тор­го­вель­ний пар­тнер за­си­пає свої пор­ти ка­мі­н­ням, щоб ван­та­жні су­дна не мо­гли зай­ти до них, ви не по­кра­щи­те своє ста­но­ви­ще, за­си­па­ю­чи ка­мі­н­ням вла­сні га­ва­ні».

   Під час гро­мад­ських обго­во­рень сво­бо­ду тор­гів­лі, сво­бо­ду пе­ре­су­ва­н­ня та сво­бо­ду ін­ве­сту­ва­н­ня ча­сто на­ма­га­ю­ться обго­во­рю­ва­ти як окре­мі теми. Це, однак, не так. Якщо в одній кра­ї­ні пла­ти­ти ро­бі­тни­кам мен­ше, ніж у су­сі­дній, ці три сво­бо­ди по­чнуть вза­є­мо­ді­я­ти між со­бою. Ро­бі­тни­ки по­ста­ра­ю­ться пе­ре­їха­ти туди, де за­ро­бі­ток ви­щий, а ін­ве­сто­ри, на­ма­га­ю­чись ско­ри­ста­тись де­ше­ви­зною ро­бо­чої сили, вкла­да­ти­муть ко­шти в кра­ї­ни з ниж­чою за­ро­бі­тною пла­тою, адже ви­ро­бле­ні в ній то­ва­ри ко­шту­ва­ти­муть на сві­то­во­му рин­ку де­шев­ше. Бло­ку­ва­н­ня будь-яко­го з цих на­прям­ків руху лише по­си­лить тиск за ін­ши­ми на­прям­ка­ми.
8. То­чки опо­ри зов­ні
   Ви­бор­ці — як і всі еко­но­мі­чно гра­мо­тні люди — при­йма­ють рі­ше­н­ня, по­рів­ню­ю­чи ви­тра­ти та ви­го­ди. По­лі­ти­ки, як уже за­зна­ча­ло­ся, ча­сто орі­єн­ту­ю­ться у сво­їх рі­ше­н­нях на дуже ко­ро­тко­стро­ко­ву пер­спе­кти­ву, яка обме­жу­є­ться да­тою на­сту­пних ви­бо­рів. Цей дис­ба­ланс ускла­днює про­ве­де­н­ня дер­жав­ної по­лі­ти­ки, що пе­ред­ба­чає здій­сне­н­ня ви­трат за­раз в обмін на зна­чно біль­шу ви­го­ду у від­да­ле­но­му май­бу­тньо­му. Така не­по­слі­дов­ність у часі за­ва­жає по­лі­ти­кам бра­ти на себе зо­бов’яза­н­ня у сфе­рі дер­жав­ної по­лі­ти­ки, в які мо­жна було б по­ві­ри­ти. Крім того, впли­во­ві кола ча­сто спо­ну­ка­ють по­лі­ти­ків до дій, що ма­ють на меті одер­жа­н­ня ко­ри­сті вузь­ким ко­лом за­ці­кав­ле­них осіб ко­штом ши­ро­ко­го за­га­лу.
   Одним із мо­жли­вих рі­шень для да­ле­ко­гля­дних лі­де­рів є вступ до між­на­ро­дної ор­га­ні­за­ції, умо­вою член­ства в якій є ве­де­н­ня ра­ціо­наль­ної по­лі­ти­ки: від­су­тність про­сто­ру для ма­нев­ру зро­бить тиск з боку впли­во­вих кіл менш ре­зуль­та­тив­ним. Та­ких ор­га­ні­за­цій є ба­га­то: Єв­ро­пей­ський Союз (ЄС) на­кла­дає обме­же­н­ня на сво­їх уча­сни­ків щодо роз­мі­рів бю­дже­тно­го де­фі­ци­ту і дер­жав­них по­зик та ви­ма­гає від них ство­ре­н­ня єди­ної пра­во­вої си­сте­ми — acquis communautaire. По­при те, що по­лі­ти­ка ЄС у де­яких сфе­рах (зокре­ма, суб­си­ді­ю­ва­н­ня сіль­го­спви­ро­бни­ків у ме­жах Спіль­ної сіль­сько­го­спо­дар­ської по­лі­ти­ки) може бути не­ви­гі­дною (чи на­віть су­пе­ре­чи­ти прин­ци­пам еко­но­мі­чної на­у­ки), вона за­зви­чай усе одно кра­ща за ту по­лі­ти­ку, яку мо­гло б про­во­ди­ти чи­ма­ло пост­ко­му­ні­сти­чних кра­їн, якби вони не мали пер­спе­кти­ви член­ства в ЄС. Ті кра­ї­ни, що об­ґрун­то­ва­но роз­ра­хо­ву­ва­ли на вступ до ЄС, здій­сни­ли чи­ма­ло бо­лі­сних ре­форм, які в кін­це­во­му під­сум­ку пі­шли їхнім гро­ма­дя­нам на ко­ристь⁽⁸⁸⁾.
   По­зи­тив­ний вплив мо­жуть спра­ви­ти й інші ор­га­ні­за­ції, як-от: НАТО, Сві­то­ва ор­га­ні­за­ція тор­гів­лі, Єв­ро­пей­ський суд з прав лю­ди­ни, Ор­га­ні­за­ція еко­но­мі­чно­го спів­ро­бі­тни­цтва та роз­ви­тку та Між­на­ро­дний центр з уре­гу­лю­ва­н­ня ін­ве­сти­цій­них спо­рів. Ве­ли­ку роль у за­без­пе­чен­ні про­ве­де­н­ня уря­да­ми по­лі­ти­ки, що спри­яє еко­но­мі­чно­му зро­стан­ню, ві­ді­грає Між­на­ро­дний ва­лю­тний фонд (МВФ). За­зви­чай кра­ї­ни звер­та­ю­ться до МВФ по до­по­мо­гу тоді, коли на­дмір­ні дер­жав­ні ви­да­тки вже при­зве­ли до ва­лю­тної кри­зи й дер­жа­ва біль­ше не має змо­ги за­лу­ча­ти ко­шти до бю­дже­ту на між­на­ро­дних рин­ках кре­ди­тних ре­сур­сів. Один із при­кла­дів — кри­за в Гре­ції у 2010–2018 ро­ках. Лише тиск із боку МВФ та Єв­ро­пей­сько­го цен­траль­но­го бан­ку зму­сив уряд кра­ї­ни здій­сни­ти не­об­хі­дні ре­фор­ми.
   По­зи­тив­ний вплив на ді­яль­ність уря­ду мо­жуть справ­ля­ти зви­чай­ні зов­ні­шні рей­тин­ги — на­віть без при­єд­на­н­ня до між­на­ро­дних ор­га­ні­за­цій. Зокре­ма, Гру­зія дуже пи­ша­є­ться сво­їм мі­сцем у пер­шій де­ся­тці рей­тин­гу Сві­то­во­го бан­ку щодо лег­ко­сті ве­де­н­ня бі­зне­су, а ді­яль­ність мі­ні­стрів уря­ду оці­ню­є­ться за ре­а­лі­за­ці­єю ре­форм, що спри­я­ють по­лі­пшен­ню цьо­го рей­тин­гу.

«Ві­чна пиль­ність — ціна не лише сво­бо­ди, але й зви­чай­ної лю­дя­но­сті».

«Я зав­жди ка­зав сво­їм сту­ден­там, що жи­т­тя — це не ло­те­рея й не гра з нульовою сумою. Не мо­жна до­сяг­ти успі­ху, за­брав­ши його в ко­гось ін­шо­го. Ваш успіх за­ле­жить від ва­шо­го ви­бо­ру, а ви­бір має на­слід­ки».

«Гро­ші — лише за­сіб. Вони при­ве­дуть вас до будь-якої цілі, але не за­мі­нять вас біля штур­ва­ла»,