≡AAAAAAA | Економіка здорового глузду | ← → |
Вихідні дані
ЕКОНОМІКА ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ
Про особистий і суспільний добробут для всіх і кожного
Про особистий і суспільний добробут для всіх і кожного
Редакція для країн Центральної та Східної Європи, а також країн колишнього Радянського Союзу
ДЖЕЙМС Д. ҐВАРТНІ
Університет штату Флорида
Університет штату Флорида
РІЧАРД Л. СТРОУП
Університет штату Північна Кароліна
Університет штату Північна Кароліна
ДУАЙТ Р. ЛІ
Південний методистський університет
Південний методистський університет
ТОНІ Х. ФЕРРАРІНІ
Університет Північного Мічигану
Університет Північного Мічигану
ДЖОЗЕФ П. КАЛХУН
Університет штату Флорида
Університет штату Флорида
РЕНДАЛЛ К. ФАЙЛЕР
Хантерський коледж та Центр післядипломної освіти Міського університету Нью-Йорка (CUNY)
Хантерський коледж та Центр післядипломної освіти Міського університету Нью-Йорка (CUNY)
«Економіка здорового глузду: про особистий і суспільний добробут для всіх і кожного». Автори: Джеймс Д. Ґвартні, Річард Л. Строуп, Дуайт Р. Лі, Тоні Х. Ферраріні, Джозеф П. Калхун, Рендалл K. Файлер.
Книга вперше опублікована у 2020 році.
Economic Fundamentals Initiative, 110 Jabez Street 1060, Newark, New Jersey NJ 07105, USA.
Редакція для країн Центральної та Східної Європи, а також країн колишнього Радянського Союзу. Адаптація третього видання книги «Економіка здорового глузду: про багатство та процвітання для всіх і кожного». Автори: Джеймс Д. Ґвартні, Річард Л. Строуп, Дуайт Р. Лі, Тоні Х. Ферраріні, Джозеф П. Калхун.
© Economic Fundamentals Initiative
Ця книга ліцензована за ліцензією Creative Commons Attribution — «із зазначенням авторства — некомерційна — без похідних», міжнародна версія 4.0 (CC BY-NC-ND 4.0). Текст ліцензії доступний за посиланням https://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/
ISBN 978-1-952729-04-1
Передмова
Автори цієї книги хочуть, щоб ваше життя було успішним і повноцінним. Крім того, ми хочемо, щоб ви та будь-хто інший жили в середовищі, яке кожному дає змогу максимально реалізовувати свій потенціал і заохочує самореалізацію. Ми вважаємо, що для досягнення цієї мети керівники держави та прості громадяни мають розуміти основні засади економіки. Економічні рішення та економічна політика впливають на кожного з нас майже в усіх сферах нашого повсякденного життя — часто у спосіб, який не завжди вдається збагнути повністю. Нас постійно вражає ступінь економічної безграмотності політиків та виборців. Погане розуміння економіки небезпечне скрізь, але найпоширенішим та особливо шкідливим воно є саме в країнах, що розвиваються, та в посткомуністичних країнах із перехідною економікою. Основоположна мета проєкту «Економіка здорового глузду» — зробити основні надбання нашої професії доступними для всіх і кожного.
Усвідомлюючи велику цінність вашого часу, ми уклали це видання так, щоб звести до мінімуму потребу в заучуванні нових термінів, зубрінні формул і засвоюванні різних тонкощів, які цікаві лише економістам-професіоналам. Натомість ми зосереджуємось на по-справжньому важливих питаннях економіки, відповіді на які допоможуть вам приймати правильні рішення, ліпше розбиратися у чимраз складнішому світі й отримувати від життя більше задоволення.
Незалежно від рівня ваших економічних знань, ця книга навчить вас важливих речей. Ми постаралися, щоб вона була лаконічна, добре структурована та зручна для читача. Як показує назва нашої роботи, ми вважаємо, що основні принципи економіки віддзеркалюють, насамперед, здоровий глузд. Наша робота змушує ці принципи працювати, демонструючи їх здатність пояснювати події реального життя.
Ми прагнемо допомогти вам зрозуміти, чому одні країни процвітають, а інші — ні. У цій книзі ми розглядаємо політичний процес та досліджуємо відмінності між державним і ринковим розподілом. Ця книга буде корисною навіть для студентів старших курсів, які вивчають економіку та бізнес, тому що вона об’єднує все в «єдину картину». Ви маєте змогу забути на якийсь час про складні формули, заплутані моделі та математичні методи, властиві економічній професії, й натомість зосередитись на тих економічних принципах, які у свій час привернули вашу увагу саме до економіки.
Матеріали курсу призначені для того, щоб закласти міцні підвалини знань — особливо у тих читачів, які у майбутньому можуть більше не вивчати економіку, а також у простих громадян, що прагнуть розібратись у тому, як функціонує навколишній світ. Ця книга написана для учнів середніх шкіл, студентів, що здобувають освіту неекономічного профілю (наприклад, у сфері права чи журналістики), та, головним чином, для всіх і кожного.
З огляду на те, що колектив авторів «Економіки здорового глузду» з нетерпінням прагне поділитись своїми напрацюваннями з викладачами, ми можемо провести практичні семінари на території США, що дадуть викладачам змогу найбільш ефективно скористатись нашими матеріалами. Для одержання додаткової інформації про ці заходи відвідайте наш сайт http://www.econfun.org.
Через тридцять років після падіння Берлінської стіни багато хто ставить під сумнів темпи та напрямки перетворень. Дуже важливо, щоб жителі регіону не піддавались брехливим обіцянкам «неліберальної демократії» чи «державного капіталізму». Багато людей поклали на вівтар політичної та економічної свободи регіону свій час, свою кар’єру та навіть своє життя. Ми присвячуємо нашу книгу цим героям боротьби за свободу.
Частина 1. Дванадцять ключових елементів економіки
Дванадцять ключових елементів
- Стимули мають значення: зміни у вигодах і витратах передбачуваним чином впливають на вибір.
- Ніщо не дається задарма: кількість товарів обмежена, тому нам доводиться робити вибір.
- Рішення приймаються за граничним принципом: якщо ми хочемо отримати максимальну віддачу від наших ресурсів, вибір треба робити тільки тоді, коли граничні вигоди перевищують граничні витрати.
- Торгівля сприяє економічному поступу.
- Трансакційні витрати є перешкодою для торгівлі.
- Ціни забезпечують баланс між вибором покупців і вибором продавців.
- Прибуток орієнтує підприємства на продуктивну діяльність, яка підвищує цінність ресурсів, тоді як збитки відвертають їх від нераціональної діяльності, що знижує вартість ресурсів.
- Люди отримують дохід, надаючи іншим цінні для них речі.
- Джерелом високого рівня життя є виробництво товарів і послуг, які люди цінують, а не тільки створення робочих місць.
- Економічний розвиток відбувається насамперед завдяки торгівлі, інвестиціям, застосуванню ефективніших методів діяльності й сильним економічним інститутам.
- «Невидима рука» ринкових цін орієнтує покупців і продавців на діяльність, яка сприяє загальному добробуту.
- Занадто часто довгострокові наслідки, або вторинні ефекти, дії ігноруються.
Вступ
Життя — це постійний вибір, а суть економіки — в тому, як стимули впливають на цей вибір і формують наше життя. Вибір щодо нашої освіти, того, як ми витрачаємо й інвестуємо кошти, що ми робимо на робочому місці, і багато інших особистих рішень впливають на наш добробут і якість життя. Окрім того, наш вибір як виборців та громадян впливає на закони або «правила гри», і ці правила чинять величезний вплив на нашу свободу і процвітання. Щоб здійснювати розумний вибір, як для себе, так і для суспільства в цілому, ми повинні розуміти деякі основні принципи того, як люди вибирають, що мотивує їхні дії, і як їхні дії впливають на їхній особистий добробут і добробут інших. Отже, економіка займається вивченням процесів прийняття людьми рішень, а також аналізом сил, які лежать в основі вибору, і наслідків цих рішень для функціонування суспільств.
Економічний спосіб мислення передбачає інтеграцію ключових концепцій у ваш процес мислення. У наступному розділі представлено дванадцять концепцій, які мають вирішальне значення для розуміння економіки та причин, чому деякі країни переживають економічне зростання і досягають високих рівнів доходів, тоді як інші перебувають у стані застою й залишаються бідними. Ви дізнаєтесь про такі речі, як істинне значення витрат, чому ціни важливі, як торгівля сприяє економічному процвітанню, і чому виробництво речей, які цінують люди, лежить в основі нашого рівня життя. У наступних частинах книги ці концепції буде використано для розкриття інших надзвичайно важливих тем.
Елемент 1.1. Стимули мають значення
Зміни у вигодах і витратах передбачуваним чином впливають на вибір.
Вся економіка ґрунтується на одному простому принципі: зміни в стимулах передбачуваним чином впливають на поведінку людини. Стимули піддаються впливу як грошових, так і негрошових факторів. Якщо якийсь товар чи послуга дорожчає, імовірність того, що люди їх вибиратимуть, знижується. Відповідно, коли вигоди від певного варіанту зростають, люди вибиратимуть його з більшою імовірністю. Ця проста ідея, яку іноді називають основним постулатом економіки, є потужним інструментом, оскільки вона застосовується майже до всього, що ми робимо.
Люди з меншою імовірністю вибиратимуть варіант, коли він стає дорожчим. Подумайте про сенс цього твердження. Запізнюючись на призначену зустріч, людина з меншою ймовірністю знайде час, щоб зупинитися для дружньої розмови з приятелем. У холодний і дощовий день менше людей вирушать на пікнік. Підвищення цін знизить кількість проданих одиниць товару. Відвідуваність занять у коледжі знижується за день до канікул. У кожному випадку пояснення однакове: коли варіант дорожчає, його вибирають рідше.
Так само, коли вигоди від вибору зростають, люди вибирають цей варіант з більшою імовірністю. Людина, найімовірніше, підніме з тротуару євро чи долар, ніж цент. Студенти прийдуть на заняття і будуть уважнішими, коли вони знають, що цей матеріал буде винесено на іспит. Клієнти роблять більше покупок у магазинах, які пропонують низькі ціни, високоякісне обслуговування та зручно розташовані. Робітники працюють старанніше й ефективніше, якщо вони отримають за це винагороду. Всі ці результати чітко передбачувані та лише відображають постулат економіки «стимули мають значення».
Цей основний постулат пояснює, як коливання ринкових цін змінюють стимули у такий спосіб, що вони координують дії покупців і продавців. Якщо покупці бажають придбати якогось товару більше, ніж виробники готові (або здатні) продати, його ціна незабаром підніметься. При зростанні ціни продавці охочіше пропонуватимуть товар, тоді як покупці купуватимуть його менше, що триватиме допоки вища ціна не приведе обсяги попиту й обсяги пропозиції до рівноваги. На цьому етапі ціна стабілізується.
Що ж відбувається, якщо процес розвивається у зворотному напрямку: якщо продавці бажають постачати більше, ніж покупці готові придбавати? Якщо продавці не зможуть продати всі свої товари за поточною ціною, їм доведеться знизити ціну товару. У свою чергу, знижена ціна спонукатиме людей купувати більше, але також знеохотить виробників підтримувати наявні обсяги виробництва, оскільки постачання продукту за новою нижчою ціною є для них менш привабливим. Знову ж таки, зміна ціни приводить обсяг попиту з боку споживачів до рівноваги з обсягом пропозиції з боку виробників. На цьому етапі ціна стабілізується.(1)
Наприклад, внаслідок несприятливої погоди в штаті Джорджія (США) ціни на персики влітку 2014 року зросли майже на 180% проти попереднього року. Попри величезне подорожчання, споживачі не скаржилися. Чому? Коли внаслідок зростання цін купівля персиків стала вимагати більше витрат, більшість споживачів просто повністю або частково замінили їх іншими фруктами та зробили запаси джему на зиму з груш або айви замість них.
Крім того, на ріст цін на персики відреагували не тільки покупці, а й продавці. Фермери, що постачають персики, посадили нові дерева. Інші фермери вирубали свої яблуневі та грушеві сади та натомість посадили персикові дерева. Зрештою, через два роки — коли нещодавно посаджені дерева почали плодоносити, — ціна на персики впала внаслідок збільшення пропозиції.
Стимули також впливають на політичний вибір. Навряд чи варто вважати, що людина, яка робить вибір у кабіні для голосування, буде чинити значно інакше, ніж коли робить вибір у торговому центрі. У більшості випадків виборці ймовірніше підтримають політичних кандидатів і політичний курс, які, на їхню думку, забезпечать їм найбільші особисті вигоди з мінімумом витрат. Вони зазвичай відхилятимуть політичні альтернативи, що передбачають високі особисті витрати порівняно з вигодами, які вони сподіваються отримати. Наприклад, громадяни похилого віку неодноразово голосували проти кандидатів та пропозицій, які зменшили б їхні пенсійні виплати. Слабкі результати кандидатів від партії «Єдина Росія» на губернаторських виборах у Росії у вересні 2018 року повсюдно пояснюють незгодою із запропонованими скороченнями пенсійних виплат. Аналогічно, опитування свідчать, що студенти активно підтримують освітні гранти для студентів вишів.
Роль стимулів не можна недооцінювати. Вони — частина людської природи. Стимули мають таке саме значення в умовах соціалізму, як і при капіталізмі. У колишньому Радянському Союзі керівництво і працівники склозаводів якийсь час отримували винагороду відповідно до тоннажу виробленого листового скла. Оскільки їхні доходи залежали від ваги скла, більшість заводів виготовляли таке товсте листове скло, що через нього ледве можна було щось побачити. Як наслідок, правила було змінено: тепер керівництво отримувало винагороду залежно від кількості квадратних метрів виробленого скла. Пристосувавшись до цих правил, радянські підприємства виготовляли настільки тонке скло, що воно легко ламалося. Аналогічно, коли були встановлені квоти на кількість взуття для польських фабрик, яким, до того ж, дали дуже мало шкіри, не дивно, що у кінцевому підсумку ринок був перенасичений дитячим взуттям.
Дехто вважає, що стимули мають значення лише тоді, коли люди є жадібними та егоїстичними. Це не так. Поведінку людей зумовлює цілий ряд причин, як егоїстичних, так і благородних. Зміни особистих витрат і вигод впливають на вибір як егоцентричних, так і альтруїстичних особистостей. Наприклад, як егоїст, так і альтруїст з більшою імовірністю будуть намагатися врятувати дитину з мілкого басейну, ніж зі швидкої течії, що наближається до водоспаду Деттіфосс(2). І обидва скоріше віддадуть нужденному свій поношений одяг, а не найкраще вбрання.
Хоча ніхто не звинуватить сьогодні покійну албанську місіонерку матір Терезу у жадібності, її своєкорисливість змушувала її також реагувати на стимули. Коли організація матері Терези «Місіонери милосердя» спробувала відкрити притулок для безхатченків у місті Нью-Йорк, муніципалітет зажадав дорогого перепланування будівлі. Організація відмовилася від проєкту. Це рішення не відображало будь-якої зміни у прагненні матері Терези й надалі допомагати бідним. Натомість воно показало зміну стимулів. Коли вартість допомоги бідним у Нью-Йорку зросла, мати Тереза вирішила, що її ресурси принесуть більше користі деінде(3). Зміни в стимулах впливають на наші варіанти вибору, що своєю чергою спонукає нас до прийняття конкретних рішень, незалежно від поєднання корисливих, матеріалістичних цілей з одного боку, і співчутливих, альтруїстичних цілей з іншого.
Елемент 1.2. Ніщо не дається задарма
Кількість товарів обмежена, і тому нам доводиться робити вибір.
Хазяїн: Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що кожна «прогулянка» коштує 175 доларів мого оплачуваного часу.
Собака: Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що я твій єдиний друг.
Stu’s Views © Stu, 2004. Всі права збережено www.STUS.com
Реальність життя на нашій планеті така, що виробничі ресурси обмежені, тоді як прагненням людей отримувати товари та послуги практично немає меж. Чи хотіли б ви мати новий одяг, розкішний човен або провести відпустку у швейцарських Альпах? А як щодо додаткового часу для відпочинку, відновлення сил та подорожей? Чи мрієте ви під’їжджати на своєму новісінькому Porsche до власного будинку на узбережжі океану? Більшість із нас хотіла б мати всі ці речі та багато чого іншого. Однак нас стримує обмеженість ресурсів, включаючи нестачу часу.
Через те, що ми не можемо мати стільки всього, скільки хотіли б, ми змушені вибирати з-поміж альтернатив. Ніщо «не дається задарма». Займаючись чимось одним, ми вимушені жертвувати можливістю зробити щось інше, важливе для нас. Тому економісти вважають всі витрати альтернативними.
Багато витрат вимірюються грошима, однак вони також є альтернативними витратами. Гроші, які ви витрачаєте на певну купівлю, — це гроші, які ви вже не зможете витратити на інші речі. Альтернативна вартість вашої купівлі — це оцінена вами вартість тих благ, від яких ви тепер повинні відмовитись, тому що вже витратили гроші на цю купівлю. Однак, навіть якщо вам не потрібно витрачати гроші, щоб щось зробити, це зовсім не означає, що така дія нічого не коштує. Вам не треба витрачати гроші, щоб прогулятися й помилуватися гарним заходом сонця, однак така прогулянка має альтернативну вартість. Витрачений на прогулянку час можна було б використати на якісь інші важливі для вас справи, наприклад відвідання друга або читання книги.
Часто кажуть, що деякі речі настільки важливі, що ми повинні їх робити попри їхню вартість. Таке твердження, на перший погляд, може здатися розумним і служити ефективним способом спонукати людей витрачати більше грошей на цінні для нас речі, до оплати яких ми хотіли б їх залучити. Однак щойно ми усвідомлюємо, що витрати включають вартість втрачених альтернатив (тобто альтернатив, які ми відкинули), необґрунтованість їх ігнорування стає очевидною. Твердження, що ми повинні зробити щось незалежно від його вартості, насправді означає, що ми повинні зробити це, не враховуючи вартості альтернатив. При виборі між взаємозаперечливими (але однаково привабливими) альтернативами найкращим вибором є альтернатива з найменшими витратами.
Будь-який вибір, чи то споживачів, чи виробників, передбачає витрати. Вартість товару, відображена в його ціні, допомагає нам, як споживачам, порівняти наше бажання придбати цей продукт із бажанням отримати альтернативні речі, які ми могли б придбати натомість. Якщо ми не будемо враховувати витрати, це може призвести до того, що ми витрачатимемо наш дохід на придбання «не тих» речей, тобто товарів і послуг, менш цінних для нас, ніж інші речі, які ми могли б придбати натомість.
Виробники також несуть витрати, і це витрати на ресурси, які використовуються для виготовлення товару або надання послуги. Наприклад, використання таких ресурсів, як пиломатеріали, сталь і гіпсокартон, для будівництва нового будинку забирає ресурси, необхідні для виробництва інших об’єктів, як-от лікарні та школи. Висока вартість ресурсів свідчить про те, що покупці та продавці на інших ринках вважають, що ці ресурси мають інші цінні варіанти використання. Фірми, що ставлять за мету максимізацію прибутку, беруть до уваги такі сигнали та вживають відповідних заходів, наприклад шукають дешевші замінники. Однак заходи урядової політики можуть порушувати дію цих сигналів. Держава може запроваджувати податки або субсидії, щоб заручитися підтримкою потенційних прихильників шляхом зниження цін, які формуються на вільних і відкритих ринках. Однак такі заходи знижують здатність ринкових стимулів спрямовувати ресурси в ті галузі, де споживачі, зрештою, зваживши всі за і проти, найбільше їх цінують. Класичний приклад трапився в Грузії в 1991–1994 роках. Уряд заморозив ціни на хліб на рівні, нижчому від ринкового, внаслідок чого споживачам доводилося вистоювати в чергах, які інколи витягувалися більш ніж на кілометр. У день, коли контроль за рівнем цін було скасовано, запаси товару в магазинах раптом стали достатніми, а черги зникли! Подібне явище спостерігалося також у Грузії у 2006 році: вибух на трубопроводі, яким постачався газ із Росії, спричинив різкий зліт попиту на гас для опалення. Щоб запобігти «роздуванню цін», було встановлено контроль за рівнем цін на гас, і знову стали вишиковуватися довгі черги. Це тривало доти, доки не було скасовано регулювання цін та дозволено їх підвищення до рівноважного ринкового рівня.
Політики, урядовці та лобісти часто говорять про «безкоштовну освіту», «безкоштовну медичну допомогу» або «безкоштовне житло». Ця термінологія є оманливою. Ці речі не безкоштовні. Для виробництва кожної з них потрібні ресурси, обсяг яких обмежений. Крім того, існують альтернативні способи їх використання. Наприклад, будівлі, робоча сила та інші ресурси, що використовуються для організації шкільної освіти, можуть натомість бути використані для збільшення обсягу виробництва харчових продуктів, розвитку інфраструктури відпочинку та розваг, охорони навколишнього середовища або покращення якості медичної допомоги. Вартість шкільної освіти — це ціна товарів, якими необхідно пожертвувати. Держава може перерозподіляти витрати, але не здатна їх усунути. Коли держава проводить великомасштабну рекламну кампанію, щоб спонукати людей відкладати гроші на пенсію, то зазвичай такий захід виявляється неефективним, тоді як формування особистих накопичень за допомогою ощадного рахунку з відкладеним оподаткуванням буде більш розумним рішенням.
Альтернативна вартість — важливе поняття. Все в нашому житті пов’язано з альтернативною вартістю. Ми всі живемо у світі обмежених ресурсів і тому змушені вибирати. Звертаючи увагу на альтернативні витрати, ми зможемо краще розуміти світ, у якому живемо. Подумайте про вплив альтернативної вартості на зайнятість, народжуваність і приріст населення — питання, які, на думку багатьох, не належать до сфери застосування концепції альтернативних витрат.
Ви коли-небудь замислювалися над тим, чому більш освічені жінки працевлаштовані частіше, ніж менш освічені? Відповідь криється в альтернативній вартості. Жінки з вищим рівнем освіти матимуть кращі можливості отримання доходів на ринку праці, а тому залишатися вдома їм буде дорожче. Статистичні дані підтверджують таке пояснення. У 2014 році в Україні рівень зайнятості серед працездатних жінок віком від п’ятнадцяти до шістдесяти чотирьох років, які завершили другий етап вищої освіти, становив понад 70%, тоді як рівень зайнятості серед жінок із неповною вищою та повною середньою освітою складав, відповідно, 62% і 40%(4). Як і передбачає економічна теорія, якщо з фінансових міркувань жінкам буде вигідніше витрачати свій час на роботу, а не на домашні справи, то такий варіант вони й вибиратимуть.
Як думаєте, що відбувається з рівнем народжуваності, коли економіка розвивається і доходи зростають? Час, витрачений на домашні обов’язки, скорочує час, доступний для оплачуваної роботи. При зростанні заробітної плати підвищується альтернативна вартість народження дітей і утримання великої сім’ї. Тому зниження рівня народжуваності й уповільнення темпів зростання чисельності населення є прогнозованим результатом. Цей аналіз підтверджується на практиці. Протягом останніх двох століть зростання доходу на душу населення невдовзі супроводжувалося скороченням народжуваності й уповільненням темпів зростання чисельності населення. До того ж, ця особливість була характерною для кожної країни. Попри широко розповсюджені культурні, релігійні, етнічні та організаційно-політичні відмінності між країнами, зростання альтернативної вартості народження дітей здійснило однаковий вплив на рівень народжуваності у всіх випадках.
Альтернативна вартість є потужним інструментом і ще неодноразово буде застосовуватись в цій книзі. Залучення цього інструменту до вашого процесу мислення допоможе вам розуміти реальну поведінку споживачів, виробників, підприємців, політичних діячів та інших осіб, які приймають рішення. А ще важливіше те, що це поняття також допоможе вам робити більш зважений вибір.
Елемент 1.3. Рішення приймаються за граничним принципом
Якщо ми хочемо одержати максимальну віддачу від наявних ресурсів, нам слід обирати лише ті варіанти дій, граничні доходи яких перевищують граничні витрати на них.
Якщо ми хочемо якомога ефективніше використовувати свої ресурси, ми маємо вчиняти такі дії, вигоди від яких є більшими за витрати на них, і відхиляти варіанти дій, якщо витрати на них перевищують вигоди. Цим принципом продуманого прийняття рішень мають керуватися люди, підприємства, державні службовці та суспільство в цілому.
Майже будь-який вибір здійснюється за граничним принципом. Це означає, що вибір майже завжди пов’язаний з отриманням додаткових одиниць благ (або зменшенням їх кількості), а не з альтернативою «все або нічого». Слово «граничний» можна замінити словом «додатковий». Можна поставити питання так: «А якими є граничні (або «додаткові») витрати на виробництво чи придбання ще однієї одиниці товару?» Рішення, що приймаються за граничним принципом, можуть бути пов’язані як зі значними, так і з незначними змінами. «Ще однією одиницею» може виявитись нова сорочка, новий будинок, новий завод, чи навіть витрачений час — коли студентка обирає, чим би їй зайнятись. Усі ці рішення мають граничну природу, адже при їх прийнятті доводиться враховувати додаткові витрати та вигоди.
Людям зазвичай не доводиться приймати рішень за принципом «усе або нічого», вибираючи, скажімо, поїсти їм чи вдягтись. Вони, натомість, порівнюють граничні вигоди (трохи більше їжі) з граничними витратами (трохи менше одягу або трохи менше чогось іншого). Приймаючи рішення, люди порівнюють не загальну вартість їжі та загальну вартість одягу, а радше їхні граничні вартості. Крім того, ми вибираємо варіанти лише тоді, коли граничні вигоди перевищують граничні витрати.
І, звичайно, деякі товари мають неподільний, дискретний характер. Купити трохи більше харчів та дещо меншу квартиру легко, а от народити пів дитини, приймаючи рішення про кількість дітей у родині, неможливо. Однак граничний принцип стосується навіть таких товарів. Батьки можуть вкладати більше або менше коштів в розвиток своєї дитини (наприклад, в додаткове навчання, музичні заняття, гуртки та інші види освіти, які, на думку батьків, сприятимуть успіху або щастю дитини в житті). Споживачі можуть купувати автомобілі трохи нижчої якості в разі підвищення цін на авто (або довше користуватись тим автомобілем, який вони вже мають). Той факт, що місце проживання часто визначає, в яку школу підуть діти, є особливо проблематичним для сімей у тому разі, якщо державна політика зобов’язує дітей ходити до найближчої школи за місцем проживання, а не дає батькам можливість обирати школи за їх якістю та відповідно до потреб їхніх дітей. Ще складніше робити вільний вибір у країнах на кшталт Китаю, де держава суворо контролює місце проживання (та пов’язане з ним місце навчання).
Так само і керівник підприємства, що планує побудувати новий завод, неодмінно замислиться над тим, чи є граничні вигоди від будівництва нового заводу (наприклад, додаткові доходи від продажу продукції) більшими за граничні витрати (видатки на будівництво та облаштування нової будівлі). Якщо ні, то і керівникові, і компанії краще утриматися від будівництва нового заводу.
Граничний принцип потрібен також і при ухваленні дієвих рішень у політичній сфері. Розгляньмо політичне рішення про те, наскільки великих зусиль суспільство має докласти для усунення наслідків забруднення довкілля. Якби нас спитали, який рівень забруднення ми маємо дозволити, багато хто просто сказав би, що жодного: інакше кажучи, ми маємо знизити забруднення до нуля. Саме таку відповідь можна було б отримати й під час голосування. Проте мислення за граничним принципом вказує на неймовірну марнотратність цього рішення.
Якщо рівень забруднення високий — настільки високий, що ми аж задихаємось, гранична вигода від зниження рівня забруднення, найімовірніше, виявиться більшою за граничні витрати на його зниження. Проте зі зниженням рівня забруднення зменшується й гранична вигода від цього зниження — цінність додаткового поліпшення якості повітря. Звичайно, ще чистіше повітря — це добре (наприклад, на обрії можна буде побачити гори або пірнути у прозору річку), але ця вигода має зовсім не таку високу цінність, як захист легень. У якийсь момент — ще до того, як усе забруднення буде усунуто — гранична вигода від подальшого зниження його рівня наблизиться практично до нуля.
Гранична вигода від подальшого зниження рівня забруднення ставатиме дедалі меншою, а от граничні витрати будуть збільшуватися та ставати дуже високими аж до моменту повної ліквідації забруднення. Граничні витрати — це вартість інших благ, якими доведеться пожертвувати, щоб ще трохи знизити рівень забруднення. Отже, подальше зниження рівня забруднення після того, як граничні витрати на очищення повітря перевищать граничну вигоду, буде марнотратством. Ефект просто не виправдає витрат.
І раз уже ми взялись за тему забруднення, розгляньмо таку гіпотетичну ситуацію: припустімо, що забруднення завдає збитків на 100 мільйонів євро, а на те, щоб знизити його рівень, витрачається лише 1 мільйон євро. Враховуючи цю інформацію, виникає питання: чи достатньо коштів виділяється для ліквідації забруднення? Більшість людей скажуть, що ця сума є недостатньою. Цілком імовірно, що так воно і є, але з наданої інформації це аж ніяк не випливає.
100 мільйонів євро збитків — це загальна сума збитків, а 1 мільйон євро витрат — це загальна сума витрат на ліквідацію забруднення. Проте для того, щоб прийняти раціональне рішення про подальші дії, нам необхідно з’ясувати, якою буде гранична вигода від ліквідації забруднення та якими будуть пов’язані з такими заходами граничні витрати. Якщо ми, витративши на зниження рівня забруднення ще 10 євро, зможемо знизити збитки більш ніж на 10 євро, то нам, звичайно, слід і надалі продовжувати боротися з забрудненням. Гранична вигода вища за граничні витрати. Проте якщо додаткові 10 євро, витрачені на ліквідацію забруднення, знизять збитки лише на одне євро, то витрачати додаткові кошти буде нерозумно.
Зазвичай люди не враховують ідеї маржиналізму під час обговорень та голосування, але інколи використовують їх у своєму житті. Розгляньмо вибір між їжею та розвагами. Якщо дивитись на ситуацію в цілому, їжа має набагато вищу цінність для життя, ніж відпочинок. Ті, хто не має великих статків або живе в бідних країнах, витрачають основну частину свого доходу на харчування, а зовсім не на гру в гольф, катання на водних лижах чи інші розваги.
Проте в міру зростання рівня добробуту людини альтернативна вартість придбання їжі в її очах знижується. І попри те, що їжа не втрачає свого значення для життя, було б нерозумно витрачати на неї основну частину своїх грошей. На високому рівні достатку кожен додатковий євро, витрачений на їжу, приносить набагато меншу граничну вигоду, ніж відпочинок. Чим заможнішими стають шведи, тим меншу частину свого доходу вони витрачають на харчі й тим більшу частину — на розваги та відпочинок(5).
Концепція маржиналізму показує, що саме граничні витрати та граничні вигоди мають велике значення для прийняття раціональних рішень. Якщо ми хочемо отримати максимальну віддачу від наших ресурсів, граничні вигоди від нашої діяльності повинні дорівнювати граничним витратам або перевищувати їх. Рівень добробуту як людей, так і держав підвищиться, якщо вони будуть приймати рішення, керуючись принципом маржиналізму.
Елемент 1.4. Вигоди від торгівлі
Торгівля сприяє економічному поступу.
Основою торгівлі є взаємна вигода. Люди погоджуються на обмін, тому що очікують від нього поліпшення свого добробуту. Мотивацію до торгівлі можна підсумувати таким твердженням: «Якщо ви зробите щось добре для мене, я зроблю щось добре для вас». Торгівля — безпрограшна угода. Ця взаємовигідна діяльність дозволяє кожному з торговельних партнерів отримати більше того, що вони цінують. Існує три основні джерела отримання вигод від торгівлі.
По-перше, торгівля переміщує товари від тих, хто цінує їх менше, до тих, хто цінує їх більше. Отже, торгівля може збільшити вартість товарів навіть тоді, коли нічого нового не виробляється. Наприклад, коли вживані товари продаються на блошиних ринках або на таких сервісах, як Craigslist або його місцевих аналогах (як-от olx.ua), такі операції обміну (на відміну від виробництва нової продукції) не збільшують кількість наявних товарів. Але торгівля переміщує товари до тих, хто цінує їх більше. І покупець, і продавець отримують вигоду, інакше обмін би не відбувся.
Уподобання, знання та цілі людей дуже різняться. Товар, який практично нічого не вартий для однієї людини, може бути надзвичайно цінним для іншої. Вузькоспеціалізоване видання з електроніки може не мати жодної цінності для колекціонера творів мистецтва, в той час як інженер оцінить цю книгу в сотні доларів. І навпаки, колекціонер творів мистецтва може дорожити картиною, що мало хвилює інженера. Добровільний обмін, внаслідок якого книга з електроніки переміститься до інженера, а картина — до колекціонера творів мистецтва, збільшить вигоду, отриману від обох товарів. Завдяки торгівлі збільшиться багатство людей, а також їхньої країни. Багатство країни визначається не лише кількістю вироблених у ній товарів і послуг, але й тим, як саме ці товари та послуги розподіляються.
По-друге, торгівля уможливлює підвищення рівнів виробництва та споживання, оскільки дозволяє кожному з нас глибше спеціалізуватися на тому, що ми робимо найкраще з огляду на витрати. Коли люди спеціалізуються на якійсь діяльності, вони можуть продавати результати цієї діяльності іншим. Отримані доходи можуть бути використані для придбання товарів, які було б дорого виробляти самостійно. Завдяки цим обмінам люди, які спеціалізуються вищезазначеним способом, вироблятимуть більшу загальну кількість товарів і послуг, ніж це було б можливо за інших обставин. Економісти називають цей принцип законом порівняльних переваг. Цей закон застосовується до торгівлі між людьми, підприємствами, регіонами та країнами.
Закон порівняльних переваг — це просто здоровий глузд. Якщо хтось готовий надати вам якийсь товар за нижчою ціною, ніж ви можете виготовити його собі самостійно (пам’ятайте, що всі витрати — це альтернативні витрати), то доцільно отримати цей товар в обмін на інший. Тоді ви зможете використати свій час і ресурси на виготовлення більшої кількості товарів, витрати на виробництво яких є для вас низькими. Інакше кажучи, виробляйте те, що у нас виходить найкраще, і обмінюйте на все інше. У кінцевому підсумку ви та ваші торгові партнери отримаєте взаємну вигоду від спеціалізації та торгівлі, що викличе збільшення загального обсягу виробництва та підвищення доходів. Навпаки, намагання зробити все самостійно означало б, що ви витрачаєте свій час і ресурси на виготовлення багатьох речей, витрати на виробництво яких є для вас високими. Це призвело б до зменшення обсягу виробництва та зниження доходів.
Наприклад, хоча більшість лікарів могли б самостійно вести документацію та записувати пацієнтів на прийом, зазвичай вони воліють найняти когось для виконання цих послуг. Час, який лікарі витрачають на ведення документації, — це час, який вони могли б витрачати на огляд пацієнтів. Оскільки час, проведений із пацієнтами, коштує дорого, альтернативні витрати ведення документації будуть для лікарів високими. Отже, лікарям майже завжди буде вигідно наймати когось іншого для ведення документації та управління нею. До того ж, якщо лікар-терапевт наймає когось, хто має порівняльну перевагу у веденні документації, то витрати будуть нижчими, а ефективність спільної роботи — вищою, ніж можна було б досягти в іншому випадку.
По-третє, добровільний обмін дозволяє компаніям досягти зниження витрат на одиницю продукції шляхом впровадження методів великомасштабного виробництва. Завдяки торгівлі комерційні компанії мають можливість продавати свою продукцію на широкому ринку, а значить, можуть планувати масове виробництво та впроваджувати виробничі процеси з використанням переваг ефекту масштабу. Яскравий приклад — вихід на світовий ринок соків із Молдови після 1989 року. Такі процеси часто викликають істотне зменшення витрат на одиницю продукції та значне збільшення виробітку продукції на одного працівника. Без торгівлі отримати ці вигоди було б неможливо. Ринкові сили безперервно переорієнтовують виробництво в бік низькозатратних виробників (та відводять якомога далі від високозатратних виробників). Як наслідок, на відкритих ринках продукція та ресурси зазвичай розподіляються у такий спосіб, щоб максимізувати вартість, кількість та асортимент вироблених товарів і послуг. Китай — чудовий приклад країни з плановою економікою, де громадяни після приєднання держави до глобальної торгової системи в 1995 році змогли скористатися ціновими сигналами від торгівлі та своїми порівняльними перевагами, щоби витягти зі злиднів буквально мільярди людей (як у Китаї, так і в інших країнах регіону).
Важливість торгівлі в сучасному світі важко переоцінити. Торгівля дає змогу більшості з нас споживати значно більший набір товарів і послуг, ніж ми могли б виробляти для себе. Ви можете уявити собі труднощі, пов’язані з будівництвом вашого власного житла, виробництвом одягу та харчів, не кажучи вже про комп’ютери, телевізори, посудомийні машини, автомобілі та телефони? Ті, хто володіють цими речами, мають їх переважно тому, що економіка в їхньому суспільстві організована так, що люди можуть співпрацювати, спеціалізуватися і торгувати. Країни, що створюють перешкоди для обміну, — як всередині країни, так і на міждержавному рівні — обмежують можливості своїх громадян отримувати вигоди від торгівлі та вести більш заможне життя. Насправді, динамічна світова економіка з часом змінить ринок праці кожної країни. Економісти майже одноголосно погоджуються, що правильним кроком у цій ситуації буде сприяння працівникам у переході на нову роботу, а не обмеження імпорту.
Елемент 1.5. Трансакційні витрати мають значення
Трансакційні витрати є перешкодою для торгівлі.
Добровільний обмін сприяє співпраці та допомагає нам отримувати більше бажаних товарів і послуг. Однак торгівля як така — справа не з дешевих. Пошук потенційних торгових партнерів, обговорення та укладення угод потребують часу, зусиль та інших ресурсів. Витрачені у такий спосіб ресурси називають трансакційними витратами, і вони є перешкодою для створення багатства. Вони обмежують як нашу продуктивність, так і отримання прибутку від взаємовигідних угод.
Інколи високі трансакційні витрати обумовлені фізичними перешкодами (такими як океани, річки та гори), що ускладнюють доставляння товарів клієнтам. Інвестиції в будівництво доріг та вдосконалення транспортних і комунікаційних мереж можуть зменшити ці трансакційні витрати. У деяких випадках трансакційні витрати можуть бути високими через брак інформації. Наприклад, ви бажаєте придбати вживаний примірник рекомендованого підручника з економіки, але не знаєте, хто має такий примірник і готовий продати його за привабливою ціною. Вам потрібно знайти когось, хто хоче продати вживаний примірник: час і енергія, які ви витратите на це, становлять частину ваших трансакційних витрат. В інших випадках високі трансакційні витрати обумовлені регуляторними бар’єрами (такими як податки, ліцензійні вимоги, державне регулювання, контроль за рівнем цін, мита або імпортні квоти). Незалежно від характеру перешкод — фізичного, інформаційного чи політичного — високі трансакційні витрати зменшують потенційні вигоди від торгівлі.
Люди, які допомагають іншим укладати торговельні угоди й робити правильний вибір, зменшують трансакційні витрати та сприяють економічному поступу. До таких фахівців, яких іноді називають посередниками, належать працівники книгарень в університетських містечках, агенти з нерухомості, біржові маклери, автомобільні дилери та різноманітні торговці. Багато хто вважає, що посередники просто збільшують ціни на товари та послуги, не надаючи жодних вигод покупцям. Якби це було так, люди не користувалися б їхніми послугами. Трансакційні витрати є перешкодою для торгівлі, а посередники зменшують ці витрати. Ось чому люди цінують їхні послуги.
Наприклад, бакалійник — це посередник. Звичайно, сьогоднішній гігантський супермаркет поєднує функції багатьох людей, але загалом їхні послуги — це послуги посередника. Лише подумайте про час і зусилля, що знадобилися б для приготування навіть однієї страви, якби за овочами нам доводилося їхати до фермерів, за фруктами — до садівників, за молоком або сиром — до виробників молочних продуктів, а за яловичиною та рибою — до тваринницьких господарств або рибалок. Бакалійники взаємодіють із такими виробниками замість споживачів, розміщують товари у зручному місці продажу та підтримують належний рівень запасів. Якщо ринки функціонують належним чином, послуги бакалійників та інших посередників значно знижують трансакційні витрати, полегшуючи потенційним покупцям і продавцям отримання прибутку від торгівлі. Ці послуги збільшують обсяг торгівлі та сприяють економічному поступу.
Пізніше ми розглянемо, як можуть виникати ринки недосконалої конкуренції, наприклад, коли якась людина або фірма набувають монопольного становища за допомогою державного втручання або внаслідок використання нової технології виробництва. Ризики, пов’язані з наявністю лише одного постачальника (тобто постачальника- монополіста), особливо помітні, коли йдеться про життєво важливі природні ресурси: наприклад, коли одна країна є єдиним джерелом постачання природного газу або нафти для іншої країни.
В останні роки трансакційні витрати, пов’язані з численними обмінами, зменшилися завдяки розвитку технологій. Лише кілька дотиків до сенсорного екрана — і покупець може отримати інформацію про потенційних продавців майже кожного товару. Використання мобільних застосунків для придбання фільмів, одягу і товарів для дому, пошуку готелю, купівлі квитків на великий концерт або важливий футбольний матч і навіть для виклику таксі стало звичною справою. Таке скорочення трансакційних витрат збільшило обсяг торгівлі та покращило наш рівень життя.
Елемент 1.6. Ціни створюють рівновагу
Ціни забезпечують баланс між вибором покупців і вибором продавців.
Ринкові ціни впливають як на вибір покупців, так і на вибір продавців. Коли внаслідок підвищення ціни товар стає дорожчим для покупців, вони зазвичай купуватимуть його у меншій кількості. Отже, існує обернена пропорційна залежність між ціною товару або послуги та обсягом попиту. Ця обернена пропорційна залежність відома як «закон попиту».
Підвищення ціни на цей продукт приносить продавцям додатковий дохід, що стимулює їхню готовність пропонувати більшу його кількість. Отже, існує пряма пропорційна залежність між ціною товару та його кількістю, яку виробники будуть пропонувати. Ця пряма пропорційна залежність відома як «закон пропозиції».
Закон попиту настільки універсальний, що економісти впродовж десятиліть намагаються знайти бодай якийсь значущий виняток з нього. Однак варто пам’ятати, що, хоча закон пропозиції працює практично завжди, з нього все-таки існують винятки. Розгляньмо, наприклад, студентку коледжу, яка працює (пропонує свою працю), щоб заробити достатню суму для оплати навчання. Тепер уявімо, що її зарплата (ціна продажу її праці) виросла. Якщо це дозволить студентці покрити витрати на навчання в університеті за меншу кількість робочих годин, вона може вирішити скоротити обсяг власної праці, щоб присвятити більше часу навчанню.
Щоб проілюструвати взаємозалежність між ціною, обсягом попиту та обсягом пропозиції, економісти часто використовують графіки. При цьому ціну товару відкладають на вертикальній осі Y, а кількість за одиницю часу (наприклад, тиждень, місяць або рік) — на горизонтальній осі X. На рисунку 2 зображено класичний графік попиту і пропозиції на прикладі морозива і грузинського ларі (GEL) в якості валюти. Крива попиту показує різну кількість морозива, яку споживачі будуть купувати за альтернативними цінами. Зверніть увагу, що крива попиту має негативний нахил, вказуючи на те, що споживачі будуть купувати більше морозива при зниженні його ціни. Це просто графічне представлення закону попиту.
Крива пропозиції показує різну кількість морозива, яку виробники готові пропонувати за альтернативними цінами. Як показано на рисунку 2, крива має позитивний нахил, вказуючи на те, що за вищими цінами виробники будуть готові пропонувати більшу кількість морозива. Крива пропозиції являє собою графічне представлення закону пропозиції.
Тепер перейдімо до дуже важливого моменту: у нашому прикладі ціна буде рухатись до рівня 5 ларі за літр морозива, що вестиме до рівноваги між обсягом попиту та обсягом пропозиції. За рівноважною ціною 5 ларі грузинські споживачі захочуть купити 15 тисяч літрів морозива на день — ту саму кількість, яку виробники готові пропонувати. Ціна координує вибір споживачів морозива та вибір його виробників, а також забезпечує баланс між ними.
Якщо ціна буде перевищувати 5 ларі — наприклад, буде дорівнювати 7,5 ларі, — виробники захочуть пропонувати більше морозива, ніж споживачі захочуть придбати. За ціною 7,5 ларі виробники не зможуть продати стільки одиниць товару, скільки хотіли б. Запаси збільшаться, і цей надлишок пропозиції змусить деяких виробників зменшити ціну, щоб скоротити їхні надлишкові запаси. Ціна буде мати тенденцію до зниження доти, поки не буде досягнута рівноважна ціна 5 ларі. Отже, неважко помітити: якщо ціна перевищить рівноважний рівень, то ринкові сили будуть штовхати її вниз до цього рівня.
Відповідно, якщо ціна морозива буде меншою, ніж 5 ларі — наприклад, 2,5 ларі, — то споживачі захочуть придбати більшу кількість, ніж виробники готові запропонувати. Це призведе до надлишкового попиту та буде чинити підвищувальний тиск на ціну з її поверненням до рівноважного рівня 5 ларі. Вибір покупців і продавців буде відповідати один одному лише при рівноважній ціні, а ринкова ціна буде тяжіти до цього рівня.
Система аукціонів на eBay ілюструє функціонування попиту та пропозиції в знайомих багатьом умовах. На eBay продавці вводять свої резервні ціни — мінімальну плату, яку вони готові отримати за товари; покупці вводять свої максимальні ставки — максимальні ціни, які вони готові заплатити. Система управління аукціоном робить ставки від імені покупців із наперед заданим у грошовому вимірі кроком. Торги продовжуються до закінчення періоду торгів або до моменту, коли хтось погодиться заплатити фіксовану ціну, скориставшись опцією «Buy it Now». Обмін відбувається лише за умови, якщо покупці пропонують ціну, що перевищує мінімальну ціну, встановлену продавцем. Однак, коли це станеться, обмін відбудеться, а вигоду отримають і покупець, і продавець.
На інших ринках механізми попиту та пропозиції працюють подібно, але не так помітно, як на майданчику електронної комерції eBay. Висота кривої попиту вказує на максимальну суму, яку споживач готовий заплатити за наступну одиницю товару, а висота кривої пропозиції вказує на мінімальну ціну, за якою виробники готові запропонувати наступну одиницю. Поки ціна знаходиться у проміжку між максимумом, що його готовий заплатити споживач, і мінімальною ціною пропозиції продавця, існують потенційні вигоди від торгівлі. До того ж, якщо діє рівноважна ціна, будуть реалізовані всі потенційні вигоди від обміну.
Так, споживачі будуть прагнути купувати лише ті одиниці товару, які вони оцінюють вище за їхню фактичну ціну. Аналогічно, виробники будуть пропонувати лише ті одиниці товару, які можуть бути вироблені за ціною, меншою за фактичну ціну. Якщо діє рівноважна ціна, товар буде вироблятися і купуватися доти, поки цінність товару для споживачів буде перевищувати вартість ресурсів, необхідних для його виробництва. Висновок: ринкові ціни не лише забезпечують баланс між обсягом попиту та обсягом пропозиції, але й спонукають виробників до пропозиції тих товарів, цінність яких для споживачів вища, ніж витрати на їх виробництво. Це правило діє на будь-якому ринку.
Звичайно, ми живемо у динамічному світі. З плином часу відбуваються зміни, що впливають на попит і пропозицію товарів та послуг. Такі чинники, як доходи споживачів, ціни на супутні товари, очікування підвищення цін у майбутньому та кількість споживачів у певному секторі ринку, впливатимуть на ринковий попит на товар. Зміни будь-якого з цих чинників спричинять зміни обсягу товару, який споживачі захочуть придбати за альтернативними цінами. Інакше кажучи, зміни цих чинників викличуть зміну попиту, тобто зсув усієї кривої попиту. Важливо розрізняти зміну попиту — зсув усієї кривої попиту — та зміну обсягу попиту — рух уздовж кривої попиту внаслідок зміни ціни товару. (Важливе зауваження для читачів: нездатність розрізнити зміну попиту і зміну обсягу попиту є однією з найпоширеніших помилок в економіці загалом. До того ж, питання на цю тему є улюбленими для багатьох викладачів економіки. Розважливі читачі поставляться до цього зауваження серйозно.)
На рисунку 3 показаний вплив збільшення попиту на ринкову ціну товару. Припустімо, що відбувається зростання доходів споживачів або підвищення ціни на заморожений йогурт — поширений замінник морозива. Ці зміни збільшать попит на морозиво в усіх цінових категоріях, що викличе зсув кривої попиту праворуч від D1 до D2. Збільшення попиту, своєю чергою, спричинить підвищення рівноважної ціни морозива з 5 до 7 ларі. За нової, вищої рівноважної ціни, обсяг попиту з боку споживачів знову буде збалансований з обсягом пропозиції з боку виробників. Зверніть увагу, що зростання попиту (зсув усієї кривої попиту) викличе збільшення обсягу пропозиції з 15 до 20 тисяч — рух уздовж наявної кривої пропозиції.
Зниження доходів споживачів або зменшення цін на заморожений йогурт матиме зворотний ефект. Ці зміни спричинять скорочення попиту на морозиво (зсув кривої попиту ліворуч), зниження його ціни та зменшення рівноважного обсягу торгівлі.
А тепер перейдімо до аспекту ринкової пропозиції. Зміни чинників, що впливають на витрати на одиницю пропонованого товару, спричинять зсув усієї кривої пропозиції. Зміни, що знижують витрати на одиницю продукції (наприклад, удосконалення технології або зниження цін на ресурси, що використовуються для виробництва товару), збільшать пропозицію, що спричинить зсув усієї кривої пропозиції праворуч. І навпаки, зміни, що ведуть до зростання витрат на виробництво товару (на кшталт підвищення цін на необхідні складники або збільшення податків, накладених на виробників), скоротять пропозицію, що спричинить зсув кривої пропозиції ліворуч.
Припустімо, що відбувається зниження цін на вершки та молоко — інгредієнти, що використовуються для виробництва морозива. Який вплив це зниження ціни ресурсів матиме на пропозицію та ринкову ціну морозива? Якщо ви вважаєте, що пропозиція зросте, а ринкова ціна знизиться, ви маєте рацію. На рисунку 4 проілюстровано цю ситуацію за допомогою попиту і пропозиції. Нижчі ціни на вершки та молоко знизять витрати на виробництво однієї одиниці морозива, що спричинить зсув кривої пропозиції праворуч (від S1 до S2). Як наслідок, рівноважна ціна морозива впаде з 5 до 3 ларі. За нової, нижчої рівноважної ціни, обсяг попиту зросте і знову зрівняється з обсягом пропозиції на рівні 20 тис. літрів на день. Примітка. Збільшення пропозиції (зсув усієї кривої) знизило ціну морозива та збільшило обсяг попиту — рух уздовж наявної кривої попиту. Якби відбулися зміни, що збільшують вартість виробництва морозива (наприклад, підвищення цін на складники), то результати були б протилежними: зменшення пропозиції (зсув ліворуч), підвищення ціни морозива та скорочення обсягу обміну.
Подібні пристосування до змін на ринку не відбуваються миттєво. І споживачам, і виробникам потрібний час, щоб пристосуватися до нових умов. Насправді, у динамічному світі процес пристосування є безперервним. Вплив змін попиту та пропозиції, а також чинники, що обумовлюють зсув цих кривих, мають вирішальне значення для розуміння ринкового процесу. Аналіз попиту та пропозиції буде ще неодноразово згадуватися у цій книзі.
Елемент 1.7. Прибуток спрямовує підприємства в напрямку продуктивності
Прибутки спрямовують підприємства на продуктивну діяльність, що збільшує вартість ресурсів, а збитки запобігають марнотратній діяльності, що зменшує їхню вартість.
Підприємства купують природні ресурси, працю, капітал і підприємницький хист. Потім ці виробничі ресурси перетворюються у товари та послуги, що продаються споживачам. У ринковій економіці виробникам доведеться змагатися за переманювання ресурсів від їх використання в альтернативних виробництвах, оскільки власники ресурсів будуть поставляти їх лише за цінами, що принаймні дорівнюють тим, які вони могли б отримати в результаті їх продажу іншим користувачам. Альтернативні витрати виробника на пропонований товар або послугу дорівнюватимуть платежам, необхідним для переманювання ресурсів від інших потенційних варіантів їх використання.
Існує важлива різниця між альтернативними витратами виробництва і стандартними бухгалтерськими показниками витрат. Бухгалтери зосереджуються на обчисленні чистого прибутку компанії, який дещо відрізняється від економічного прибутку. При обчисленні чистого прибутку не враховується альтернативна вартість активів, якими володіє компанія.
У той час як бухгалтери не враховують цю альтернативну вартість, економісти це роблять(6). У результаті, чистий прибуток компанії буде вищий за прибуток, коли рахує економіст. Економісти враховують той факт, що активи, якими володіє компанія, могли б бути використані в інший спосіб. Якщо ці альтернативні витрати не покриються, ресурси зрештою будуть використані іншими способами.
Прибуток компанії може бути визначений за такою формулою:
Прибуток = загальний дохід (виторг) − загальні витрати
Загальний дохід компанії — це просто ціна продажу всіх проданих товарів (Р), помножена на кількість (Q) всіх проданих товарів. Для того, щоб отримати прибуток, дохід компанії від продажу товару повинен перевищувати альтернативну вартість ресурсів, необхідних для його виготовлення. Таким чином, компанія отримає прибуток лише тоді, коли буде здатна виробляти товар або послугу, які споживачі оцінюють вище за вартість ресурсів, необхідних для виробництва цього товару або послуги.
Споживачі купуватимуть товар лише у тому випадку, якщо його цінність для них буде дорівнювати його ціні або перевищувати її. Якщо споживачі готові платити за товар ціну, вищу за собівартість, це означає, що рішення виробника відволікти ресурси від їх використання в альтернативних виробництвах буде вигідним. Прибуток — це винагорода за перетворення ресурсів у щось більш цінне.
Особи, відповідальні за прийняття рішень із комерційних питань, будуть прагнути займатися виробництвом товарів і послуг, які принесуть прибуток. Однак не завжди все виходить так, як очікувалося. Іноді комерційні компанії не можуть продати свою продукцію за цінами, які покриють їхні витрати. Збитки виникають тоді, коли загальний дохід від продажу є меншим, ніж альтернативна вартість ресурсів, використаних для виробництва товару або послуги. Збитки — це покарання, «призначене» підприємствам, що виробляють товари та послуги, вартість яких споживачі оцінюють нижче, ніж витрати на ресурси, необхідні для їх виробництва. Збитки вказують на те, що витрачені ресурси краще було б використати для виробництва інших речей.
Припустімо, що виробник сорочок в Болгарії (де грошова одиниця — це болгарський лев, BGN) витрачає 20 000 левів на місяць на оренду будівлі й необхідного обладнання, оплату праці, придбання тканини, ґудзиків та інших матеріалів, необхідних для виробництва та збуту тисячі сорочок на місяць. Якщо виробник продає тисячу сорочок по 22 леви, він отримує місячний дохід у розмірі 22 000 левів, або 2000 левів прибутку. Виробник сорочок створив багатство — для себе і для споживача. Виявляючи готовність платити вищу за собівартість ціну, його клієнти тим самим показують, що сорочки вони оцінюють вище, ніж ресурси, що необхідні для виробництва цих сорочок. Прибуток виробника — це винагорода за збільшення вартості ресурсів шляхом перетворення їх у більш цінний товар.
З іншого боку, якщо попит на сорочки знизиться та їх можна буде продати всього лише по 17 левів, виробник зароблятиме 17 000 левів, втрачаючи 3000 левів на місяць. Ці збитки виникають тому, що дії виробника знизили вартість використаних ресурсів. Цінність сорочок — кінцевого продукту — виявилась для споживачів меншою, ніж цінність інших речей, які можна було б виробити з цих ресурсів. Річ не в тому, що споживачі усвідомлюють той факт, що ресурси, використані для виготовлення сорочок, були б ціннішими, якби їх було перетворено в якийсь інший товар. Однак сукупність індивідуальних виборів споживачів надає виробнику цю інформацію, а також і стимул до вживання заходів, які допоможуть зменшити збитки.
В умовах ринкової економіки збитки та банкрутства постійно працюють на те, щоб зупинити неефективну діяльність на кшталт виробництва сорочок, які продаються за ціною, нижчою за собівартість. Збитки та згортання діяльності бізнесу переспрямовують ресурси на виробництво інших товарів, які оцінюються вище. Отже, попри те, що банкрутства часто є болючим ударом для власників, інвесторів і працівників, існує і позитивний бік цього явища: вони вивільняють ресурси, що можуть бути залучені в проєкти, які створюють багатство.
Рівень життя людей у країні покращиться, коли за допомогою їхніх ресурсів — землі, будівель, робочої сили та підприємницького хисту — вироблятимуться цінні товари та послуги. У будь-який момент часу існує практично необмежена кількість потенційних інвестиційних проєктів. Деякі з цих інвестицій будуть збільшувати вартість ресурсів, перетворюючи їх у товари та послуги, які споживачі оцінюють вище за витрати на них. Це сприятиме економічному поступу. Інші інвестиції будуть зменшувати вартість ресурсів і сповільнювати економічний поступ. Якщо ми бажаємо отримати максимальний зиск від наявних ресурсів, необхідно підтримувати проєкти, що збільшують цінність, і припиняти ті, в яких ресурси використовуються менш продуктивно. Саме таку роль виконують прибутки та збитки.
Ми живемо у світі мінливих смаків і технологій, недосконалих знань і невизначеності. Власники бізнесу не можуть знати напевне, якими будуть майбутні ринкові ціни або майбутні витрати на виробництво. Їхні рішення ґрунтуються на очікуваннях. Однак структура ринкової економіки, побудована на принципі винагород і покарань, є зрозумілою. Процвітатимуть ті підприємці, які ефективно виробляють і правильно визначають товари та послуги, що приваблять споживачів, готових платити ціни, вищі за собівартість. І навпаки, ті керівники підприємств, які неефективно спрямовують ресурси у сфери зі слабким попитом, зазнають збитків і зіштовхнуться з фінансовими труднощами.
Хоча дехто піддає критиці згортання бізнесу, що часто супроводжують ринковий процес, ця система винагород і покарань лежить в основі успіху, якого можна досягти завдяки функціонуванню ринків. Цікаво, що багато підприємців, які спочатку зазнали невдачі, зрештою досягли великих успіхів. Прикладом може бути Стів Джобс. Після звільнення у 1985 році з компанії Apple Джобс заснував компанію NeXT, яка, за його задумом, мала виробляти персональні комп’ютери наступного покоління. Компанія мала великі фінансові труднощі. Однак цей досвід став для Джобса уроком. Він повернувся в Apple у 1997 році й незабаром презентував iPhone, iPad, а також інші інноваційні продукти, що досягли приголомшливого успіху на ринку.
Висновок простий: прибутки спрямовують виробничі інвестиції в ефективні проєкти, які сприяють економічному поступу, а збитки виводять ресурси з неефективних проєктів. Це життєво важлива функція. Економіка, що не виконує цієї функції, майже напевно переживатиме стагнацію, і це у кращому випадку.
Елемент 1.8. Що більша корисність, то вищий дохід
Люди отримують дохід, надаючи іншим цінні для них речі.
Всі люди відрізняються між собою: за продуктивними здібностями, вподобаннями, спеціальними навичками, поглядами та бажанням ризикувати. Ці відмінності позначаються на їхніх доходах, оскільки впливають на цінність товарів та послуг, які люди хочуть і можуть надавати іншим.
Якщо в умовах ринкової економіки людина отримує високий дохід, це зазвичай означає, що вона надає іншим ті речі, які вони оцінюють вище за їхню собівартість. Якби такі люди не надавали іншим цінні продукти або послуги, фірми (а також опосередковано споживачі) не платили б їм так щедро. Звідси випливає мораль: якщо ви хочете багато заробляти, вам варто з’ясувати, у який спосіб ви можете істотно допомагати іншим. З іншого боку, якщо ви не можете або не хочете допомагати іншим так, щоб вони це цінували, ваш дохід буде низьким.
Цей прямий зв’язок між допомогою іншим і отриманням доходу дає кожному з нас потужний стимул здобувати навички, розвивати таланти та виховувати в собі звички, що допоможуть нам надавати іншим людям цінні товари та послуги. Студенти вишів посилено вчаться, витримують стрес і витрачають значні кошти на навчання, щоб стати лікарями, вчителями, бухгалтерами та інженерами. Інші люди проходять спеціальну підготовку, професійну сертифікацію та набувають досвіду, що допоможе їм стати електриками, ремонтними працівниками або веб-дизайнерами. Дехто інвестує гроші та створює власний бізнес. Чому люди це роблять?
У деяких випадках людей може мотивувати сильне особисте бажання змінити світ на краще. Однак — і це ключовий момент — навіть байдужі до покращення світу люди, які вмотивовані здебільшого бажанням заробити, будуть мати сильний стимул розвивати навички та вчиняти дії, що є цінними для інших. Високий дохід є результатом надання товарів та послуг, які цінують інші люди. Ті, хто прагнуть стати заможними, будуть мати сильний стимул приділяти особливу увагу бажанням інших. І навіть тим людям, які хочуть удосконалити світ, необхідна інформація про освіту і навички, які вони можуть отримати, щоб зробити цей світ кращим місцем для життя. Цю інформацію зазвичай отримують шляхом пошуку можливостей заробітку в різних професіях.
Дехто вважає, що люди з високим доходом ймовірно експлуатують інших. Але ті, хто отримують високий дохід на ефективно функціонуючому ринку, зазвичай роблять це, надаючи споживачам цінні для них речі, за які вони готові платити. Ларрі Пейдж і Сергій Брін стали мільярдерами, оскільки користувачі зрозуміли, що Google краще задовольняє їхні потреби, ніж Yahoo! або Ask Jeeves. Інший приклад — популярні співаки. Бейонсе і Тейлор Свіфт отримують величезні гонорари, оскільки їхня музика подобається мільйонам. Завдання суспільства полягає в тому, щоб забезпечити справедливі «правила» гри, а не обмежувати можливості сильних гравців. Проблеми виникають, коли запроваджувачі вкорінюють такі технології, що з часом можуть застаріти, але їх буде важко замінити. Цей компроміс викликає численні дискусії щодо державної політики, які часто ґрунтуються на політичних переконаннях, а не на глибокому економічному аналізі.
Найуспішніші підприємці досягають результатів завдяки випуску товарів, які мільйони покупців вважають привабливими. Покійний Сем Волтон, засновник мережі магазинів Walmart, став одним із найбагатших людей у Сполучених Штатах тому, що знайшов спосіб ефективно управляти великими запасами та продавати брендові товари за зниженими цінами в невеликих містах Америки. Білл Гейтс і Пол Аллен, співзасновники Microsoft, стали мільярдерами, розробивши низку продуктів, які кардинально покращили ефективність використання та сумісність персональних комп’ютерів. Мільйони споживачів, які ніколи не чули про Волтона, Гейтса та Аллена, отримали користь від їхніх талантів і продуктів. Ці генії заробили багато, тому що допомогли багатьом людям.
Приклади таких «добрих капіталістів» можна знайти також і в країнах з перехідною економікою. Чеський громадянин Павел Баудіш, який, можливо, не настільки відомий, як Білл Гейтс, створив Avast, потужну компанію з кібербезпеки, і заробив мільярдні статки. Польський механік Збігнєв Сосновський перетворив збиткову державну велосипедну компанію на Kross — провідного європейського виробника, що виготовляє понад 1 мільйон велосипедів на рік. Пошукайте в Інтернеті Talking Tom Cat, і ви знайдете дуже популярну мультимедійну франшизу, створену молодим словенським подружжям Ізою та Само Логін. Вони продали її китайській компанії за понад мільярд доларів.
Елемент 1.9. Дохід і багатство ґрунтуються на цінності
Основою високого рівня життя є виробництво товарів і надання послуг, що цінуються людьми, а не лише створення робочих місць.
«Споживання — єдина мета та єдине призначення всього виробництва, а інтереси виробника слід ураховувати лише настільки, наскільки це необхідно для сприяння інтересам споживача»,
Як зазначив Адам Сміт понад 240 років тому, метою будь-якого виробництва є споживання. Однак виробництво завжди передує споживанню — навіть у словнику. Ні доходи, ні рівень життя неможливо підняти без нарощування виробництва тих товарів і послуг, які люди цінують: економічних благ.
Знищення товарів широкого вжитку, що цінуються людьми, безсумнівно погіршує добробут суспільства. Це твердження є настільки інтуїтивно очевидним, що наголошувати на ньому здається майже нерозумним. Однак хибна ідея про те, що псування товарів може приносити суспільству користь, час від часу знаходить собі місце в державній політиці. У 1933 році Конгрес США, намагаючись зменшити пропозицію та запобігти зниженню цін на сільськогосподарську продукцію, схвалив закон «Про регулювання сільського господарства» (Agricultural Adjustment Act — AAA). За цим законом у рамках «Нового курсу» федеральний уряд виплачував фермерам компенсацію за заорювання в землю врожаїв бавовни, кукурудзи, пшениці та інших культур. Картоплярам платили за обприскування картоплі фарбою, що робила її непридатною для вживання в їжу. Здорових корів, овець і свиней забивали та закопували в землю, щоб вони не потрапили на ринок. Згідно з AAA лише в 1933 році було вбито шість мільйонів молочних поросят. Верховний Суд США визнав цей закон неконституційним у 1936 році, але, поки він діяв, мільйони тонн цінної сільськогосподарської продукції так і не потрапили на столи американських споживачів. Крім того, навіть у наш час уряд Сполучених Штатів здійснює виплати виробникам різної сільськогосподарської продукції за обмеження обсягів виробництва на підставі законів, близьких за своєю суттю до AAA. І хоча політичні вимоги тих, на чию користь проводиться така політика, можна зрозуміти, ці програми знищують цінні ресурси, збіднюючи тим самим усю країну.
Сполучені Штати Америки — не єдина країна, яка «підтримує» сільгоспвиробників коштом величезних втрат для платників податків і споживачів. Спільна сільськогосподарська політика Європейського Союзу — одна з найбільших і найсуперечливіших статей бюджету ЄС.
Сільське господарство — не єдина субсидована галузь. У 2009 році в Сполучених Штатах діяла програма Cash for Clunkers («Готівка за автобрухт») — це ще один приклад того, як політики намагаються досягти добробуту, знищуючи щось цілком придатне для використання — вживані автомобілі. За цією програмою автодилерам виплачувалось від 3500 до 4500 доларів за знищення старих автомобілів, що їх покупці віддавали в рахунок оплати частини вартості нових машин («трейд-ін»). Дилери були зобов’язані псувати двигуни цих авто, заливаючи в них розчин силікату натрію, а потім чавити машини під пресом і здавати на звалище, щоб надалі з них не можна було використати навіть жодної деталі. Поборники цієї програми наполягали на тому, що вона сприятиме відновленню економіки, спонукаючи людей купувати нові автомобілі. Проте нові авто коштують дорожче за вживані, а ціна автомобілів з пробігом зросла через зменшення їх пропозиції. Це змусило споживачів витрачати більше грошей на придбання авто — як нових, так і вживаних, завадивши їм купити за ці гроші щось інше. Отже, програма «Готівка за автобрухт» так і не призвела до зростання сукупного попиту. Фактично, платники податків надали 3 млрд доларів на субсидіювання купівлі нових авто. Водночас було знищено десь 700 000 вживаних авто загальною вартістю близько 2 млрд доларів. Субсидії одержали ті, хто й без них міг купити новий автомобіль, а постраждали ті, хто мав змогу дозволити собі хіба що вживане авто. Після завершення дії програми обсяги продажів нових автомобілів різко впали. Німеччина запровадила власну програму утилізації. За оцінками, вона обійшлась платникам податків у понад 7 млрд доларів — удвічі дорожче, ніж у США.
Аналогічні програми було реалізовано й у багатьох країнах Східної Європи: зокрема, в Росії та Словаччині. У Румунії за програмою Rabla («Мотлох») було знищено 525 000 автомобілів, випущених вісім або більше років тому, а їх власники одержали замість них ваучери на суму до 1500 євро. Програма діяла з 2005 по 2015 рік; один громадянин мав змогу здати на брухт не більш ніж три старі авто та одержати за них ваучери на оплату нових автомобілів.
Якщо знищення автомобілів — така хороша ідея, то чому б не зобов’язати автовласників здавати свої авто на металобрухт щороку? Уявіть собі, наскільки зростуть продажі нових машин! Проте з погляду економіки це нерозумно. Так можна допомогти конкретним виробникам: адже обмеженість їх продукції зросте й у такий спосіб підвищиться попит на неї, але підняти рівень добробуту населення, знищуючи товари, що мають споживчу цінність, неможливо.
Прихованою формою руйнівної діяльності можуть бути дії уряду, спрямовані на підвищення альтернативної вартості придбання різних товарів. Країни світу витрачають на субсидіювання рибальства 30 мільярдів доларів на рік, причому 60% цих коштів напряму сприяють вчиненню неекологічних, руйнівних або навіть незаконних дій. Викривлення ринку, що виникає внаслідок цього, лежить в основі безгосподарного поводження з рибними ресурсами світу, яке у 2012 році, за підрахунками Світового банку, обійшлось світовій економіці у 83 мільярди доларів. При цьому 70% загальносвітового обсягу субсидій у галузі рибальства виплачують багаті країни: зокрема, Японія, США, Франція та Іспанія, а також Китай і Південна Корея. Унаслідок цього тисячі місцевих громад, існування яких залежить від рибальства, змушені конкурувати з рибалками з цих країн, що одержують субсидії, а це ставить під загрозу продовольчу безпеку мільйонів людей, бо рибопромислові флоти з далеких країн вичерпують ресурси океану. Ця ситуація особливо тяжко позначилась на Західній Африці, де рибальство може бути для місцевого населення питанням життя і смерті. З 1990-х років чимало місцевих рибалок втратили можливість заробляти на рибальстві або годувати свої родини: саме тоді розпочався вилов риби в промислових масштабах з іноземних суден, насамперед, із Китаю та країн ЄС, біля західноафриканського узбережжя.
Політики та поборники програм державних видатків полюбляють хвалитись робочими місцями, створеними завдяки їхнім програмам, перебільшуючи їх вигоди. Така ситуація робить економічну грамотність особливо важливою. І хоча зайнятість часто використовується як засіб створення багатства, слід пам’ятати про те, що наш добробут поліпшує не просте збільшення кількості робочих місць, а збільшення кількості тих робочих місць, на яких виробляються саме ті товари та послуги (економічні блага), які люди цінують. Тих, хто забуває про цей елементарний факт, легко ввести в оману та змусити підтримувати програми, що роблять людей менш заможними, а не збагачують їх.
Націленість на штучне створення робочих місць може з легкістю вводити в оману. Великий французький економіст Фредерік Бастіа́ розкрив хибність цього уявлення у притчі про розбите скло у своєму есе «Що видно та чого не видно» (Ce qu’on voit et ce qu’on ne voit pas) (1850):
«Чи бачили ви, як лютував лагідний крамар, добродій Жак Боном, коли його необережний син припадком розбив вікно? Якби ви були присутні при цьому, ви б з певністю засвідчили, що всі очевидці, а їх там було десь тридцятеро, намагалися втішити торгівця-невдаху приблизно такими словами: «Без лиха не буває добра! Усім треба з чогось жити, а з чого мали б жити склярі, якби скло у вікнах ніколи не розбивалось?»Ці слова розради містять у собі цілу теорію, про яку слід розповісти на цьому простому прикладі, оскільки, на жаль, саме нею керується більшість наших економічних установ.Припустімо, що усунення шкоди обійдеться в шість франків. Тоді ви можете сказати, що цей прикрий випадок принесе скляреві шість франків, а отже й збільшить на шість франків обсяг торгівлі. Я з цим погоджусь — мені немає чим заперечити, а ви маєте слушність. Скляр прийде, виконає свою роботу, одержить свої шість франків, потре руки від задоволення та — десь у душі — благословить пустотливе дитя. Усе це — те, що видно.Проте якщо ви дійдете того висновку, як це часто буває, що розбивати вікна — корисно, бо це сприяє грошовому обігу й розвиткові промисловості в цілому, ви змусите мене вигукнути: «Зупиніться! Ваша теорія обмежена тим, що видно, але ніяк не враховує того, чого не видно!». Ніхто не бачить, що власник крамниці, який уже витратив шість франків на якусь річ, не має змоги витратити їх на щось інше.Ніхто не бачить, що якби йому не довелося замінювати скло у вікні, він би охоче придбав нові черевики замість старих або додав би якусь книжку до своєї бібліотеки. Коротко кажучи, він міг би витратити свої шість франків інакше, але цей прикрий випадок йому завадив»(7).
Бастіа́ правильно робить, коли змушує нас скерувати свою увагу на статки, а не на виробництво. Створення попиту на нові товари через знищення вже наявних економічних благ не зробить суспільство багатшим.
Елемент 1.10. Економічний поступ має багато джерел
Економічний поступ відбувається, насамперед, завдяки торгівлі, інвестиціям, інноваціям та надійним економічним інститутам.
На вступному занятті з економіки ми часто розповідаємо слухачам про те, що в розвинутих країнах на зразок Сполучених Штатів робітники виробляють і заробляють сьогодні приблизно в тридцять разів більше на людину, ніж у 1750 році. А потім ми просимо їх відповісти на таке запитання: «Чому робітники працюють сьогодні набагато продуктивніше, ніж два з половиною століття тому?» Ви теж подумайте, як би ви відповіли на це запитання.
Зазвичай наші слухачі згадують три речі: по-перше, наукові знання та технологічні можливості сьогодення набагато перевищують усе, що можна було уявити у 1750 році. По-друге, ми маємо складні машини та виробничі потужності, набагато кращі дороги та розгалужені системи зв’язку. А по-третє, як зазвичай пригадують слухачі, у 1750 році окремі люди та сім’ї самі виготовляли більшість того, що вони споживали, тоді як тепер ми, як правило, купуємо такі речі, а не робимо їх своїми силами.
Якщо взяти до уваги відсутність глибоких економічних знань, слухачі, в принципі, правильно пояснюють причини такої ситуації. Вони усвідомлюють важливість технологій, капіталу (виробничих активів) і торгівлі. Їхні відповіді лише підкріплюють наш погляд на економіку як «науку здорового глузду».
Ми вже розглядали вигоди від торгівлі й зниження трансакційних витрат як рушійні сили економічного поступу. А економічний аналіз дає змогу встановити ще три рушійні сили економічного зростання: інвестиції у людський капітал та виробничі активи, удосконалення технологій та покращення організації економічної діяльності.
По-перше, наші можливості виробництва товарів та послуг збільшуються завдяки інвестиціям в основний капітал (інструменти, верстати та будівлі) й людський капітал (освіту, навички, навчання та досвід працівників). Ці два види інвестицій тісно пов’язані один з одним. Маючи більше техніки з кращими характеристиками, працівники можуть виробити більше. Лісоруб може зробити набагато більше, працюючи бензопилкою, а не ручною поперечною пилкою. Транспортувальник може перевезти набагато більше вантажним автомобілем, ніж чумацьким возом на воловій тязі.
По-друге, економічному поступові сприяє вдосконалення технологій — використання сили інтелекту для того, щоб винаходити нові продукти та менш витратні методи виробництва. За час, що минув з 1750 року, на зміну силі м’язів людей і тварин у виробництві прийшли парова машина, двигун внутрішнього згоряння, електроенергія та атомна енергія. Ми тепер подорожуємо не пішки чи верхи, а автомобілями, автобусами, потягами та літаками. Удосконалення технологій невпинно спонукає нас змінювати свій спосіб життя. Згадайте лише про персональні комп’ютери, мікрохвильові печі, мобільні телефони, стримінгові сервіси на телебаченні, коронарне шунтування, ендопротезування кульшового суглоба, кондиціонери в автомобілях і навіть гаражні двері з дистанційним керуванням. Розроблення та впровадження цих продуктів протягом останніх п’ятдесяти років призвели до масштабних змін у тому, як ми працюємо, граємо та розважаємось. Завдяки їм ми стали жити краще.
По-третє, зростанню можуть сприяти зміни в організації економіки. Під організацією економіки ми розуміємо те, як організована діяльність людей, і правила, за якими вони діють: ці чинники часто сприймають як належне або просто забувають про них. Наскільки легко людям зайнятись торгівлею або розпочати власну справу? Правова система країни великою мірою визначає рівень розвитку торгівлі та залучення інвестицій, а також характер економічної співпраці між її громадянами. Правова система, що захищає людей і їхню власність, у справедливий спосіб забезпечує виконання договорів і врегулювання суперечок, є важливою складовою економічного поступу. Її відсутність вестиме до зменшення обсягів інвестицій, стримуватиме торгівлю та заважатиме поширенню новаторських ідей. У частині 2 цієї книжки ми детальніше розглянемо значення правової системи та інших елементів організації економіки.
Інвестиції та вдосконалення технологій відбуваються не самі по собі. Вони є віддзеркаленням дій підприємців: тих, хто йде на ризик, сподіваючись на прибуток. Ніхто не знає заздалегідь, у якій сфері відбудеться наступний новаторський прорив та які методи виробництва забезпечать зниження його собівартості. Крім того, з’являються нові сфери, де може розкритися підприємницький хист. Отже, економічний поступ залежить від існування системи, яка дає змогу дуже різним групам людей випробовувати свої ідеї на предмет їх прибутковості та водночас спонукає їх утриматись від марного витрачання ресурсів на непродуктивні проєкти.
Для поступу потрібно, щоб ринки залишались відкритими, а люди мали змогу реалізувати свої новаторські ідеї. Підприємець, який розробив новий продукт чи технологію, має заручитись підтримкою достатньої для фінансування проєкту кількості інвесторів. А конкуренція, у свою чергу, спонукає підприємців та їхніх інвесторів відповідально ставитись до ефективного розподілу своїх ресурсів: їхні ідеї мають пройти випробування реальним життям, у якому споживачі приймають рішення про те, чи варто купувати товар або послугу за ціною, вищою за їх собівартість. У такому середовищі саме споживач є суддею найвищої інстанції. Якщо цінність новаторського продукту або новаторської послуги в його очах не перевищує їх собівартості, такі продукти та послуги на ринку не утримаються. На ділі завдання уряду полягає в тому, щоб дати новим та кращим продуктам шанс конкурувати зі старими, а не в ухваленні рішень про те, яким продуктам віддавати перевагу.
Елемент 1.11. Корисність «невидимої руки»
«Невидима рука» ринкових цін спонукає покупців і продавців до діяльності, що сприяє загальному добробуту.
«Кожна людина постійно намагається знайти найвигідніше застосування капіталу, яким вона може розпоряджатися. Насправді при цьому вона піклується про власну вигоду, а не суспільні інтереси. Однак гонитва за особистою вигодою цілком природно — чи, радше, неминуче — веде до вибору застосування, яке є найвигіднішим і для суспільства. Людина переслідує лише власну вигоду, і в цьому випадку, як і в багатьох інших, невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри(8)»,
Власний інтерес — потужний мотиватор. Як колись зазначив Адам Сміт, своєкорисливі люди, якими керує «невидима рука», мають сильний стимул робити те, що сприяє зростанню загального добробуту спільноти або країни. Цією «невидимою рукою», про яку писав Сміт, є система цін. Людина «має на меті лише власну наживу», але «невидима рука» ринкових цін змушує її сприяти досягненню цілей іншими людьми, що забезпечує зростання добробуту.
Багато хто не розуміє принципу «невидимої руки». Значного поширення набула думка про те, що впорядкованих результатів можна досягти лише під чиїмось керівництвом або на підставі наказів централізованої влади. Проте Адам Сміт стверджував, що переслідування власної вигоди веде до формування впорядкованого суспільства, в якому потреби зазвичай задовольняються без будь-якого централізованого планування. Цей порядок виникає через те, що в умовах приватної власності та свободи обміну ринкові ціни координують дії людей, які керуються власними інтересами. Всього лиш один показник — поточна ринкова ціна на певний товар чи послугу — інформує покупців і продавців достатньо для того, щоб вони діяли так, ніби володіють найвичерпнішою інформацією про поточні дії та уподобання інших гравців ринку. Ринкові ціни є відображенням результатів вибору мільйонів споживачів, виробників і постачальників ресурсів. Вони віддзеркалюють інформацію про уподобання споживачів, витрати та все, що стосується часових, просторових та інших обставин, тобто всю ту інформацію, яку в умовах великого ринку неспроможні збагнути ні окремі люди, ні центральні органи влади.
Ви ніколи не цікавились, як супермаркетам у вашій місцевості вдається завозити стільки молока, хліба, овочів та інших товарів, щоб їх майже завжди вистачало, але не настільки багато, щоб вони зіпсувались і їх довелось викинути? Як пояснити те, що холодильники, автомобілі та планшети з сенсорними екранами, які виробляються в різних куточках світу, постачаються на місцевий ринок приблизно в тій кількості, що їх бажають придбати споживачі? Може, десь є спеціальний довідник для підприємств, у якому про все це докладно написано? Ні, такого довідника, звичайно, не існує. Відповіддю на ці запитання є «невидима рука» ринкових цін. Саме вона спонукає своєкорисливих людей до співпраці та узгоджує вибір, що його робить кожен із них, із вибором інших людей через систему цінових сигналів, що детальніше описано в елементі 6.
Лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 року Фрідріх Гаєк називав ринкову систему «чудом»: у ній лише один показник — ринкова ціна товару — спонтанно передає настільки великий обсяг інформації, що дозволяє покупцям і продавцям приймати рішення, які допомагають їм здобувати те, чого вони хочуть(9). Ринкова ціна продукту є віддзеркаленням тисяч чи навіть мільйонів рішень, що їх приймають люди в усіх куточках світу, при тому не знаючи нічого про дії інших. Для кожного продукту чи послуги ринок діє як велетенська обчислювальна мережа, що видає показник, який надає всім користувачам необхідну їм інформацію та спонукає їх діяти на її підставі.
Жодна окрема особа чи центральний орган влади неспроможні зібрати або врахувати всю інформацію, необхідну для того, щоб мільйони споживачів і виробників різних товарів і послуг узгоджували свої дії у спосіб, як це роблять ринки. Крім того, ринкові ціни містять цю інформацію в концентрованій формі. Вони спонукають виробників і постачальників ресурсів до виробництва тих благ, які споживачі цінують найбільше (у співвідношенні з витратами на них). Немає жодної потреби примушувати фермера до вирощування яблук, наказувати будівельній фірмі споруджувати будинки чи переконувати виробника меблів робити стільці. Якщо ціни на ці та інші товари вказують на те, що їхня цінність для споживачів є рівною або вищою, ніж витрати на їх виробництво, то виробники у своєму прагненні до особистої вигоди їх і постачатимуть.
Зникає також потреба нагадувати виробникам про необхідність розроблення та впровадження низькозатратних методів виробництва. Власний інтерес, керований «невидимою рукою» ринкових цін, надає їм стимули шукати найкращу комбінацію ресурсів та економічно ефективні методи виробництва з погляду витрат. А оскільки чим менші витрати, тим вищі прибутки, кожний виробник намагатиметься знизити витрати та підвищити якість. Власне кажучи, конкуренція просто примусить їх це робити.
У сучасній економіці співпраця, обумовлена власним інтересом, яким керує «невидима рука» ринкових цін, є справді дивовижною. Наступного разу, сідаючи вечеряти, задумайтесь про всіх тих людей, завдяки чиїм зусиллям ця вечеря стала можливою. Навряд чи хоч когось із них — від фермера до водія вантажівки чи власника крамниці — надихала думка про те, що вас потрібно смачно нагодувати за якомога нижчих витрат. Проте ринкові ціни погодили їхні інтереси з вашими. Ті фермери, які постачають найкращу яловичину чи індичатину, одержують за неї вищу ціну; водії вантажівок та власники продуктових крамниць заробляють більше, якщо їхня продукція надходить до споживачів свіжою та у доброму стані, і так далі, при цьому всі вони послуговуються найменш витратними засобами для досягнення результатів. Буквально десятки тисяч людей, більшість з яких ми ніколи не зустрінемо, докладаються до забезпечення кожного з нас таким набором благ, який значно перевершує те, що ми могли б зробити власноруч. Крім того, «невидима рука» ринку працює настільки непомітно та автоматично, що порядок, співпраця й доступність величезної кількості товарів і послуг зазвичай сприймаються як належне. Ця комбінація власного інтересу та «невидимої руки», яку часто недооцінюють, є, одначе, потужним рушієм економічного розвитку.
Елемент 1.12. Непередбачені наслідки створюють проблеми
Довгострокові наслідки, або вторинні ефекти, заходів ігноруються надто часто.
У 1946 році Генрі Гезліт, славетний журналіст-економіст, написав книжку під назвою «Економіка в одній лекції». Цей простий підручник, створений на основі написаного у 1850 році нарису французького економіста Фредеріка Бастіа́, про який ішлося в елементі 1.9, став чи не найтиражнішим трактатом з економіки у світі.
Пам’ятаєте розповідь Бастіа́ про хлопця, який розбив вікно в крамниці, кинувши в неї м’ячем? Через це крамареві довелось найняти скляра, який полагодив вікно. Як стверджують деякі свідки цієї події, звернувши увагу на очевидну зайнятість скляра, добре, що вікно розбилось, адже ця прикрість дала скляреві можливість заробити. Проте, як підкреслює Гезліт, це аж ніяк не добре, адже при цьому ігноруються вторинні ефекти.
Якби крамареві не довелось витратити гроші на ремонт вікна, він міг би придбати за них щось інше: пару черевиків, новий костюм абощо. Якби вікно не розбилось, зайнятість в інших сферах виробництва могла б бути вищою, а суспільство в цілому мало б і вікно, і речі, придбані крамарем. Після врахування вторинних ефектів стає зрозуміло, що руйнівні наслідки повеней, ураганів та непродуманої державної політики завдають суспільству шкоди та аж ніяк не збільшують чистої зайнятості. Думка, що усунення руйнувань створює робочі місця й позитивно впливає на економіку, відома нині як «парадокс розбитого вікна». Адже для усунення руйнувань ресурси відволікаються з інших напрямків їх використання, а це обмежує спроможність суспільства виробляти інші корисні товари або послуги. Кілька прикладів цього хибного погляду наведено в елементі 1.9.
Головним висновком з «однієї лекції» Гезліта є те, що під час аналізу економічної пропозиції людина:
«...має перевіряти не лише безпосередні, але й довгострокові результати, не лише первинні, але й вторинні наслідки, та не лише вплив на якусь конкретну групу, але й вплив на всіх і кожного»(10).
На думку Гезліта, основною причиною помилок в економіці є саме невиконання цієї вимоги. Він багато писав про економіку в часи Великої депресії у 1930-ті та знав, що люди, особливо в політичній сфері, схильні звертати увагу на короткостроковий позитивний ефект певного заходу, ігноруючи при цьому довгострокові — часто ніким не передбачені — наслідки.
Розгляньмо три приклади, що ілюструють потенційну важливість вторинних ефектів. Намагаючись зменшити забрудненість повітря вихлопними газами завдяки зниженню споживання бензину, уряд Грузії запровадив новий акцизний податок на старі автомобілі з двигунами великого об’єму. Оскільки рівень доходів населення Грузії низький, у цій країні завжди існував високий попит на досить старі вживані авто, бо вони дешевші (91% вживаних автомобілів, що пропонуються на продаж, було випущено до 2006 року). Новий податок, запроваджений з січня 2017 року, мав ковзну шкалу ставок. Наприклад, митне оформлення автомобіля 2002 року випуску з двигуном об’ємом 1,5 літра з урахуванням акцизного податку коштувало 3731 ларі, автомобіля того самого року з двигуном об’ємом 2,5 літра — 6219 ларі, а авто з двигуном об’ємом 3,5 літра — 8706 ларі. І хоча зміни в податковій політиці явно спонукали людей до придбання автомобілів із двигунами меншого об’єму, варто спитати, чи ця норма була доцільною. Яким виявився її сукупний вплив з урахуванням вторинних ефектів?
Оскільки нова шкала оподаткування діяла в Грузії недовго, нам слід дослідити досвід інших країн, що проводили аналогічну політику, спрямовану на зниження споживання палива. За наявними даними автомобілі стали використовуватись активніше, оскільки паливна економічність менших автомобілів здешевлює їх експлуатацію. Це, у свою чергу, збільшує інтенсивність дорожнього руху, внаслідок чого економиться менше бензину, ніж очікувалось при запровадженні нової норми. Крім того, легші авто в разі дорожньо-транспортних пригод гірше захищають своїх пасажирів, ніж важчі автомобілі з великими двигунами, що може призводити до збільшення кількості ДТП зі смертельними наслідками та тяжкими тілесними ушкодженнями. Цілком може бути, що після врахування вторинних ефектів норми, покликані забезпечити економію палива, виявляться набагато менш благотворними, ніж може видатися спочатку.
Аналогічні непередбачені наслідки мали й закони про обов’язкове використання ременів безпеки. Британське міністерство транспорту встановило, що через 20 місяців після набрання чинності законом про обов’язковість використання ременів безпеки водіями та пасажирами на передньому сидінні кількість загиблих серед них зменшилась на 656 осіб. Проте при цьому зросла кількість загиблих пішоходів (на 77 осіб), велосипедистів (на 63) та пасажирів, що сиділи на задньому сидінні (69)(11), Схоже, що водії, які почували себе в більшій безпеці в разі ДТП, були готові йти на більший ризик під час керування авто.
Значні вторинні ефекти мають і обмеження на торгівлю між різними країнами. Прибічники тарифів і квот на імпорт продукції іноземного виробництва майже завжди ігнорують такі наслідки. Тарифи та квоти можуть на початку захистити тих вітчизняних працівників, які виробляють аналогічну продукцію з вищою собівартістю, проте побічні, непередбачені наслідки в цьому разі теж неминучі.
Розгляньмо Спільну сільськогосподарську політику (ССП) Європейського Союзу, що передбачає застосування квот і митних тарифів для обмеження обсягів реалізації агропродукції іноземних виробників та виплату субсидій сільгоспвиробникам країн-членів ЄС безпосередньо з союзного бюджету. У заяві з нагоди 50-ї річниці запровадження ССП сказано: «ССП було запроваджено для того, щоб населення мало змогу споживати якісну харчову продукцію, а фермери — одержати за неї справедливу винагороду»(12). На субсидії в ССП припадає трохи більше третини загального бюджету ЄС. Поборники цієї політики стверджують, що без ССП сільськогосподарський і харчовий сектори економіки ЄС були б на 8% меншими(13), а значить, ця політика «зберігає робочі місця» та підвищує рівень зайнятості. Немає сумніву, що ці сектори більші, ніж вони були б у протилежному випадку, але які ж вторинні наслідки має ця політика?
Видатки на ССП не дають змоги ЄС застосовувати кошти союзного бюджету в інших цілях та перешкоджають виділенню коштів спільноти на забезпечення населення іншими суспільними благами. За даними Європейської комісії субсидії обходяться кожному громадянинові Європейського Союзу в більш ніж 100 євро на рік. Крім того, тарифи та квоти утримують ціни на місцевих ринках на рівні, що перевищує рівень конкурентних світових цін(14), унаслідок чого споживачам з ЄС доводиться витрачати ще більше коштів на придбання сільськогосподарської продукції. Фактично, сім’ям доводиться платити за свої харчі двічі: по-перше, у формі цін у крамницях, які стають вищими внаслідок протекціонізму в сільському господарстві, та, по-друге, у формі податків, які йдуть на виплату сільськогосподарських субсидій. Крім того, тарифи та квоти справляють опосередкований вплив на інших виробників харчових продуктів, що переробляють сільськогосподарську продукцію. Наприклад, у Франції ССП у 2007 році скоротила обсяг виробництва в усіх галузях на 1,5%, а внесок сфери обслуговування (на яку припадає значна частка ВВП) у формі трудових ресурсів і капіталу в діяльність інших секторів, що отримали переваги в результаті реалізації ССП, становив мізерні 0,1%. Скасування ССП викликало б зниження ціни капіталу (земельних ділянок і техніки), що пішло б на користь тим фермам, які не одержують субсидій у рамках ССП. Крім того, ССП спричиняє зменшення площі угідь у лісовому господарстві, що змушене напряму конкурувати з іншими видами діяльності у сільських районах за землі сільськогосподарського призначення (у Франції унаслідок запровадження ССП площа земель лісового господарства зменшилась приблизно на 3,6%). Крім того, через тарифи та квоти країни, що не входять до ЄС, реалізовують на ринку ЄС менше сільськогосподарської продукції, що послаблює їх спроможність закуповувати експортні товари, вироблені в ЄС, а значить і знижує рівень зайнятості в секторах, які втрачають ці потенційні обсяги продажу.
Після врахування побічних ефектів обмежень торгівлі на кшталт ССП, немає підстав очікувати зростання зайнятості та сукупного обсягу виробництва в ЄС внаслідок таких заходів. У привілейованих галузях може бути створено більше робочих місць, тоді як в інших галузях кількість робочих місць зменшиться. Обмеження на торгівлю просто перерозподіляють робочі місця, а не збільшують їх кількість. Проте цей висновок не буде взятий до уваги тими, хто не схильний враховувати вторинні ефекти.
Вторинні ефекти — проблема, що пов’язана не лише з прийняттям політичних рішень. Вони також можуть спричиняти настання неочікуваних наслідків для окремих людей. Це твердження варто проілюструвати на прикладі вчительки першого класу зі штату Західна Вірджинія. Її учні весь час губили олівці, тому вона вирішила платити їм по 10 центів за кожний недогризок, щоб вони старались використовувати олівець до самого кінця. Яким же було її сум’яття, коли учні стали шикуватись у довгі черги до стругачки, сточуючи олівці до недогризків чи не швидше, ніж вона могла за них платити! Про непередбачені наслідки забувати не можна!
Частина 2. Сім основних джерел економічного поступу
Елементи:
- Правова система: основою економічного поступу є правова система, яка захищає приватну власність та неупереджено забезпечує виконання контрактів.
- Конкурентні ринки: конкуренція сприяє ефективному використанню ресурсів і стимулює інноваційні вдосконалення.
- Обмеження державного регулювання: регуляторна політика, спрямована на зменшення кількості торговельних операцій та обмеження конкуренції, перешкоджає економічному поступу.
- Ефективний ринок капіталу: для реалізації свого потенціалу країні потрібен механізм спрямування капіталу в проєкти, що мають на меті створення багатства.
- Розумна монетарна політика: стабільна грошово-кредитна політика має важливе значення для контролю за рівнем інфляції, ефективного розподілу інвестицій та досягнення економічної стабільності.
- Низькі податкові ставки: люди виробляють більше, коли можуть залишати собі більшу частину свого заробітку. Контроль за державними видатками та дефіцитом (фіскальна політика) має вирішальне значення для економічної стабільності та зростання.
- Вільна торгівля: люди отримують вищі доходи, коли мають можливість вільно торгувати з представниками інших країн.
Вступ
Роберт Лукас, лауреат Нобелівської премії 1995 року з економіки, заявив: «Як тільки починаєш думати про економічне зростання, важко думати про щось інше»(16). Чому Лукас і багато інших економістів приділяють таку велику увагу економічному зростанню? Для зростання реального доходу необхідне зростання реального обсягу виробництва. Без економічного зростання неможливо досягнути вищих доходів і рівня життя.
За останні двісті років завдяки економічному зростанню підвищилися рівень і якість життя та збільшилася його тривалість, особливо у країнах Заходу. Однак цей період є радше винятком. Протягом більшої частини історії людства економічне зростання спостерігалося надзвичайно рідко. До 1800 року більшість населення світу важко працювала по п’ятдесят, шістдесят та сімдесят годин на тиждень, щоб заробити на їжу та житло, достатні для існування. Це була постійна боротьба за виживання, і багато хто програв цю битву. Рівень життя у 1800 році не надто відрізнявся від того, як люди жили тисячу, або навіть дві тисячі років тому, за часів Стародавнього Риму.
Гнітюча економічна історія людства почала змінюватися близько двохсот років тому. Ангус Меддісон, відомий економіст Організації економічного співробітництва та розвитку, нині покійний, широко відомий як провідний спеціаліст із питань ретроспективного аналізу динаміки доходів та очікуваної тривалості життя. На рисунку 5 зображено обчислені ним річні рівні доходу на душу населення за останні тисячу років. Світовий валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення, виміряний у доларовому еквіваленті у цінах 1990 року, складав 667 доларів у 1820 році, тоді як у 1000 році він становив 450 доларів(17). Отже, за 800 років рівень доходу на душу населення збільшився лише на 50%. Західна Європа та її «відгалуження» — Сполучені Штати, Канада, Австралія й Нова Зеландія, — які зазвичай називають країнами Заходу, показали дещо кращий результат, оскільки доходи у цьому регіоні майже потроїлись: із 426 доларів у 1000 р. до 1202 доларів у 1820 р. Однак навіть країнам Заходу знадобилося близько п’ятисот років, щоб доходи подвоїлися.
А тепер уважно гляньте, що відбулося після 1820 року. За останні двісті років відбувся фактично вибух економічного зростання. На початок 2003 року середньосвітовий дохід на душу населення зріс до 6516 доларів, що в десять разів перевищило рівень 1820 року. У країнах Заходу станом на початок 2003 року дохід на душу населення збільшився до 23 710 доларів, що майже у двадцять разів перевищило показник 1820 року. Отже, протягом останніх двохсот років реальний дохід на душу населення, який століттями тримався на рівні прожиткового мінімуму або був близьким до нього, стрімко виріс.
Динаміка очікуваної тривалості життя була схожою. Середньосвітова очікувана тривалість життя при народженні збільшилася з 24 до 26 років за період з 1000 по 1820 рр., потім виросла до 31 року в 1900 р., після чого стрімко підвищилась до 64 років у 2003 р. У країнах Заходу очікувана тривалість життя збільшилася за період з 1000 р. по 1820 р. із 24 до 36 років, однак на початок 2003 р. вона вже сягнула 76 років.
Як показує історія, економічне зростання не відбувається автоматично. Чому деякі країни переживають економічний підйом і досягають високих рівнів доходів, тоді як інші перебувають у стані застою? Які інститути та заходи політики сприятимуть економічному зростанню та підвищенню рівня життя? У цьому розділі розглядаються ці надзвичайно важливі питання(18).
Однак, перш ніж ми почнемо, варто зробити застереження щодо вимірювання ВВП, особливо стосовно посткомуністичних країн. Визначення «вартість обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг», яке, на перший погляд, здається простим, таїть у собі безліч складних питань. Визначити вартість того, що продається на вільному ринку, нескладно. Однак як бути з тим, що підлягає контролю за рівнем цін? Як варто його оцінювати: за ціною, сплаченою фактично, чи за ціною, яку сплатили б люди на вільному ринку? Чи має бути включено до суми цінність часу, витраченого в чергах? Що робити з обсягом, який не продається? Як слід оцінювати працю мобілізованих військовослужбовців? Наскільки точно органи статистики здатні зафіксувати обсяг виробництва на тіньовому (сірому чи чорному) ринку? Якщо я печу піцу вдома, то вартість сиру враховується, а час, проведений мною на кухні — ні. З іншого боку, якщо я купую піцу в ресторані, оплата праці включається до складу ВВП. Однак, якщо припустити, що я — такий самий управний кулінар, як і шеф-кухар ресторану, піци будуть тотожними.
Складність вимірювання ВВП і відповідних змін цін утруднює розуміння процесів, що відбувалися протягом перших років після краху комуністичного режиму. Офіційна статистика показує величезне падіння обсягів виробництва, але це не відповідає фактичному досвідові громадян(19).
Елемент 2.1. Правова система
Основою економічного поступу є правова система, яка захищає приватну власність і неупереджено забезпечує виконання контрактів.
«Режим приватної власності покладає на людей відповідальність за їхні дії у сфері матеріальних благ. А отже, за такої системи люди відчувають на собі наслідки власних дій. Власність встановлює захисні бар’єри, але вона також оточує нас дзеркалами, які відбивають на нас наслідки наших вчинків(20)»,
Правова система створює основу для захисту прав власності та виконання контрактів. Як ми обговорювали в елементі 4 частини 1, торгівля переміщує товари до людей, які цінують їх більше, й дозволяє збільшувати обсяги виробництва внаслідок отримання вигод від спеціалізації та впровадження методів великомасштабного виробництва. Щоб зменшити невизначеність, пов’язану з торгівлею, правова система повинна неупереджено забезпечувати виконання угод і контрактів. Це дозволяє збільшувати обсяги торгових операцій та вигоди від торгівлі, тим самим сприяючи економічному поступові.
Чітко визначені права власності й забезпечення їх дотримання мають вирішальне значення для одержання прибутків від торгівлі. Власність — широке поняття, що охоплює, зокрема, право власності на трудові послуги, а також матеріальні активи, як-от будівлі та земля. Володіння майном на правах приватної власності передбачає три речі: (1) виключне право на користування; (2) правовий захист від зазіхачів — осіб, які прагнуть використати або неналежним чином розпорядитися власністю без дозволу власника; і (3) право на передачу (продаж або дарування) іншим особам.
Приватні власники самі вирішують, як розпоряджатися своєю власністю, але вони також несуть відповідальність за свої дії. Якщо, використовуючи свою власність, хтось зазіхає на права власності інших або порушує їх, на таку особу поширюється дія тих самих правових норм, що захищають її власність. Наприклад, права приватної власності забороняють мені кинути молоток в лобове скло вашого автомобіля, тому що, якби я так вчинив, я б порушив ваше право власності на автомобіль. Ваше право власності на автомобіль стримує мене й всіх інших від його використання (або неналежного розпоряджання ним) без вашого дозволу. Так само моє право власності на молоток та інше моє майно стримує вас і всіх інших від їх використання без мого дозволу.
Важливим аспектом приватної власності є стимули, які вона породжує. Існують чотири основні причини, чому стимули, що супроводжують чітко визначені та обов’язкові для дотримання права приватної власності, є рушійною силою економічного зростання й поступу.
По-перше, приватна власність надає людям потужний стимул підтримувати в належному стані та дбати про речі, які їм належать. Якщо приватні власники не підтримують свою власність в належному стані чи допускають її пошкодження або зловживання нею, вони зіткнуться з наслідками у вигляді зниження вартості такого майна. Наприклад, якщо у вас є власний автомобіль, ви маєте потужний стимул заміняти мастило, регулярно проводити технічне обслуговування та підтримувати салон авто в гарному стані. Чому це так? Якщо ви проявите легковажність у таких випадках, вартість автомобіля як для вас, так і для потенційних майбутніх власників знизиться. Якщо автомобіль утримується в хорошому робочому стані, він матиме більшу цінність для вас і для інших людей, які можуть захотіти придбати його у вас. Для власника віддзеркаленням такого ставлення до майна буде ринкова ціна. Дбайливе розпорядження винагороджується, а недбале — карається зниженням цінності активу.
На противагу цьому, коли майно належить іншим (наприклад, належить державі або знаходиться у спільній власності великої групи людей — у країнах із соціалістичною економікою такий тип власності називався «власність народу»), для кожного користувача дія стимулу належно дбати про нього слабшає. Наприклад, коли житловий будинок перебуває у державній власності, орендарі не мають потужного фінансового стимулу для підтримання такого об’єкту в належному стані, оскільки вони не будуть нести витрат внаслідок зниження вартості нерухомості та не отримають прибутку від її підвищення. Саме тому державне житло, на противагу приватній власності, частіше занепадає та не підтримується у належному стані. Це відбувається як у капіталістичних країнах, де ринки подають цінові сигнали, так і в соціалістичних країнах, де такі сигнали відсутні. Неналежні догляд, обслуговування та ремонт показують слабкість стимулів, що супроводжують державну власність, навіть за умови діючих ринків для інших приватних активів. Цю проблему підсумовувала поширена в радянські часи приказка: «Те, що належить усім, не належить нікому».
Однак проблеми виникають не тільки через відсутність приватної власності як такої, але й через розбіжності інтересів користувачів об’єкта нерухомості й групи чи особи, що несе витрати внаслідок його неналежного використання. Майже така ж проблема виникає на ринку оренди, де приватний власник і користувач — різні особи. Ось чому договори оренди часто містять довгі переліки дозволів і заборон щодо користування майном. До переходу від планової до ринкової економіки в Східній Європі було звичною справою підніматися брудними сходами повз зламані ліфти та перегорілі лампочки до квартир, які підтримувалися в бездоганному стані, оскільки люди піклувалися про власне житло, але не дбали про спільний простір. На початку перехідного періоду складним питанням стало визначення способу передання у власність житлового фонду. Було зрозуміло, що будинки мають стати приватною власністю, але чиєю? Щодо будинків і квартир, побудованих у недавньому минулому, відповідь була простою – передати (або продати їх за низькою ціною) мешканцям. Однак що робити зі старими будівлями, які комуністи конфіскували у їхніх власників, прийшовши до влади? Передати у власність тим, хто проживає в будинку, чи тим (або нащадкам тих), у кого майно було «вкрадено»? Чехія вирішила повернути майно (відновити початковий правовий стан) його колишнім власникам, однак надала наявним орендарям можливість подальшого користування житлом, установивши контроль над орендною платою. Такий підхід викликав очевидні проблеми, оскільки власники не мали достатнього доходу для утримання майна та обурювалися неможливістю продати його за ринковою вартістю.
Страхування, значення якого буде розглянуто пізніше, також створює подібний стимул до «неналежного користування». Це явище відоме як «моральний ризик»: коли людині, яка приймає рішення щодо користування активом, відомо, що у разі будь-яких небажаних наслідків витрати понесе хтось інший. Водії, які знають, що страхова компанія замінить їхню машину у випадку крадіжки, паркуються в більш небезпечних районах або забувають замкнути свій автомобіль. Лижники, які не мають поліса медичного страхування, з меншою імовірністю ризикуватимуть на «чорних» трасах високого рівня складності.
По-друге, приватна власність заохочує людей користуватися своєю власністю й удосконалювати її у такий спосіб, щоб це високо цінувалось іншими. Якщо вони використовують і вдосконалюють своє майно, роблячи його привабливим для інших, його ринкова вартість зростає. На противагу цьому, зміни, які не подобаються іншим — особливо якщо ці інші особи є клієнтами або потенційними майбутніми покупцями, — знижують вартість майна.
Приватна власність також впливає на розвиток особистості. Можливість залишати собі плоди власної праці дає людям потужний стимул вдосконалювати свої навички й працювати наполегливіше та ефективніше. Такі дії підвищують їхній дохід. Чому студенти вишів готові посилено вчитися та платити за вищу освіту? Відповідь на це питання дає приватна власність на трудові послуги. Оскільки вони мають право власності на свої трудові послуги, їхній майбутній дохід буде вищим, якщо вони набудуть знань та розвинуть навички, які високо цінують інші.
Так само приватна власність надає власникам землі, будівель та інших матеріальних активів стимул користуватися ними, захищати й удосконалювати їх у такий спосіб, щоб вони могли приносити вигоду іншим. До того ж власники, які цього не роблять, понесуть витрати у вигляді зниження вартості своїх активів. Уявіть власника житлового комплексу, не зацікавленого у створенні на його території інфраструктури, як-от автостоянки, зручних пралень, добре обладнаного тренажерного залу чи гарного газону та басейну. Якщо споживачі високо цінують ці речі (порівнюючи з витратами на їх створення), власник квартир має потужний стимул їх забезпечити. Чому? Споживачі погодяться платити вищу орендну плату за квартири з особливо цінними зручностями. Отже, власники квартир, які надають такі зручності, зможуть покращити рівень комфорту своїх клієнтів і збільшити свій чистий прибуток (а також ринкову вартість свого житлового комплексу). На противагу цьому, власники квартир, які наполягають на наданні лише зручностей, які вони самі вважають за потрібне, а не тих, яким віддають перевагу клієнти, виявлять, що їхні доходи та вартість їхнього капіталу (їхніх квартир) знизяться.
Цікаво, що приватна власність впливає на продуктивність навіть у соціалістичних країнах. Це добре видно на прикладі сільського господарства в колишньому Радянському Союзі. За комуністичного режиму сім’ям дозволялося залишати собі або продавати продукцію, яку вони виробляли на невеликих присадибних земельних ділянках площею до 0,4 га. Ці приватні ділянки становили лише близько 2% від загальної площі земель сільськогосподарського призначення. Решта 98% розподілялися між величезними колективними господарствами, в яких земля та вся вироблена продукція належали державі. Згідно з радянською пресою, ця крихітна частка земель приватних господарств забезпечувала близько чверті загальної вартості обсягів сільськогосподарського виробництва СРСР. Це свідчить про те, що на приватних ділянках урожайність з гектара майже в шістнадцять разів перевищувала урожайність у радгоспах.
Навіть невеликий відступ від державної власності в напрямку приватної власності може дати дивовижні результати. У 1978 році комуністичний уряд Китаю розпочав де-факто політику, що дозволяла фермерам залишати собі вирощений у колективних господарствах рис в обсягах, що перевищували визначену квоту на постачання зерна, яке треба було здати державі. Результатом стало негайне зростання продуктивності, оскільки фермери отримали стимул до ефективного виробництва. Після виконання квот фермерам було дозволено залишати собі всю додаткову продукцію. Коли звістка про це розійшлася, а держава знехтувала офіційною політикою проти такої «приватизації», ця практика поширилась із блискавичною швидкістю, що спричинило стрімке зростання обсягів сільськогосподарського виробництва та відкрило фермерам шлях до несільськогосподарських секторів економіки(21).
По-третє, приватна власність покладає на власників юридичну відповідальність за збитки, завдані іншим внаслідок використання їхньої власності. Суди визнають і забезпечують здійснення повноважень, що виникають на основі права власності, але вони також забезпечують реалізацію відповідальності, яка випливає з цих повноважень. Приватна власність пов’язує контроль із відповідальністю. На власників покладається відповідальність саме тому, що вони мають можливість здійснювати контроль. Зі свого боку, ця відповідальність створює потужний стимул для власників відповідально користуватися своїм майном та вживати заходів для зменшення ймовірності заподіяння шкоди іншим.
Розгляньмо такі приклади. Власник дерева, яке всихає, має стимул зрубати його, поки воно не впало на будинок сусіда. Власники собак мають стимул тримати своїх вихованців на повідку або в наморднику, коли існує ймовірність, що вони можуть вкусити інших. Власник автомобіля має право їздити на своєму авто, однак він понесе відповідальність, якщо через несправність гальм його автомобіль завдасть шкоди чужому майну. Так само хімічна компанія здійснює контроль над своєю продукцією, але саме з цієї причини вона несе юридичну відповідальність у разі заподіяння збитків внаслідок неправильного поводження з хімічними речовинами.
По-четверте, приватна власність сприяє раціональному освоєнню ресурсів та їх збереженню для майбутніх поколінь. Використання ресурсу може принести дохід, що є відображенням бажань нинішніх споживачів, які потребують економічних благ, котрі можуть бути отримані завдяки цьому ресурсу. Однак, завдяки правам власності, враховуються також й інтереси майбутніх споживачів. Власник ресурсу — скажімо, лісового угіддя або дрібнолісся, в якому можна заготовляти деревину зараз або зробити це пізніше, — має прийняти рішення. Чи підвищиться з часом цінність лісоматеріалів? Інакше кажучи, чи буде очікувана вартість дерев у майбутньому, коли вони стануть дорослішими, вищою, ніж якби їх спиляли сьогодні? І чи буде ця різниця у вартості, порівнюючи з їхньою вартістю, якщо їх спиляють зараз, вищою, ніж витрати на зберігання й захист дерев для майбутнього використання? Якщо так, то власник має стимул зберегти — тобто, утриматись від використання сьогодні, — щоб забезпечити наявність ресурсу тоді, коли його цінність зросте.
Приватні власники отримають вигоду від збереження у випадках, коли очікується, що майбутня вартість ресурсу, який споживається, перевищить його поточну вартість. Те ж саме стосується навіть випадків, коли нинішній власник не сподівається особисто скористатися майбутніми вигодами. Припустімо, що 65-річний фермер-лісівник закладає посіви дугласової ялиці, яка зазвичай досягає оптимального для лісозаготівлі рівня зрілості лише через п’ятдесят років. Чи має літній фермер-лісівник стимул зберігати дерева для майбутнього використання? За наявності права приватної власності відповідь очевидна: так. Якщо очікується, що ріст дерев збільшить майбутній дохід настільки, наскільки його могли б збільшити альтернативні інвестиції, фермер отримає вигоду від збереження дерев на майбутнє. Ринкова вартість землі фермера, яка знаходиться в приватній власності, буде підвищуватись у міру зростання дерев та наближення очікуваного дня спилювання. Отже, навіть якщо фактично дерева будуть спиляні через багато років після смерті нинішнього власника, він зможе в будь-який час продати дерева (або землю разом із ними), отримавши вигоду від їхньої зростаючої вартості.
Протягом століть песимісти твердять, що ми ось-ось вичерпаємо ресурси деревини, найважливіших корисних копалин або різних джерел енергії. Вони весь час помиляються через те, що не усвідомлюють ролі приватної власності. Поміркувати над такими прогнозами «кінця світу» досить повчально. У XVI ст. в Англії виникли побоювання, що запаси деревини, яку широко використовували для опалення, скоро буде вичерпано. Однак підвищення цін на деревину спонукало до збереження лісових масивів і зумовило розвиток вугільної промисловості. «Криза деревини» незабаром минула.
Навіть коли певний ресурс не має власників, часто проблеми, пов’язані з ним, може вирішити ринок інших ресурсів, які перебувають у власності. В середині XIX століття з’явилися невтішні прогнози, що Сполучені Штати незабаром залишаться без китового жиру, що у той час слугував основним видом палива для штучного освітлення. Кити нікому не належали, й на них безжально полювали у відкритому морі. Якщо китобоєві не вдавалося забити кита, коли траплялася така нагода, незабаром це робив хтось інший. У міру зростання цін на китовий жир зникали й стимули до збереження китів на майбутнє, оскільки ті не були захищені правами приватної власності. Попри те, що популяція китів скорочувалася, обмежень на китобійний промисел ніхто не встановлював.
Однак зростання цін на китовий жир дало поштовх до винайдення та розробки альтернативних джерел енергії. Якби підприємці створили нове дешевше джерело енергії, вони могли б отримати значні доходи. З часом це зумовило відкриття комерційно прибуткових джерел нафтопродуктів і винахід відносно дешевшого гасу, що спричинило падіння цін на китовий жир і скорочення полювання на китів, а отже й поклало кінець «кризі китового жиру».
Пізніше, коли люди перейшли на використання нафти, з’явилися прогнози, що цей ресурс незабаром також буде вичерпано. У 1914 р. Гірниче бюро США повідомило, що загальний обсяг запасів нафти в США становив менш ніж шість мільярдів барелів, що практично рівнозначно нинішньому обсягу виробництва країни за сорок місяців. За оцінками Федеральної ради у справах збереження нафтових ресурсів, зробленими у 1926 р., запасів нафти в США повинно було вистачити лише на сім років. Пізніше, у 1970-ті роки, за результатами дослідження, проведеного за фінансової підтримки вельми впливового Римського клубу, було зроблено подібні прогнози щодо світових запасів.
Розуміння стимулів, які породжує приватна власність, пояснює, чому такі прогнози «кінця світу», пов’язані з виснаженням ресурсів, не виправдалися. Коли обмеженість ресурсу, що знаходиться в приватній власності, зростає, ціна цього ресурсу підвищується. Зростання ціни надає споживачам, виробникам, новаторам та фахівцям у відповідних галузях стимули до (1) збереження шляхом скорочення прямого використання ресурсу (як-от вимикати світло, виходячи з кімнати; одягати теплий светр замість включення обігрівача; переводити промислове обладнання та побутові прилади в економний режим споживання); (2) ретельнішого пошуку товарів-замінників (як-от користуватися громадським транспортом замість приватного автомобіля; замінювати нафту на інші види енергії: вітрову, атомну чи гідроенергію); і (3) розробки нових методів виявлення та відновлення більших обсягів ресурсу (як-от горизонтальне буріння і гідравлічний розрив пластів). На сьогодні ці сили віддалили «кінець світу» ще далі в майбутнє, та ми маємо всі підстави вважати, що їхній вплив на ресурси, які знаходяться в приватній власності, зберігатиметься. Щоб чітко зрозуміти цю відмінність, розгляньте різницю між коровою та бізоном. Хоча не існує двох інших тварин, більш схожих між собою за розмірами та вартістю м’яса, полювання на бізонів, що знаходяться у спільній власності, призвело майже до повного їх зникнення, однак ніхто не буде стверджувати про існування дефіциту корів, які знаходяться в приватній власності(22).
Правова система, яка захищає права власності та неупереджено забезпечує виконання контрактів, створює основу для отримання вигод від торгівлі, нагромадження капіталу та розробки ресурсів, що є основними рушійними силами економічного зростання. На противагу цьому, незахищеність прав власності, відсутність надійного забезпечення виконання угод та фаворитизм у правових питаннях підривають інвестиційну діяльність і продуктивне використання ресурсів.
Протягом усієї історії людство використовувало інші форми власності, як-от великі кооперативи, соціалізм і комунізм. У будь-якому масштабі, більшому за невелике село з сильною культурною традицією, такі спроби призводили до невдалих, а подекуди й катастрофічних наслідків. На сьогодні ми не знаємо жодного інституційного устрою, який надавав би людям такий рівень свободи та стимулів служити іншим через продуктивне й ефективне використання ресурсів, як це робить приватна власність у межах верховенства права.
Посилання на «верховенство права» має надзвичайно важливе значення. Права власності ніколи не можуть бути необмеженими. Суспільства встановлюють правила («рухатися правою смугою дороги» або «обладнати житло пожежною сигналізацією»), щоб убезпечити громадян від заподіяння шкоди внаслідок відстоювання своїх прав іншими громадянами. Лауреат Нобелівської премії економіст Рональд Коуз вказав, що в деяких випадках ринки можуть досягти такого самого результату, але, коли справа стосується багатьох людей, встановлення норм державою може бути єдино правильним рішенням.
Елемент 2.2. Конкурентні ринки
Конкуренція сприяє ефективному використанню ресурсів і стимулює інноваційні процеси.
«Конкуренція є запорукою постійного зростання ефективності виробництва. Вона спонукає виробників скорочувати витрати та зменшувати вартість виробництва, щоби могти продавати свою продукцію за нижчими, ніж у конкурентів, цінами. Вона витісняє з ринку ті компанії, чиї витрати залишаються високими, й у такий спосіб зосереджує потужності в руках підприємств із низькими витратами виробництва(23)»,
Конкуренція існує тоді, коли ринок є відкритим і дозволяє вільний вхід на нього альтернативним продавцям. Конкуренція — це рушійна сила ринкової економіки. Фірми-конкуренти можуть вести діяльність на локальних, регіональних, національних або навіть світових ринках. Конкурентний процес спонукає кожну з них до ефективного ведення діяльності та врахування вподобань споживачів. Конкуренція відсіює неефективних виробників. Фірми, які не надають споживачам якісних товарів за привабливими цінами, зазнають збитків і поступово витісняються з бізнесу. Успішні компанії повинні перевершувати своїх конкурентів. Цього можна досягти різними способами: високою якістю продукції, привабливістю її зовнішнього вигляду, відмінним сервісом, зручністю розташування, ефективною рекламою та цінами, — проте цінність їхньої пропозиції споживачам відносно її вартості повинна завжди бути щонайменше такою, як у їхніх конкурентів.
Що утримує McDonald’s, Carrefour, Amazon, General Motors або будь-яку іншу комерційну компанію від підвищення цін, продажу неякісних товарів чи незадовільного обслуговування? Відповідь на це питання дає конкуренція. Якщо McDonald’s не запропонує смачного сендвіча за привабливою ціною люди звернуться до Burger King, Wendy’s, Subway, Taco Bell та інших його конкурентів. Навіть найбільші компанії втрачають клієнтів, поступаючись новоствореним малим підприємствам, які знаходять способи надання споживачам продукції вищої якості за нижчими цінами. Такі гіганти як Fiat, Toyota, General Motors і Ford втратять своїх клієнтів на користь Honda, Hyundai, Volkswagen та інших виробників автомобілів, якщо не зможуть нарівні зі своїми суперниками надати потрібний споживачеві тип автомобіля за конкурентними цінами.
Конкуренція надає підприємствам потужний стимул до підвищення якості продукції та застосування менш витратних методів виробництва. Зважаючи на постійні зміни технологій та цін, неможливо передбачити напевне, які саме товари споживачі захочуть купити надалі, та які методи виробництва зведуть до мінімуму витрати на одиницю продукції. Конкуренція допомагає знайти відповідь на це питання. Чи є маркетинг у соціальних мережах найвидатнішою ідеєю у сфері роздрібної торгівлі з часів виникнення торговельних центрів? Чи це — лише чергове видіння, що з часом розвіється як дим? Відповідь, яку надасть на це питання конкуренція, залежатиме від виду ринку і змінюватиметься з плином часу.
У ринковій економіці підприємці впроваджують інновації на свій розсуд. Їм потрібна лише підтримка інвесторів (до яких нерідко належать самі підприємці), готових надати необхідне фінансування. Схвалення з боку центральних органів планування, законодавчої більшості або ділових конкурентів не вимагається. Однак конкуренція покладає відповідальність на підприємців та інвесторів, що їх підтримують, оскільки їхні ідеї повинні витримати перевірку реальністю з боку споживачів. Якщо споживачі оцінять інновацію достатньо високо, щоб покрити витрати на її впровадження, новостворена компанія стане прибутковою та успішною. Проте, якщо для споживачів цінність нового продукту виявиться нижчою за його вартість, підприємство зазнає збитків і збанкрутує. Остаточну оцінку успішності інновацій та ефективності діяльності підприємства дають споживачі.
Після виходу на ринок нова продукція зазвичай проходить шлях згідно з моделлю «ціна — якість». Спочатку ціна на товари-новинки є зазвичай високою, тому їх купує відносно невелика кількість споживачів, переважно верстви населення з високим рівнем доходів. Можливість одними з перших скористатися продуктом дорого коштує цим споживачам, оскільки на початковому етапі якість продукту зазвичай є нижчою, ніж вона буде згодом — коли виробники набудуть досвіду, — але при цьому ціна є високою через обмежений обсяг виробництва. Ці перші покупці відіграють надзвичайно важливу роль: вони забезпечують дохід для покриття витрат на підготовку й освоєння виробництва нового продукту та дають можливість підприємцям отримати досвід, який допоможе їм підвищити якість і зменшити витрати на одиницю продукції в майбутньому. Ринкові стимули також спонукають їх до цього. З часом підприємці знаходять способи зробити продукт більш доступним за ціною та забезпечити його наявність для більшої кількості споживачів.
Прикладом такого співвідношення ціна — якість служать мобільні телефони. Коли мобільні телефони було вперше представлено на ринку наприкінці 1980-х років, вони коштували близько 4000 доларів, за розміром нагадували цеглину та не були оснащені практично жодними іншими функціями, окрім телефонних дзвінків. З плином часу їхній розмір зменшувався, можливості обробки даних та функції розширювались, а ціна знижувалась. Сьогодні вони продаються за ціною, значно нижчою від початкової, а багато споживачів вважають їх необхідністю, незалежно від рівня їхніх доходів.
За цією ж схемою відбувався випуск численних інших товарів, зокрема, автомобілів, телевізорів, кондиціонерів, посудомийних машин, мікрохвильових печей та персональних комп’ютерів. Всі вони були дуже дорогими, коли вперше з’явилися на ринку, але підприємці знаходили способи зменшувати витрати виробництва та покращувати якість товарів, роблячи їх доступнішими для переважної більшості споживачів. Розмірковуючи над роллю як підприємців, так і процесу конкуренції, важливо враховувати співвідношення ціна — якість.
Виробники, які хочуть вижити в конкурентному середовищі, не можуть спочивати на лаврах. Продукт, який є успішним сьогодні, може не витримати конкуренції завтра. Щоб успішно конкурувати на ринку, підприємці повинні ефективно передбачати, розпізнавати та негайно впроваджувати інноваційні ідеї.
Конкуренція також допомагає визначити оптимальну підприємницьку структуру та розмір фірми, які дозволяють утримувати витрати на одиницю продукції або послуги на низькому рівні. На відміну від інших економічних систем, ринкова економіка не обмежує типи підприємств, яким дозволено брати участь у конкурентній боротьбі. Допускається будь-яка форма організації підприємницької діяльності. Індивідуальне підприємство, партнерство, корпорація, колективне підприємство, споживчий кооператив, громада та суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої іншої організаційно-правової форми мають вільний доступ на ринок. Для досягнення успіху необхідно пройти лише один тест — на економічну ефективність. Якщо суб’єкт господарювання — корпорація це чи колективне підприємство — виробляє якісну продукцію за привабливими цінами, він буде прибутковим та успішним. Але якщо його структура призводить до більших витрат, ніж у суб’єктів господарювання інших організаційно-правових форм, що виробляють продукт подібної якості, він буде витіснений з ринку внаслідок дії конкуренції. Звичайно, конкуренція також забезпечує можливість співіснування на ринку продуктів різної якості, за умови, що деякі споживачі надають перевагу компромісним рішенням між ціною та якістю. Mercedes може продаватися (за високою ціною) поряд з дещо дешевшим Volkswagen. З іншого боку, марка східнонімецьких легкових автомобілів Wartburg і російська марка легкових автомобілів «Жигулі» не втрималися б на ринку без певного втручання держави в дію ринкових сил. Подібні заходи були широко розповсюджені серед комуністичних країн, які забороняли ввезення автомобілів із країн із ринковою економікою або вводили високі мита на імпорт.
Конкурентний процес також визначає розмір підприємств у різних секторах економіки. У деяких секторах — наприклад, в авіабудівництві та автомобільній промисловості, — лише досить великі підприємства можуть повною мірою скористатися перевагами ефекту масштабу. Виробництво одного автомобіля коштувало б надзвичайно дорого, але коли постійні витрати розподіляються між багатьма тисячами одиниць, витрати на виробництво одного автомобіля можуть різко зменшитись. Природно, що споживачі прагнуть купляти у фірм, які здатні раціонально виробляти товари та продавати їх за нижчими цінами. У таких галузях малі підприємства не можуть ефективно конкурувати й виживають лише великі підприємства.
Однак в інших секторах малі підприємства, які часто організовані у формі одноосібних володінь або партнерств, є більш ефективними з погляду витрат. Коли споживачі високо цінують індивідуальний підхід в обслуговуванні та персоналізовані продукти, домінуватимуть малі підприємства, а великі підприємства ледве витримуватимуть конкуренцію. Зазвичай так відбувається на ринках юридичних і медичних послуг, ресторанів вишуканої кухні, послуг перукарів-модельєрів та спеціалізованого друку. Отже, на цих ринках здебільшого переважають малі підприємства.
Це може здаватися парадоксальним, але прагнення до особистої вигоди, кероване конкуренцією, є потужною силою економічного прогресу. Динамічна конкуренція між продуктами, технологіями, організаційними методами й комерційними компаніями витісняє з ринку низьку ефективність і незмінно призводить до розробки та впровадження продуктів і технологій найвищої якості. Коли нові методи зумовлюють поліпшення якості та/або зменшення витрат, вони швидко входять у широкий вжиток і часто заміняють старі методи виробництва.
Історія рясніє такими прикладами. Так, автомобіль заміняє коня з візком. На зміну сімейній бакалійній крамниці приходить супермаркет. Замість місцевих ресторанів-закусочних набувають широкого розповсюдження мережі закладів швидкого харчування, як-от McDonald’s. Мережі Carrefour і Metro Cash & Carry швидко ростуть, тоді як інші підприємства роздрібної торгівлі згортають або навіть припиняють свою діяльність. MP3-плеєри й iPod приходять на заміну програвачам компакт-дисків, які раніше витіснили з ринку касетні магнітоли та програвачі грамплатівок. На зміну друкарським машинам приходять персональні комп’ютери, а менш мобільні комп’ютерні пристрої заміняються смартфонами. Перелік подібних прикладів можна продовжувати й далі. Великий економіст Йозеф Шумпетер назвав таку динамічну конкуренцію «творчим руйнуванням» і стверджував, що воно є самою суттю економічного поступу.
Конкуренція послуговується прагненням до власної вигоди та втілює його в реальність, підвищуючи рівень суспільного добробуту. Як зазначив Адам Сміт у своїй книзі «Багатство народів»:
«Не через доброзичливість м’ясника, пивовара чи булочника очікуємо ми отримати свій обід, а через дотримання ними власних інтересів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, і ніколи не говоримо їм про наші потреби, а лише про їхні вигоди»(24).
Приватна власність і конкурентні ринки в сукупності формують підґрунтя для ефективного використання ресурсів та бажання співпрацювати. Коли права приватної власності чітко визначені, а їхнє виконання забезпечується, виробникам доводиться враховувати альтернативну вартість використання своїх ресурсів. Разом із тим, на відкритих і конкурентних ринках ціни дають виробникам потужний стимул утримувати витрати на низькому рівні, задовольняти потреби споживачів, створювати продукти вищої якості та застосовувати ефективніші методи виробництва.
Важливо відзначити, що конкуренція не підтримує бізнес. Насправді, підприємства прагнуть уникати конкуренції та зазвичай лобіюють політичні рішення, які захищають їх від неї. Вони часто намагаються зводити бар’єри, що обмежують вихід на ринок потенційних конкурентів. У міру переходу до аналізу нормативно-правового регулювання та політичного процесу, ми будемо знову й знову звертатись до прикладів поведінки представників ділових кіл, спрямованої на зниження рівня конкуренції на ринках. Насправді, проблема завоювання олігархами провідних позицій на ринках певних товарів і послуг набула особливого поширення в посткомуністичних економіках.
Елемент 2.3. Розумне й обмежене регулювання
Регуляторна політика, спрямована на скорочення ринкового обміну та обмеження конкуренції, перешкоджає економічному поступу.
Як ми вже зазначали раніше, вигоди від торгівлі в умовах конкурентного середовища сприяють як економічному поступу, так і поглибленню соціальної співпраці. Заходи державного регулювання — часто за підтримки авторитетних компаній — є основним джерелом торговельних бар’єрів та перепон для входу на ринок. Існує три основні способи, за допомогою яких державне регулювання може призводити до обмеження обміну та зниження рівня конкуренції на ринках.
По-перше, заходи державного регулювання часто обмежують вихід на ринки. Багато країн встановлюють певні правила, що ускладнюють вихід на ринок та конкуренцію у різних напрямках та видах діяльності. У таких країнах, якщо ви хочете розпочати свою справу або надавати послуги, вам доведеться отримати ліцензію, дозволи від різних відомств, заповнити бланки, довести свою кваліфікацію, підтвердити фінансову спроможність та пройти різноманітні встановлені законом перевірки. Деякі чиновники можуть відхилити ваше клопотання, якщо ви не погодитеся дати їм хабаря або зробити внесок на підтримку їхніх політичних партій. Часто компанії, що давно перебувають на ринку, мають політичний вплив і для яких ви є потенційним конкурентом, можуть успішно протидіяти вашому зверненню.
У своїй викривальній книзі «Загадка капіталу» Ернандо де Сото наводить приклад, коли в столиці Перу, Лімі, наприкінці 1990-х років групі людей, які працювали по шість годин на добу, знадобилося 289 днів, щоб виконати всі вимоги для відкриття на законних підставах малого підприємства з пошиття одягу. У попередній книзі «Інший шлях» він розповів, що за цей час від них десять разів вимагали хабарів, і два з них довелося заплатити, щоб отримати дозвіл на законне здійснення діяльності. Як приклад сили елементарного розуміння здорового глузду у сфері економіки, привернення уваги до цих зволікань — можливо, завдяки великому зацікавленню роботою професора де Сото, — нещодавно зумовило значне послаблення бюрократичних перепон на шляху до відкриття нових підприємств. За даними Світового банку, середній світовий показник часу на відкриття бізнесу знизився з 51 дня у 2005 році до 20 днів у 2018 році. Часові затрати суттєво скоротилися у країнах із різними рівнями доходів і в кожному регіоні світу, за винятком Північної Америки, де вони залишилися без змін на вже низькому рівні — 3,5 дні. Не дивно, що останнє місце в рейтинговій таблиці посідає Венесуела, де відкриття підприємства у встановленому законом порядку займає 230 днів. Рейтинг очолили Нова Зеландія і Грузія, де всю процедуру можна провести за пів дня(25). Серед посткомуністичних країн найбільше часу — 80 днів — потребувало відкриття бізнесу в Боснії та Герцеговині. Насправді, посткомуністичні країни досягли значних зрушень у спрощенні процедури відкриття бізнесу, яка в регіоні займає в середньому 14 днів, тоді як у Східній Азії вона триває 23 дні, а в Латинській Америці — 28 днів.
По-друге, заходи державного регулювання, що підміняють верховенство права та свободу укладання комерційних угод політичною владою, зазвичай підривають вигоди від торгівлі. У деяких країнах прийняття законів, що надають політичним лідерам широкі дискреційні повноваження, є звичною практикою. Наприклад, у середині 1980-х років працівникам митниці у Гватемалі було дозволено не застосовувати тарифи, якщо вони вважали, що це відповідає «національним інтересам». Такі законодавчі ініціативи є відкритим закликом державних чиновників до вимагання хабарів. Вони створюють регуляторну невизначеність і роблять підприємницьку діяльність більш витратною та менш привабливою, особливо для чесних людей. Суспільна підтримка регулювання часто зумовлена прагненням покращити стан довкілля або захистити споживачів від недобросовісних підприємців. Державне регулювання може відігравати позитивну роль у цих сферах. Однак навіть тут закон має бути чітким, однозначним і недискримінаційним. Інакше він буде перешкодою до отримання вигод від торгівлі.
Заходи державного регулювання часто надають підтримку деяким підприємствам, обмежуючи у такий спосіб конкуренцію. Оскільки такі заходи вигідні для невеликого кола зацікавлених осіб, вони спричиняють додаткові витрати: підприємства, профспілки та інші групи особливих інтересів прагнуть отримати переваги для своїх виборців, намагаючись вплинути на політичний процес. Деякі з них лобіюють політиків і регуляторні органи з метою створення або посилення перешкод, тоді як інші (ті, хто постраждав найбільше) лобіюють зменшення їхніх наслідків. Всебічне лобіювання будь-якого питання вимагає часу і зусиль висококваліфікованих спеціалістів, які могли б натомість створювати багатство, а не намагатися отримати політичні переваги від заходів політики, що знижують продуктивність інших. Зусилля, внаслідок яких цінні ресурси витрачаються з вигодою для окремої особи або фірми, але не для суспільства в цілому, називаються рентоорієнтованою поведінкою та часто є результатом державного регулювання.
По-третє, запровадження регулювання цін також стримує розвиток торгівлі. Інколи держава встановлює ціни вище за ринковий рівень. Наприклад, уряди деяких держав вимагають від виробників різноманітної сільськогосподарської продукції дотримувалися визначеного мінімального рівня цін на їхні товари. Якщо ціна встановлюється вище за ринковий рівень, покупці купують меншу кількість товару, ніж вони придбали б в іншому разі. Деякі держави також встановлюють ціни нижче за ринковий рівень, як-от у випадках регулювання розміру орендної плати та постачання електроенергії за регульованим тарифом. Щодо співвідношення між обсягом вироблених та проданих товарів, практично немає різниці, чи регулювання цін викликає підвищення чи зниження цін. І те й інше призведе до скорочення обсягів торгівлі та зменшення вигод від виробництва й обміну.
Mінімальна заробітна плата є, мабуть, найбільш розповсюдженим механізмом регулювання цін у всьому світі. Мінімальна ставка заробітної плати визначає «ціну підлоги», що підіймає погодинну заробітну плату деяких працівників (і професій) понад ринковий рівень. Нині це наболіле питання в Північній Македонії, як і в багатьох інших європейських країнах. Серед країн-членів Європейського Союзу розмір річної мінімальної заробітної плати у 2017 р. (з урахуванням різниць у рівнях цін) коливався від 7900 доларів у Латвії до 22 600 доларів у Нідерландах.
Основний постулат економіки свідчить про те, що підвищення мінімальної заробітної плати спричиняє скорочення найму працівників із низькою кваліфікацією. Існує певна розбіжність поглядів щодо розміру скорочення зайнятості, але велика кількість емпіричних досліджень свідчать про те, що кожне 10-відсоткове підвищення мінімальної заробітної плати викликає скорочення зайнятості на 1–2%. Оскільки ріст заробітної плати значно перевищує скорочення зайнятості, вища мінімальна заробітна плата майже завжди викликатиме збільшення загального трудового доходу низькокваліфікованих працівників. Прихильники підвищення мінімальної заробітної плати вважають, що зростання загального трудового доходу цілком варте відносно незначного скорочення зайнятості.
Багато поборників підвищення мінімальної заробітної плати також вважають, що це посприяє зменшенню рівня бідності. На перший погляд це здається правильним твердженням, але результати аналізу даних ставлять правильність таких поглядів під великий сумнів. І на це є кілька вагомих причин. Розгляньмо, наприклад, дані, що стосуються Сполучених Штатів Америки. Основна частина працівників, які отримують мінімальну заробітну плату — близько 80% — є членами домогосподарств із доходами понад рівень бідності; одна третина проживає в домогосподарствах з доходами вище за середній рівень. Вік половини отримувачів мінімальної заробітної плати складає від 16 до 24 років, і більшість із них працює неповний робочий день. Лише 1 із кожних 7 працівників із мінімальною заробітною платою (близько 15%) є основним годувальником у своїй сім’ї з однією або більш ніж однією дитиною. Отже, типовим працівником, який отримує мінімальну заробітну плату, є самотня молода людина з невисокою кваліфікацією, що працює неповний робочий день і є членом сім’ї з доходом понад рівень бідності. По-друге, підвищення мінімального рівня заробітної плати призводить до непередбачуваних наслідків. Роботодавці вживатимуть заходів для контролю (або компенсації) своїх витрат на підвищення заробітної плати. Такі заходи передбачають скорочення тривалості робочого часу, зменшення можливостей для підвищення професійної кваліфікації, менш зручний графік роботи та урізання додаткових пільг. Крім того, багато робітників, що отримують мінімальну заробітну плату, також є споживачами товарів, на яких позначиться підвищення мінімальної заробітної плати. Ці працівники, як і інші споживачі з низькими доходами, як-от пенсіонери, змушені будуть платити вищі ціни за товари, наприклад, в закладах швидкого харчування. Отже, зростання фактичної грошової винагороди працівників з мінімальною заробітною платою буде меншим, ніж підвищення мінімального рівня(26). І насамкінець, більш ніж половина малозабезпечених сімей у Сполучених Штатах не мають жодного члена сім’ї, що працює, або який, бувши безробітним, шукав би можливостей працевлаштування, тому підвищення мінімальної заробітної плати не принесе їм покращення.
Дані щодо ефекту розміру мінімальної заробітної плати в менш розвинутих країнах неоднозначні, однак здебільшого свідчать про те, що досягнення досить високого рівня мінімальної зарплати може спричинити підвищення заробітної плати в офіційному секторі економіки коштом витіснення великої кількості працівників з офіційного до тіньового сектору, де заробітки нижчі та непостійні.
Розмірковуючи про значення мінімальної заробітної плати для молодих низькокваліфікованих працівників, важливо брати до уваги наслідки як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі. Досвід роботи дає молодим працівникам можливість розвивати впевненість у собі, корисні трудові навички, уміння та підходи, які підвищать їхню цінність для майбутніх роботодавців. Ця можливість має особливу вагу для молоді з неповною середньою освітою та інших осіб із низьким освітнім рівнем. Якщо ці молоді люди не зможуть довести свою цінність для роботодавців і підвищити кваліфікацію без відриву від виробництва, малоймовірно, що їм вдасться просунутися по кар’єрних сходах й отримувати вищі доходи в майбутньому.
Значення досвіду роботи та підвищення кваліфікації широко визнається щодо спеціалістів із вищим рівнем освіти. Наприклад, студенти вишів часто проходять неоплачувану практику — тобто працюють за нульову зарплату — в державних установах і некомерційних організаціях заради отримання досвіду, який підвищить їхні можливості заробітку у майбутньому. До того ж члени Конгресу Сполучених Штатів рекламують серед студентів коледжів можливості проходження неоплачуваної практики, наголошуючи на перевагах отримання досвіду роботи на посадах початкового рівня. Проте багато хто з цих політиків підтримують такі рівні мінімальної заробітної плати, які зменшують можливості для малозабезпеченої молоді отримувати досвід роботи та проходити професійне навчання на робочому місці, що могло б поліпшити їхні майбутні перспективи працевлаштування. Цей негативний вплив на низькокваліфіковану молодь майже ніхто не бере до уваги, за винятком економістів. Однак саме важливі непередбачувані вторинні ефекти мінімальної заробітної плати негативно впливають на зайнятість молоді — особливо з найнижчим рівнем освіти — в довготривалій перспективі.
Державне регулювання має особливо важливе значення на ринках праці. Багато країн вжили заходів регуляторної політики, які перешкоджають використанню контрактів або добровільних угод для розв’язання різних проблем. Прикладом може слугувати порядок звільнення працівників. Ряд європейських країн вимагають від роботодавців, які бажають скоротити чисельність своїх працівників, (1) отримати дозвіл від державних органів влади; (2) повідомити працівників, що підлягають звільненню, за декілька місяців заздалегідь; і (3) продовжувати виплати звільненим працівникам протягом ще кількох місяців.
Може здатися, що такі норми відповідають інтересам працівників, але необхідно враховувати вторинні ефекти. Регуляторні заходи, які роблять звільнення працівників витратним, також підвищують витратність їхнього наймання. Роботодавці будуть неохоче приймати нових працівників через високі витрати на звільнення. Як наслідок, працездатному населенню, що виходить на ринок робочої сили, буде важко працевлаштуватися, тому зростання зайнятості буде сповільнюватися. Така ситуація спостерігається в європейських країнах, де державне регулювання ринку праці жорсткіше, ніж у Сполучених Штатах. Таке регулювання є основною причиною того, чому протягом двох останніх десятиліть рівень безробіття в таких західноєвропейських країнах, як Італія, Іспанія та Франція, щонайменше на 4–5 відсоткових пунктів перевищує відповідний показник у США(27). Результати дослідження, проведеного професором університету Джонса Хопкінса Стівом Ханке, свідчать, що в період з 2010 до 2015 рр. рівень безробіття в країнах ЄС із законодавчо встановленим розміром мінімальної заробітної плати приблизно на 50% перевищував цей показник у країнах, які не мали таких законів.
Посткомуністична Росія слугує цікавим прикладом для вивчення наслідків зміни рівня мінімальної заробітної плати. У 2007 році країна підняла федеральну мінімальну заробітну плату більше ніж удвічі, а в деяких регіонах підвищення було ще суттєвішим. Результати вказують на те, що це призвело до зниження рівня зайнятості серед молоді та збільшення розмірів тіньової економіки(28).
Хоча порядок наймання та звільнення у Сполучених Штатах має загалом менш обмежувальний характер, ніж у Європі, ліцензування професійної діяльності є істотним обмеженням на ринку праці як у США, так і в Європейському Союзі. Ліцензії на здійснення більшості видів професійної діяльності видаються на рівні штату. Щоб отримати ліцензію, необхідно заплатити збори — від невеликих до надмірно високих, — пройти курси професійної підготовки тривалістю від 6 до 12 місяців та скласти іспити.
Ще у 1970 р. менш ніж 15% американців працювали на роботах, що вимагали наявності ліцензії. Сьогодні цей показник наближається до 30% і продовжує зростати. У середині 1980-х років щонайменше в одному штаті ліцензуванню підлягали 800 професій. На сьогодні, за даними Ради з питань ліцензування, правозастосування та регулювання, ліцензування потребують понад 1100 професій. Недавні дослідження показали, що в Європейському Союзі приблизно 22% працівників підпадають під вимоги ліцензування професійної діяльності, хоча кількість та вплив таких вимог значно відрізняються в країнах-членах, серед яких найвищий показник має Німеччина (33%). За оцінками, ліцензування скоротило зайнятість у суміжних галузях в ЄС приблизно на 700 000 робочих місць у 2015 році. Згідно з результатами тих самих досліджень, посадові оклади, пов’язані з обмежувальним ліцензуванням, що перевищують ринковий рівень, призводять до поглиблення нерівності доходів у країнах ЄС(29).
Прихильники ліцензування переконують, що необхідно захищати споживачів від неякісних і потенційно небезпечних продуктів. Однак ліцензії вимагаються для здійснення багатьох видів діяльності, що мало пов’язані з громадською безпекою або захистом споживачів(30). Наприклад, принаймні в одному чи кількох штатах США існує вимога щодо отримання ліцензії для здійснення таких видів діяльності: дизайнер інтер’єрів, візажист, флорист, майстер із заплітання чи миття волосся, дієтолог, приватний детектив, спортивний тренер, гід-екскурсовод, спеціаліст із встановлення слухових апаратів, постачальник ритуальних послуг, продавець трун і навіть фахівець з розведення тхорів і хіромант. Вимоги щодо впровадження ліцензування рідко надходять від груп споживачів. Натомість їх ініціаторами майже завжди виступають люди, вже зайняті в професії. Це не дивує економістів, оскільки основну економічну вигоду від ліцензування отримують вже працюючі спеціалісти.
У багатьох професіях, які підлягають ліцензуванню, кваліфікацію, що необхідна для високоефективної діяльності, часто можна отримати безпосередньо в процесі роботи та співпраці з іншими кваліфікованими фахівцями в цій галузі. Ліцензійні вимоги перешкоджають особам, що у такий спосіб розвивають свої навички, продовжувати бажану кар’єру. Ліцензування, особливо коли воно передбачає обов’язкове тривале офіційне навчання та високі витрати, зумовлює зменшення пропозиції й підвищення цін на товари та послуги, що надаються ліцензованими практикуючими фахівцями. Ті, хто вже зайнятий у професії, отримують вигоду коштом споживачів і неліцензованих потенційних виробників. Можливості працевлаштування неліцензованих виробників зменшуються, а потенційні вигоди від торгівлі втрачаються.
Привабливою альтернативою ліцензуванню є сертифікація. За допомогою сертифікації держава може зобов’язати спеціалістів надавати споживачам інформацію про свою освіту, підготовку та інші кваліфікаційні характеристики, не встановлюючи жодних заборон на працевлаштування в обраній сфері. По суті, сертифікація відкриває споживачам доступ до інформації про кваліфікацію спеціалістів, при цьому не обмежуючи їхнього вибору. До того ж, це дозволяє практикуючим фахівцям підвищувати та демонструвати свою компетентність, при цьому надаючи споживачам інформацію, необхідну для здійснення усвідомленого вибору.
Заходи державного регулювання часто видаються простим способом розв’язання проблем. Хочете підвищення заробітної платні? Підніміть мінімальну заробітну плату. Хочете знизити рівень безробіття? Прийміть закони, що ускладнюють звільнення працівників. Хочете підвищення заробітку в певній сфері професійної діяльності? Обмежте вхід для конкурентів, що знижують ціни. Але тут криється проблема: такі надмірно спрощені заходи не сприяють збільшенню обсягу виробництва. До того ж вони не враховують вторинних ефектів. Наш рівень життя безпосередньо пов’язаний із виробництвом товарів і послуг, які цінують люди. Взаємовигідна торгівля та конкурентні ринки сприяють раціональному використанню ресурсів і удосконаленню методів діяльності. Вони допомагають нам отримувати більшу користь від ресурсів. Отже, регуляторна політика, що створює перешкоди для торгівлі та входу на ринки, майже завжди матиме наслідки, протилежні очікуваним. Для забезпечення економічного зростання та процвітання необхідно звести до мінімуму регулювання, що обмежує торгівлю та конкурентність ринків.
Елемент 2.4. Ефективні ринки капіталу
Для реалізації свого потенціалу країні потрібен механізм спрямування капіталу в проєкти, що створюють багатство.
Хоча кінцевою метою будь-якого виробництва є споживання, зазвичай спочатку необхідно спрямувати ресурси на створення машин, важкого обладнання та будівель, які потім можуть бути використані для виробництва бажаних споживчих товарів. Інакше кажучи, інвестиції збільшують майбутнє споживання, але вимагають відмови від певного обсягу споживання у теперішній момент. Капітальні інвестиції — будівництво та розвиток довгострокових ресурсів, призначених для організації виробництва більшого обсягу споживчих товарів та надання послуг у майбутньому — є важливим потенційним джерелом економічного зростання. Наприклад, якщо місцева піцерія придбає такий інвестиційний товар, як піч, це допоможе їй збільшити обсяг виробництва в майбутньому.
Якщо ресурси (робоча сила, земля, підприємництво і т. ін.) вже використовуються для виробництва цих інвестиційних товарів, то їх не можна буде використати для виробництва споживчих товарів. Якщо ми будемо споживати все, що виробляємо, не залишиться ресурсів для здійснення інвестицій. Тому інвестиції вимагають заощаджень — скорочення поточного споживання з метою вивільнення коштів для використання в інших цілях. Хтось — або інвестор, або інша особа, готова надати кошти інвестору, — повинен заощадити, щоб забезпечити фінансування інвестицій. Заощадження є невіддільною частиною інвестиційного процесу.
Проте не всі інвестиційні проєкти є ефективними. Інвестиційний проєкт збільшує багатство країни лише в тому випадку, коли вартість додаткової продукції, випущеної завдяки інвестиціям, перевищує інвестиційні витрати. Якщо це не так, проєкт є неефективним і зменшує багатство. Ніколи не можна точно передбачити, чи будуть інвестиції прибутковими, тому іноді навіть найперспективніші інвестиційні проєкти не викликають збільшення багатства. Щоб максимально використовувати свій потенціал для економічного поступу, країна повинна мати механізм, який буде залучати заощадження та спрямовувати їх в інвестиції, що найімовірніше допоможуть створити багатство.
У ринковій економіці цю функцію виконує ринок капіталу. У широкому сенсі він поєднує в собі ринки акцій, облігацій та нерухомості. Фінансові установи (фондові біржі, банки, страхові компанії, взаємні фонди та інвестиційні компанії) відіграють важливу роль у функціонуванні ринку капіталу.
Приватні інвестори (власники малого бізнесу, пайовики компаній та венчурні капіталісти) ризикують на ринку капіталу власними коштами. Однак інвестори іноді помиляються. Іноді вони реалізують проєкти, що виявляються нерентабельними. Якби інвестори не хотіли брати на себе такі ризики, багато нових ідей не було б утілено в життя та багато корисних, але ризикованих проєктів не було б реалізовано.
Розгляньмо роль підприємництва, готовності ризикувати, а також роль ринку капіталу в розробці інтернет-послуг. У середині 1990-х років Сергій Брін і Ларрі Пейдж під час навчання в Стенфордському університеті працювали над дослідницьким проєктом, спрямованим на полегшення пошуку інформації в Інтернеті. Здавалося малоймовірним, що на них чекає підприємницький успіх. Але в 1998 році Брін і Пейдж заснували Google Inc. — компанію, що надає безкоштовні інтернет-послуги та приносить дохід від реклами. Розроблена ними потужна пошукова система щодня збільшує продуктивність мільйонів людей та підприємств. Вони заробили цілий статок, і зараз назва «Google» відома кожному, а штат компанії станом на 2018 рік налічує більш ніж 85 000 співробітників (з урахуванням персоналу материнської компанії Alphabet). Інші інтернет-компанії, як-от eBay та Amazon, протягом останнього десятиліття також отримують прибутки та демонструють високі темпи росту.
Але досвід багатьох інших інтернет-стартапів виявився не таким позитивним. Багато інтернет-компаній, як-от Broadband Sports і eVineyard, збанкрутували, оскільки їхніх доходів не вистачало для покриття витрат. Великим сподіванням цих компаній так і не судилося здійснитися.
У світі невизначеності, в якому ми живемо, невдалі інвестиції — це необхідна ціна, що її потрібно сплачувати за ефективні інноваційні технології та продукти. Втім, такі неефективні проєкти необхідно виявляти й припиняти. У ринковій економіці цю функцію виконує ринок капіталу. Якщо компанія буде постійно зазнавати збитків, інвестори зрештою припинять проєкт і перестануть даремно витрачати свої гроші.
З огляду на темпи змін і різноманітність підприємницьких здібностей, для прийняття обґрунтованих рішень про розподіл капіталу не вистачить знань і компетенції будь-якого окремого керівника, комітету з промислового планування або державного органу. Без ринку приватного капіталу не існує механізму, за допомогою якого можна було б послідовно спрямовувати інвестиційні кошти в проєкти, що підвищують рівень добробуту населення.
Чому? Коли інвестиційні кошти розподіляються не ринком, а владою, починає діяти низка зовсім інших чинників. Які проєкти здійснювати, визначатиме не ринкова дохідність, а політичний вплив. З набагато більшою ймовірністю перевагу будуть віддавати інвестиційним проєктам, які знижують, а не підвищують рівень життя населення. Крім того, приймаючи політичні рішення, влада скоріше зацікавлена в нових проєктах, ніж у підтримці старих. Перерізання стрічки на відкритті нової траси — більш помітна подія, ніж ямковий ремонт доріг.
Це можна проілюструвати досвідом країн планової соціалістичної економіки за радянських часів. Протягом чотирьох десятиліть (1950–1990 рр.) норми інвестицій у цих країнах були одними з найвищих у світі. Центральні органи планування спрямовували близько третини загального обсягу виготовленої в країні продукції на капітальні інвестиції. Однак навіть такі високі норми інвестицій мало сприяли покращенню рівня життя, оскільки проєкти, що будуть фінансуватися, визначали з політичних, а не економічних міркувань. Ресурси часто витрачалися на економічно недоцільні проєкти, а провідні політичні лідери віддавали перевагу інвестиціям, які підвищували політичну видимість («престиж»). Ось два приклади нераціонального розподілу ресурсів. Сталін наполягав на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, але встановив надмірно жорсткі вимоги щодо строків будівництва, внаслідок чого канал вийшов занадто мілким і тому малопридатним для використання. Під час кампанії Хрущова з освоєння земель Казахстану з метою вивести їх на рівень американських і канадських прерій за обсягами вирощування пшениці були побудовані величезні зрошувальні системи, і зрештою надмірне зрошування призвело до висихання Аральського моря(31).
Неправильний розподіл інвестицій та нездатність іти в ногу з динамічними змінами зрештою призвели до краху соціалізму в більшості цих країн.
Нещодавній досвід США у сфері державного розподілу кредитів для фінансування житлового будівництва також дає уявлення про те, як працює розподіл капіталу на основі політичних міркувань. Федеральна національна іпотечна асоціація та Федеральна корпорація іпотечного кредитування, загальновідомі під назвами Fannie Mae і Freddie Mac, були зареєстровані Конгресом як корпорації, що фінансуються з державного бюджету, у 1968 й 1970 роках відповідно. Передбачалося, що вони покращать функціонування ринку капіталу та зроблять фінансування житла доступнішим. Попри те, що Fannie Mae і Freddie Mac були приватними компаніями, інвестори вважали, що випущені ними облігації з метою залучення коштів є менш ризикованими, оскільки зобов’язання за ними забезпечувалися гарантією держави. Як наслідок, компанії Fannie Mae і Freddie Mac мали змогу позичати кошти за нижчою (приблизно на половину відсоткового пункту) ставкою, ніж приватні фірми. Це дало їм величезну перевагу над конкурентами та дозволило бути високорентабельними протягом багатьох років.
Але, з іншого боку, державне фінансування значною мірою політизувало Fannie Mae і Freddie Mac. До складу рад директорів цих компаній входило декілька осіб, призначених президентом країни. Вище керівництво Fannie Mae і Freddie Mac надавало провідним конгресменам великі кошти на підтримку діяльності політичних партій і часто переманювало працівників апарату Конгресу на високооплачувані посади, щоб вони потім лобіювали інтереси цих компаній перед своїми колишніми керівниками. Лобістська діяльність цих компаній стала легендарною. У період з 1998 до 2008 року Fannie Mae витратила 79,5 мільйона доларів, а Freddie Mac — 94,9 мільйона доларів на лобіювання членів Конгресу з метою отримання особливих привілеїв і збереження свого привілейованого статусу(32).
Fannie Mae і Freddie Mac не видавали іпотечних кредитів, тобто не позичали гроші безпосередньо людям, які купували житло. Натомість вони придбавали іпотечні кредити на вторинному ринку — ринку, на якому купуються іпотечні кредити, видані банками та іншими кредиторами. Маючи дешевший доступ до коштів, вони мали змогу викупити багато іпотечних кредитів, і до середини 1990-х років ці два підприємства, що фінансуються з державного бюджету, володіли приблизно 40% всіх іпотечних кредитів. На вторинному ринку їхнє домінування було ще значнішим. Протягом десятиліття, що передувало їхній неплатоспроможності у 2008 році, Fannie Mae і Freddie Mac придбали більш ніж 80% іпотечних кредитів, проданих банками та іншими іпотечними кредиторами.
У той час, як Fannie Mae і Freddie Mac лобіювали членів Конгресу й отримували від них привілеї, члени Конгресу використовували ці компанії для досягнення політичних цілей, в тому числі для того, щоб зробити іпотечні кошти на придбання житла більш доступними для позичальників із низьким і середнім рівнем доходу. Враховуючи попередні директиви Конгресу, Міністерство житлового будівництва і міського розвитку США ухвалило розпорядження про те, що на початок 1996 року 40% іпотечних кредитів компаній Fannie Mae і Freddie Mac мають надаватися домогосподарствам із доходами нижче медіанного рівня. На початок 2000 року цей показник збільшився до 50%, а на початок 2008 року — до 56%. Для виконання цих розпоряджень Fannie Mae і Freddie Mac почали затверджувати більше іпотечних кредитів із невеликим первинним внеском або взагалі без нього. Вони також істотно збільшили частку іпотечних кредитів, наданих позичальникам із поганою кредитною історією, відомим як субстандартні позичальники. Завдяки домінуванню цих компаній на вторинному ринку їхня практика кредитування справила величезний вплив на стандарти кредитування, прийняті в установах, які надавали іпотечні кредити. Усвідомлюючи, що більш ризиковані кредити можуть бути передані Fannie Mae і Freddie Mac, інші кредитори мали менше стимулів ретельно перевіряти кредитоспроможність позичальників або сильно хвилюватися про їхню здатність повернути позичені кошти. Зрештою, продаж іпотечного кредиту компаніям Fannie Mae і Freddie Mac також перекладав би ризики на них.
Як показано на рисунку 6, частка субстандартних іпотечних кредитів (враховуючи кредити, оформлені з неповним пакетом документів) у загальному обсязі наданих іпотечних кредитів значно зросла: з 4,5% відсотка нових субстандартних іпотечних кредитів у 1994 році до 13,2% у 2000 році та до 33,6% у 2006 році. Протягом того самого періоду частка звичайних кредитів, за якими позичальники зобов’язані зробити первинний внесок у розмірі принаймні 20%, скоротилася з двох третин від загального обсягу до лише однієї третини. Частка дефолтів і відчужень за субстандартними кредитами у 7–10 разів перевищує аналогічну частку за звичайними кредитами, наданими першокласним позичальникам. Отже, зростання частки кредитів, наданих позичальникам із гіршою кредитною історією, прогнозовано призвело до збільшення відсотку дефолтів і відчужень майна.
І Конгрес, і президентські адміністрації Білла Клінтона й Джорджа Буша-молодшого рішуче підтримували таку регуляторну політику та вважали своєю заслугою початкове зростання кількості власників житла, якому вони посприяли. Оскільки ця політика послабила стандарти іпотечного кредитування, спростивши отримання ризикових кредитів, початкові результати здавалися позитивними. Упродовж 2001–2005 років попит на житло збільшився, ціни на нього різко зросли, а в будівельній галузі спостерігався бум.
Але штучно створений житловий бум тривав недовго. Станом на 2004–2005 роки близько половини всіх іпотечних кредитів були або субстандартними (в тому числі кредити, оформлені з неповним пакетом документів), або кредитами під заставу домашнього майна. Щойно ціни вирівнялися, а потім, протягом другої половини 2006 року, почали знижуватися, картковий будинок обвалився. Частка дефолтів і відчужень за іпотечними кредитами відразу стала збільшуватися. Все це відбувалося задовго до рецесії, що почалася лише у грудні 2007 року. Безумовно, крах галузі житлового будівництва зрештою поширився на всю економіку, і «погані» іпотечні кредити породили величезні фінансові проблеми в банківській і фінансовій сферах як у Сполучених Штатах, так і за кордоном. На початок літа 2008 року Fannie Mae і Freddie Mac збанкрутували. Контроль над їхньою діяльністю перейшов до держави, а американський платник податків залишився приблизно з 400 мільярдами доларів безнадійного боргу.
Політика Федеральної резервної системи щодо процентних ставок також сприяла Великій рецесії 2008–2009 років, про що буде йтися в наступному елементі книжки. Однак зрозуміло одне: внаслідок розподілу кредитів на основі політичних міркувань і пов’язаних із цим регуляторних послаблень щодо стандартів кредитування великий обсяг фінансових коштів було направлено на провальні проєкти. Багато покупців отримали стимул купувати більше житла, ніж могли собі дозволити, і це було одним з основних чинників, які зумовили житловий бум, подальший різкий економічний спад і породжену ним рецесію.
Не враховуючи деякі специфічні відмінності, США виявилися не єдиною країною, в якій помилкова державна політика призвела до кризи на ринку житла незадовго до 2010 року. У період з 2007 по 2010 роки середні ціни на житло в Ірландії знизилися приблизно на 35%, а в Дубліні — наполовину та більше. Коли «ірландська житлова бульбашка» лопнула, міжнародні експерти, зокрема високопоставлені чиновники Міністерств фінансів Канади та Фінляндії, проаналізували ситуацію та пояснили перегрів ринку сукупністю кількох чинників: надмірно низькими процентними ставками, встановленими Європейським центральним банком (ЄЦБ), значним збільшенням державних витрат урядом Ірландії, стимульованих вищими, ніж очікувалося, надходженнями від податку на нерухомість, а також державною політикою, спрямованою на заохочення покупців до придбання житла через надання іпотечних кредитів на повну суму його вартості, як це було в Сполучених Штатах Америки. Далася взнаки й корупція(33). В Іспанії подібна політика призвела до такого самого результату за аналогічний період.
Розподіл інвестиційних ресурсів при активному втручанні влади неминуче характеризується фаворитизмом, конфліктом інтересів, неналежними фінансовими відносинами та різними формами корупції. Коли аналогічні дії відбуваються в інших країнах, їх часто називають «кумівським капіталізмом». Історично склалося так, що влада відігравала більшу роль у розподілі інвестицій в інших країнах, ніж у Сполучених Штатах, але американський досвід державного розподілу інвестиційних коштів на придбання житла свідчить про те, що кумівський капіталізм існує також і там. Незалежно від назви, розподіл капіталу на основі політичних міркувань тягне за собою великі витрати для громадян.
Елемент 2.5. Монетарна стабільність
Стабільна грошово-кредитна політика є необхідною умовою для контролю за рівнем інфляції, ефективного розподілу інвестицій та досягнення економічної стабільності.
Гроші мають надзвичайно важливе значення для функціонування економіки. І — що найважливіше — гроші слугують засобом обміну. Вони зменшують трансакційні витрати, правлячи за спільний знаменник, до якого може зводитися вартість усіх товарів і послуг. Економісти називають цю властивість грошей функцією «засобу обміну». У попередніх частинах підручника ми вже розглядали переваги поділу праці. Однак уявіть собі світ, в якому спеціалізація трудової діяльності існує, але люди обмінюють одні товари безпосередньо на інші за так званою бартерною системою. Скільки знадобилося б яблук, щоб отримати одну корову? Як здійснювати обмін, якщо в когось вистачає яблук для придбання лише третини корови?
Гроші дозволяють людям користуватися перевагами різновидів складного обміну, який відбувається з плином часу, зокрема продажу або придбання будинку чи автомобіля, що передбачає отримання доходу або сплату купівельної ціни протягом тривалого періоду часу. Гроші також дозволяють зберігати купівельну спроможність для використання в майбутньому. Це дає змогу накопичувати кошти для інвестицій, які сприяють підвищенню продуктивності та економічному зростанню. Економісти називають цю функцію грошей «засобом накопичення цінності». Гроші також слугують «розрахунковою одиницею», яка розширює можливості відстежувати вигоди та витрати, зокрема витрати, понесені протягом певних проміжків часу. Без грошей майже неможливо порівнювати вигоди та витрати, що виникають з плином часу, але саме таке порівняння дозволяє людям приймати більш зважені рішення стосовно витрат і заощадження коштів, а також доцільності чи недоцільності купівлі певних товарів чи послуг.
Однак продуктивність виконання грошима своїх функцій безпосередньо пов’язана зі стабільністю їхньої вартості. З цього погляду гроші важать для економіки стільки ж, скільки мова для спілкування. Без слів, що мають чітко визначене значення як для мовця, так і для слухача, спілкуватися було б складно. Так само і з грошима. Якщо гроші не мають стабільної та передбачуваної вартості, позичальникам і кредиторам складно знаходити взаємовигідні умови позик, a заощадження та інвестування грошей несе в собі додаткові ризики, до того ж трансакції, що передбачають протяжність у часі (наприклад, оплата вартості будинку чи автомобіля), сповнені додаткової невизначеності. Коли вартість грошей не є стабільною, багато потенційно вигідних обмінів не здійснюються, а вигоди від спеціалізації, великомасштабного виробництва та соціальної співпраці зменшуються.
Причини монетарної нестабільності не є загадкою. Вартість грошей, як і інших товарів, визначається співвідношенням попиту та пропозиції. Коли пропозиція грошей є постійною або зростає повільними рівномірними темпами, купівельна спроможність грошей є відносно стабільною. На противагу цьому, швидке зростання пропозиції грошей проти пропозиції товарів і послуг призводить до зниження вартості грошей і росту цін. Це називається інфляцією. Вона виникає, коли держави друкують гроші або беруть позики в центральному банку для сплати своїх рахунків.
Єдиною першопричиною стійкої інфляції є швидке зростання грошової пропозиції. Пропозиція грошей — це загальна сума національної валюти, чекових вкладів та подібних джерел платіжних засобів(34), що знаходяться у розпорядженні приватних осіб та підприємств. Коли швидкість зростання такої пропозиції перевищує темпи росту економіки, ціни на товари та послуги підвищуються.
Рисунок 7. Зростання грошової маси та інфляція, 1990–2014 рр.
Середньорічний темп зростання пропозиції грошей (%) | Середньорічний рівень інфляції (%) | |
Повільне зростання пропозиції грошей | ||
Швеція | 3 | 2.3 |
Сполучені Штати | 3 | 2.1 |
Швейцарія | 3.4 | 1.1 |
Сінгапур | 3.5 | 1.4 |
Велика Британія | 5.5 | 2.7 |
Центральноафриканська Республіка | 6.4 | 3.6 |
Канада | 7.5 | 2.1 |
Швидке зростання пропозиції грошей | ||
Нігерія | 22.6 | 23.2 |
Уругвай | 23 | 23.4 |
Малаві | 26.7 | 23.4 |
Гана | 29 | 24.5 |
Боліварська Республіка Венесуела | 37.6 | 34 |
Російська Федерація | 41.4 | 39.3 |
Румунія | 46.1 | 53.1 |
Туреччина | 48.4 | 41.7 |
Надмірне зростання пропозиції грошей | ||
Україна | 140.4 | 276.8 |
Зімбабве | 164.8 | 165.3 |
Джерело: Світовий банк (СБ), показники світового розвитку (WDI) за 2015 р. та Міжнародний валютний фонд, міжнародна фінансова статистика (щорічна).
Примітка. Дані щодо Гани та Венесуели наведено за 1990–2013 роки. Дані щодо Росії — за 1994–2014 роки. Дані щодо України — за 1993–2014 роки. У разі відсутності даних інформація про них отримана з джерел країни: дані щодо Канади за 1990–2008 роки отримано від Світового банку, а дані за 2009–2014 роки — від Центрального банку Канади. Дані щодо Зімбабве наведено за 1990–2007 роки й отримано від Світового банку, з доповіді «Показники світового розвитку за 2009 рік».
Рисунок 7 ілюструє зв’язок між зростанням пропозиції грошей та інфляцією. Зверніть увагу, що в країнах, які протягом 1990–2014 років повільно збільшували пропозицію грошей впродовж року (не більше ніж на 7,5%), рівень інфляції був низьким. Так відбувалося у великих країнах із високим рівнем доходу, як-от Сполучені Штати й Канада, а також у менших країнах, зокрема у Швеції, Сінгапурі та Центральноафриканській Республіці.
Однак у країнах із вищими темпами зростання пропозиції грошей темпи інфляції прискорювалися. Протягом 1990–2014 років у Нігерії, Уругваї, Малаві, Гані, Венесуелі, Російській Федерації, Румунії та Туреччині річні темпи зростання пропозиції грошей коливалися в межах від 20 до 50%. Зауважте, що річні темпи інфляції в цих країнах були подібними до темпів зростання грошової маси.
Надзвичайно високі темпи зростання грошової маси (100% і більше) викликають гіперінфляцію, як це відбулося в Україні та Зімбабве. У міру різкого підвищення темпів зростання пропозиції грошей у цих країнах прискорився й темп інфляції.
Як показано на рисунку 7, вимірювання протягом тривалого часу демонструє тісну взаємозалежність між швидким збільшенням грошової маси та високими темпами інфляції. Як показує досвід, це узгодження є одним із найпослідовніших взаємозв’язків в економіці загалом(35).
У країнах із високим рівнем інфляції часто також відбуваються значні коливання темпів інфляції. В умовах мінливого рівня інфляції планувати майбутнє навіть важче, ніж коли інфляція є постійно високою, що обмежує можливості зростання добробуту. Коли протягом одного року ціни збільшуються на 20%, у наступному році — на 50%, а ще за рік — на 15%, люди та підприємства не можуть складати раціональних довгострокових планів. Ця невизначеність робить планування та реалізацію інвестиційних проєктів ризикованими та менш привабливими. Несподівані зміни темпів інфляції можуть швидко перетворити в економічну катастрофу проєкт, який за інших умов був би прибутковим. Не бажаючи наражатися на таку невизначеність, багато осіб, які приймають рішення, просто відмовляються від капітальних інвестицій та інших трансакцій, що передбачають довгострокові зобов’язання. Дехто навіть переносить свою підприємницьку та інвестиційну діяльність у країни зі стабільнішим середовищем. Як наслідок, потенційні вигоди від торгівлі, підприємницької діяльності та нагромадження капіталу втрачаються.
Окрім того, коли держави проводять антиінфляційну політику, люди витрачають менше часу на виробництво та більше — на намагання захистити своє багатство. Можливість втрати свого багатства через неспроможність точно передбачити рівень інфляції спонукає людей перенаправляти обмежені ресурси з виробництва товарів і послуг у бік діяльності, спрямованої на захист від інфляції. Здатність осіб, які приймають рішення у сфері господарської діяльності, прогнозувати зміни цін набуває більшої цінності, ніж їхня здатність до організації виробництва та управління діяльністю. За умов мінливої динаміки рівня інфляції підприємства утримуються від укладання довгострокових контрактів, заморожують багато інвестиційних проєктів і направляють ресурси та час на менш продуктивну діяльність. Кошти спрямовуються на придбання золота, срібла та предметів мистецтва (в надії, що з ростом інфляції їхня вартість підвищиться), а не на продуктивніші інвестиції, як-от будівництво, технологічне обладнання та науково-технічні дослідження. Переорієнтація ресурсів із більш продуктивної на менш продуктивну діяльність сповільнює економічний поступ.
Його також підриває постійна зміна грошово-кредитної політики у бік збільшення або зменшення грошової маси. Коли органи грошово-кредитного регулювання швидко збільшують пропозицію грошей, спочатку більш експансійна монетарна політика зазвичай спричиняє зниження процентних ставок, що стимулює поточні фінансові інвестиції та створює штучний економічний підйом. Однак такий підйом не є тривалим. Якщо експансійна монетарна політика продовжується, вона викликає інфляцію, яка спонукає розробників грошово-кредитної політики переорієнтуватися на більш рестрикційну політику. У такій ситуації процентні ставки зростають, що перешкоджає залученню приватних інвестицій та призводить до економічного спаду. Отже, часті зміни у бік збільшення чи зменшення обсягу грошової маси породжують економічну нестабільність, штовхаючи економіку то вперед, то назад — від зростання до спаду. Така модель грошово-кредитної політики також спричиняє невизначеність, зменшення обсягу приватних інвестицій та сповільнення темпів економічного зростання.
Чому ж ті, хто контролює пропозицію грошей — органи грошово-кредитного регулювання, — діють непослідовно, вдаючись то до експансійного, то до обмежувального режиму? Зауважте, що після швидкого збільшення пропозиції грошей, імовірно, відбудеться нестійкий економічний підйом. Якщо органи грошово-кредитного регулювання знаходяться під контролем або впливом політичних лідерів, ці лідери можуть бути зацікавлені у створенні саме такого підйому перед виборами, сподіваючись бути переобраними на новий термін, перш ніж настане неминуча рецесія.
Хоча такі політичні цикли ділової активності спостерігаються в багатьох країнах світу, у державах із перехідною економікою існують взаємозв’язки іншого характеру. Як завжди, для формування довіри ділових кіл, що стимулює інвестиційну діяльність та розвиток економіки, надзвичайно важлива політична стабільність. Посткомуністичним країнам довелося робити вибір між різними курсами реформ для побудови ринкової економіки. Деякі країни — наприклад, Естонія, — відразу розпочали послідовне реформування, тоді як більшість у керівництві інших держав, зокрема в Узбекистані, складали екскомуністи. Тому країни проводили реформи різних типів, які відрізнялися темпами та рівнем успішності. Однак у кожній з них суб’єкти економічної діяльності могли розраховувати на послідовну політику та планувати майбутнє на основі цієї політики. Тим часом як у країнах, що йшли непослідовними й мінливими шляхами (наприклад, Болгарія та Україна), проведення реформ супроводжувалося численними затримками, тому невизначеність зростала перед виборами, коли було незрозуміло, хто формуватиме новий уряд. Політичні цикли ділової активності були зворотними, і перед виборами економічний розвиток сповільнювався внаслідок зниження обсягу інвестицій, спричиненого політичною нестабільністю(36).
Саме неправильна грошово-кредитна політика, принаймні частково, стала причиною економічного успіху чи провалу країн, які звернули з комуністичного шляху в 1990-х роках. Відповідно до офіційних даних, усі економіки страждали від очевидного величезного падіння обсягів виробництва та докладали значних зусиль для побудови ринкової економіки. Повідомлялося, що в Україні в період 1990–1994 років ВВП впав більш ніж на 48%(37). Уряд України відреагував на таке потрясіння масовою видачею рублевих кредитів, тим самим профінансувавши субсидії в промисловості та сільському господарстві. Величезний бюджетний дефіцит було монетизовано, тобто Національний банк України (НБУ) просто випустив в обіг більше грошей для покриття урядових витрат. У лютому та березні 1992 року грошова база збільшувалася щомісяця на 50%. Гіперінфляція сягнула 2730% у 1992 році та 10 155% у 1993 році. Загалом, десять із чотирнадцяти країн, що утворилися після розпаду колишнього Радянського Союзу, в певний момент зафіксували гіперінфляцію (внаслідок подібної політики надмірної грошової пропозиції), так само як і в Польщі, Югославії та Болгарії. За рівнем інфляції Україну випередила лише охоплена війною Вірменія (за даними ЄБРР(38)). Національний банк України, який буквально підпорядковувався парламентові, усвідомив свою помилку та припинив видачу кредитів. У липні 1994 року місячний показник інфляції впав до 2,1%. Парламент був незадоволений рішенням НБУ, і в серпні 1994 року НБУ довелося відновити видачу великих кредитів (тобто здійснювати експансійну монетарну політику). Ці кредити призвели до зростання інфляції до 23% у жовтні 1994 року. Грошово-кредитна політика тих часів ще більше поглибила рецесії, спричинені процесом розвалу радянської економіки.
Монетарна стабільність є важливою складовою, що сприяє формуванню сприятливих умов для економічного поступу. Без монетарної стабільності потенційні вигоди від капітальних інвестицій та інших обмінів, що передбачають зобов’язання з певними термінами виконання, нівелюються, і громадяни країни не можуть повною мірою реалізувати свій потенціал.
Елемент 2.6. Розсудлива фіскальна політика
Люди працюють ефективніше, коли можуть залишати собі більшу частину свого заробітку.
«Податки просочені потом кожного, хто працює. Результатом надмірно високих податків є непрацюючі фабрики, продані за недоїмки ферми, а також юрби голодних людей, які бродять по вулицях у марних пошуках роботи»,
«Чи можу я списати торішні податки як невдалу інвестицію?»
Коли значна частка доходу йде на сплату податків, стимул до праці та ефективного використання ресурсів знижується. Особливо важливою є гранична норма оподаткування. Це частка, що стягується у вигляді податку з додаткового доходу, починаючи з того чи іншого рівня доходу. Граничні норми оподаткування в різних країнах різні. Наприклад, якщо в США у 2015 році платник податків з оподатковуваним доходом у 60 000 доларів заробив додаткові 100 доларів, він повинен був сплатити з цих 100 доларів федеральний прибутковий податок у розмірі 25 доларів. Отже, до частини доходу цього платника податків було застосовано граничну норму оподаткування — 25%. Гранична норма оподаткування в Румунії становить 16%, у Польщі — 32%, якщо платник податків заробляє понад 20 000 євро; у Франції — до 45% для доходів понад 152 260 євро.
Зі збільшенням граничних норм оподаткування частка додаткового заробітку, яку люди отримують, зменшується. Наприклад, при 25-відсотковій граничній нормі оподаткування фізичним особам дозволяється залишити собі 75 євро з додатково зароблених 100 євро. Однак якби гранична норма оподаткування підвищилася до 40%, то платник податків отримав би з приросту доходу в 100 євро лише 60 євро.
Існує три причини, через які високі граничні норми оподаткування можуть призвести до скорочення обсягу виробництва та доходів. По-перше, високі граничні норми оподаткування позбавляють людей стимулу докладати зусиль і знижують продуктивність праці. Коли граничні норми оподаткування сягають 55 або 60%, люди отримують менш ніж половину свого додаткового заробітку. А якщо людям не дозволяють отримати більшу частину заробленого, вони зазвичай не прагнуть заробляти дуже багато. Дехто (наприклад, ті, в кого працює чоловік або дружина) припиняє трудову діяльність. Інші просто працюють меншу кількість часу, раніше виходять на пенсію або влаштовуються на роботу з тривалішою відпусткою чи у зручнішому місці. А треті стають більш розбірливими до пропозицій роботи навіть у разі безробіття, відмовляються переїжджати заради нової роботи, отримувати надбавку до зарплати чи займатися перспективним, але ризикованим бізнесом. Високі податкові ставки можуть навіть стати причиною переїзду найпродуктивніших громадян до однієї з країн із нижчими податками. Як наслідок, скорочуються обсяг наявної пропозиції робочої сили та її продуктивність, а отже, зменшується обсяг виробництва.
Звичайно, більшість людей одразу не кинуть роботу і навіть не перестануть працювати менш сумлінно у відповідь на підвищення граничної норми оподаткування. Людина, яка витратила роки на опановування навичок певної професії, ймовірно, продовжить працювати — і працювати старанно, — особливо якщо для неї це період найвищого заробітку за все життя. Однак багато молодих людей, які ще не здійснили значних інвестицій у спеціалізоване навчання, не будуть мати стимулу до цього через високі граничні норми оподаткування. Отже, деякі негативні наслідки високих ставок оподаткування докладеної праці будуть проявлятися у вигляді зниження продуктивності протягом багатьох років у майбутньому.
Високі податкові ставки також змушують деяких людей переходити до тих видів діяльності, в яких продуктивність їхньої праці нижча. Причиною такого переходу є відсутність необхідності сплачувати податки з цих видів діяльності. Наприклад, високі податки призведуть до подорожчання послуг кваліфікованих малярів, що, можливо, змусить вас пофарбувати свій будинок власноруч, навіть якщо вам не вистачає вміння робити це ефективно. За відсутності високих податкових ставок професійний маляр виконав би цю роботу за ціною, яку ви могли б собі дозволити, а ви б витратили свій час на роботу, з якою впоралися б краще. Наслідком цих викривлених податками стимулів є втрати часу, коштів і економічної ефективності.
По-друге, високі граничні норми оподаткування знижують як рівень, так і ефективність нагромадження капіталу. Високі податкові ставки відштовхують іноземних інвесторів, а вітчизняних змушують шукати інвестиційні проєкти за кордоном, де податки та виробничі витрати нижчі, ніж всередині країни. Унаслідок цього зменшуються обсяги інвестицій і доступність виробничого обладнання, які необхідні для економічного зростання. Внутрішні інвестори також обирають проєкти, що захищатимуть поточний дохід від оподаткування, а не проєкти з вищою ставкою дохідності на капітал, але меншими можливостями оптимізації податків. Завдяки таким законним засобам зменшення податків люди мають змогу отримувати особисту вигоду від проєктів, які не збільшують вартість ресурсів. Знову ж таки, марно витрачається дефіцитний капітал, а ресурси виводяться з проєктів, які б забезпечили їх максимально ефективне використання.
По-третє, високі граничні норми оподаткування спонукають людей до споживання товарів, на які поширюється податкова знижка, замість оподатковуваних товарів, навіть якщо останні є для них більш бажаними. Якщо куплені товари звільнені від оподаткування, покупці не сплачують їх повну вартість, оскільки такі витрати зменшують суму податків, яку ці люди сплатили б в іншому випадку. Коли граничні норми оподаткування високі, витрати, що підлягають відрахуванню з оподатковуваної бази, стають відносно невисокими.
Це можна яскраво проілюструвати на прикладі продажу британських автомобілів класу люкс Rolls-Royce у 1970-х роках. У той період граничні ставки прибуткового податку з великих доходів у Великій Британії сягали 98%. Власник бізнесу, який мав сплачувати податок за такою ставкою, міг придбати автомобіль і віднести його до складу витрат на підприємницьку діяльність, які підлягають відрахуванню з оподатковуваної бази. Тож чому б не купити розкішніший і дорожчий автомобіль? Ця купівля зменшувала прибуток власника на ціну автомобіля — скажімо, на 100 000 фунтів стерлінгів, — але в будь-якому випадку власник отримав би лише 2000 фунтів від свого прибутку, оскільки через 98-відсоткову граничну норму оподаткування сума прибутку скоротилася б зі 100 000 до 2000 фунтів. Фактично держава сплачувала 98% вартості автомобіля (внаслідок недоотриманих податкових надходжень). Коли Велика Британія знизила максимальну граничну норму оподаткування до 70%, обсяги продажу Rolls-Royce різко впали. Після зниження ставки автомобіль вартістю 100 000 фунтів став обходитися власникові бізнесу не у 2000, а у 30 000 фунтів стерлінгів. У зв’язку зі зниженням граничних норм оподаткування купівля авто марки Rolls-Royce для заможних британців здорожчала, і вони відреагували на це скороченням обсягів купівель.
Високі граничні ставки штучно знижують особисті витрати (але не витрати суспільства) на товари, звільнені від оподаткування або віднесені до складу витрат на підприємницьку діяльність. Цілком передбачувано, що, стикаючись із високими граничними нормами оподаткування, платники податків витрачають більше грошей на статті видатків, які зменшують оподатковувану базу, тобто на розкішні офіси, бізнес-конференції на Гаваях, корпоративні заходи, службові автомобілі тощо. Оскільки такі витрати зменшують суму податків, люди часто купують товари, які вони не купили б, якби сплачували їх повну вартість. Марнотратство та неефективність — це побічні продукти високих граничних норм оподаткування та породжених ними викривлених стимулів.
Зниження податкових ставок, особливо високих, зазвичай посилює стимул до отримання заробітку та підвищує ефективність використання ресурсів. У період із 2005 до 2008 року уряд Грузії вніс радикальні зміни до податкового законодавства. У 2005 році кількість різних податкових ставок було зменшено до 6, порівнюючи з 21, що застосовувались у 2004 році. Починаючи з 2009 року, сукупні податки (прибутковий податок і соціальний податок разом) були знижені внаслідок скасування соціального податку й запровадження єдиної ставки податку з доходів фізичних осіб. Граничний прибутковий податок був знижений із 32 до 20%.
Розглянуті вище ефекти зниження стимулів до праці змусили багатьох економістів підтримати застосування так званої «плоскої шкали оподаткування». Вона передбачає однаковий розмір граничної ставки прибуткового податку для всіх рівнів доходу, що перевищують певний мінімум. При цьому досить високий неоподатковуваний мінімум може означати, що фактичні податки, які сплачуються у відсотках від доходу, збільшуються в міру зростання рівня добробуту сімей. Багато посткомуністичних країн, зокрема Росія, Грузія, Словаччина та Сербія, стали лідерами щодо переходу на плоску шкалу оподаткування. Як і прогнозувалося, дослідження показують, що така політика зумовлює зменшення частки неофіційної господарської діяльності, відомої як тіньова або підпільна економіка.
І навпаки, значне підвищення податків може мати катастрофічні наслідки для економіки. Це можна проілюструвати на прикладі податкової політики Сполучених Штатів Америки часів Великої депресії. Прагнучи скоротити дефіцит федерального бюджету в 1932 році, республіканська адміністрація Гувера та Демократичний конгрес прийняли найбільше за всю історію США підвищення податкової ставки в мирний час. Найнижча гранична ставка прибуткового податку з фізичних осіб була підвищена з 1,5 до 4%. У верхній частині шкали доходів найвища гранична ставка податку була підвищена з 25 до 63%. По суті, ставки податку на доходи фізичних осіб за рік зросли більш ніж удвічі! Таке величезне підвищення податку скоротило доходи домогосподарств після оподаткування й послабило стимул заробляти, споживати, заощаджувати та інвестувати. Наслідки були катастрофічними. У 1932 році фактичний обсяг виробництва знизився на 13%, що стало найбільшим спадом виробництва за річний проміжок часу в період Великої депресії. Рівень безробіття зріс із 15,9% у 1931 році до 23,6% у 1932.
Всього чотири роки по тому адміністрація Рузвельта знову підвищила податки, довівши максимальну граничну норму оподаткування до 79% у 1936 році. Отже, у другій половині 1930-х років високооплачуваним працівникам дозволялося залишати собі лише 21 цент із кожного додатково заробленого долара. (Примітка. Цікаво порівняти слова кандидата у президенти Рузвельта, наведені на початку цього елемента, з податковою політикою, що проводилася під час його президентства.) На тяжкість і тривалість Великої депресії вплинули й інші фактори, зокрема різке зменшення обсягу грошової маси та значне підвищення митних ставок. Однак також очевидно, що підвищення податків адміністрацією Гувера та адміністрацією Рузвельта відіграло велику роль у цій трагічній сторінці історії Америки.
Ефекти зниження стимулів до праці, пов’язані з високими граничними нормами оподаткування, — це проблема не лише для тих, хто має високі доходи. Багато людей із відносно низькими доходами також стикаються з високими неявними граничними ставками податку, якщо враховувати додаткові податки та втрату вигод від програм соціальної допомоги, що надається залежно від рівня доходів. Припустімо, наприклад, що дохід фізичної особи збільшився з 20 000 до 30 000 євро, і, як наслідок, прибутковий податок та інші податки із заробітної платні склали 30% від додаткового заробітку. Крім того, через це збільшення доходів людина втрачає 5000 євро допомоги, що виплачується в межах наявних соціальних програм. Це означає, що до такої особи застосовується неявна гранична ставка податку у розмірі 80%! З них 30% становлять підвищені податкові зобов’язання, а решту 50% — втрачена сума допомоги.
У такій ситуації ті, хто заробляє додаткові 10 000 євро, отримують лише 20% від цієї суми. Очевидно, що це істотно послаблює їхній стимул заробляти та ускладнює просування вгору по кар’єрних сходах. Ми повернемось до цього питання в елементі 8 частини 3, коли вивчатимемо вплив програм допомоги на рівень бідності.
Отже, економічний аналіз показує, що високі податкові ставки, включно з неявними ставками, які віддзеркалюють втрату вигод від програм допомоги, призводять до скорочення продуктивної діяльності, створюють перешкоди для працевлаштування та інвестування, а також спричиняють нераціональне використання ресурсів. Такі ставки перешкоджають зростанню доходів і економічному процвітанню. Крім того, значне підвищення податкових ставок у період економічного спаду може мати катастрофічні наслідки для економіки.
Звичайно, низькі податкові ставки не означають відсутність податків. Як буде зазначено в частині 3 нижче, є вагомі причини для того, щоб держава забезпечувала надання певних товарів і послуг тоді, коли це важко зробити через ринкові механізми. Суспільство, враховуючи вплив стимулів і непередбачених наслідків, також має право вирішувати, чи підтримувати податкову політику і політику видатків для зміни розподілу доходів. І нарешті, як ми знову побачимо в частині 3, багато економістів вважають, що податки та державні витрати (так звана фіскальна політика) відіграють певну роль у зниженні внутрішніх коливань економічної активності.
Звичайно, вплив податкового тягаря на економіку не обмежується обсягом залучених коштів (особливо коли ці кошти використовуються для здійснення державних інвестицій, спрямованих на підвищення продуктивності). Оскільки високе податкове навантаження підштовхує компанії працювати в тіньовій економіці, вони, найімовірніше, будуть залишатися малими й неефективними, щоб якомога менше привертати увагу податкових органів. Крім того, що складніша податкова система, то більше часу та грошей доведеться витрачати цим компаніям на дотримання вимог податкового законодавства.
Хоча створити індекс для оцінювання складних проблем завжди непросто, а отримані результати можуть викликати сумніви, рейтинг рівнів податкового навантаження (який враховує і податкові ставки, і складність податкової системи), складений Світовим банком як частина індексу легкості ведення бізнесу, інтуїтивно здається правильним(39). Станом на 2019 рік країнами з найбільш сприятливим податковим режимом очікувано є Гонконг(40), Сінгапур, Нова Зеландія, Ірландія та Фінляндія (плюс деякі маленькі держави Перської затоки, в яких завдяки надходженням від нафти майже відсутні податки для компаній). Рейтинг країн із найгіршими показниками також видається правильним. До цих країн належать Венесуела, Сомалі, Болівія, Чад і Центральноафриканська Республіка. Серед посткомуністичних країн найбільш сприятливі умови оподаткування створені в Естонії (12-те місце), Грузії (14-те), Латвії (16-те) й Литві (18-те). Середня країна з перехідною економікою посідає 67-ме місце, приблизно так само, як Греція, яка, безумовно, не є прикладом для наслідування. Якщо посткомуністичні держави знизять податковий тягар до рівня лідерів — Балтійських країн і Грузії, — темпи їх зростання, вочевидь, збільшаться.
Елемент 2.7. Вільна торгівля
Можливість вільно торгувати з іншими країнами сприяє підвищенню доходів.
«Вільна торгівля полягає в наданні людям можливості купувати й продавати у бажаний для них спосіб. Протекціоністські тарифи (захисні мита) — таке саме застосування сили, як і встановлення блокади за допомогою військ, і мета їхня однакова — перешкоджання торгівлі. Різниця полягає в тому, що шляхом військової блокади країни заважають торгувати своїм ворогам, а через протекціоністські тарифи — власним громадянам(41)»,
Міжнародна торгівля будується, по суті, на тих самих принципах, що лежать в основі будь-якого добровільного обміну. Як і у випадку з внутрішньою торгівлею, міжнародна торгівля дозволяє кожному з торговельних партнерів виробляти та споживати більше товарів і послуг, ніж це було б можливо за інших обставин. На це є три причини.
По-перше, жителі кожної країни отримують зиск, маючи змогу через торгівлю придбати товар чи послугу дешевше, ніж у разі їхнього виробництва всередині країни. Країни світу істотно відрізняються за рівнем забезпеченості ресурсами. Виробництво певних товарів може дорого коштувати в одній країні та водночас потребувати значно нижчих витрат в іншій. Наприклад, для країн із теплим і вологим кліматом, як-от Бразилія та Колумбія, вигідною спеціалізацією є виробництво кави. Країни з помірно-континентальним кліматом, як-от Молдова та Грузія, спеціалізуються на виноробстві та фруктовому садівництві, тоді як Сибір експортує журавлину болотну. Канада й Австралія, що мають багаті земельні ресурси та низьку густоту населення, спеціалізуються в галузях, що вимагають використання значних земельних площ, зокрема вирощуванні пшениці й кормових зернових культур та виробництві яловичини. Громадяни Японії, в якій земельні ресурси обмежені, а робоча сила має високу кваліфікацію, спеціалізуються на виробництві фотоапаратів, автомобілів та електронної техніки. Торгівля дозволяє кожному з торговельних партнерів направляти більше своїх ресурсів на виготовлення та продаж товарів, що є економічно вигідними, замість того, щоб зосереджуватися на високовитратному виробництві. Внаслідок такої спеціалізації та торгівлі загальний обсяг виробництва збільшується, і в кожній країні рівень життя населення підіймається до вищого рівня, ніж це було б можливо за інших обставин.
По-друге, міжнародна торгівля дає змогу вітчизняним виробникам та споживачам отримувати вигоди від ефекту масштабу, властивого багатьом великим виробництвам. Це особливо важливо для невеликих країн. Завдяки міжнародній торгівлі вітчизняні виробники можуть нарощувати масштаби виробництва, а отже, досягати більшого скорочення витрат на одиницю продукції, ніж це було б можливо в умовах їхньої залежності виключно від внутрішнього ринку. Наприклад, торгівля уможливлює виробникам текстилю в таких країнах, як Коста-Ріка, Гватемала, Таїланд та В’єтнам, користування перевагами великомасштабного виробництва. Якби вони не мали змоги продавати свої товари за кордон, їхні витрати на одиницю продукції були б значно вищими, оскільки їхні внутрішні ринки текстилю занадто малі, щоб великі фірми могли працювати з низькими витратами в цій галузі. Однак, завдяки міжнародній торгівлі, текстильні компанії цих країн можуть виробляти та продавати великі обсяги продукції, цілком успішно конкуруючи на світовому ринку.
Міжнародна торгівля також дозволяє вітчизняним споживачам отримувати вигоду від купівель у великих виробників з-за кордону. З огляду, приміром, на величезну вартість проєктно-конструкторських робіт для виробництва літаків у наші дні, жодна країна не має достатньо місткого внутрішнього ринку, що дозволив би хоча б одному виробникові літаків повною мірою використовувати переваги великомасштабного виробництва. Однак, завдяки міжнародній торгівлі, Boeing та Airbus можуть продавати значно більше літаків, до того ж за нижчою ціною. Як наслідок, у будь-якій країні споживачі можуть подорожувати літаками, придбаними за вигідною ціною в таких великих виробників.
По-третє, міжнародна торгівля стимулює конкуренцію на внутрішніх ринках і забезпечує споживачів ширшим асортиментом товарів за нижчими цінами. Конкуренція з боку іноземних компаній тримає вітчизняних виробників насторожі. Вона спонукає їх підвищувати якість продукції та знижувати витрати. Водночас різноманіття доступних імпортних товарів надає споживачам значно більший вибір, якого вони не мали б без міжнародної торгівлі.
Держави часто вдаються до заходів регулювання, які обмежують міжнародну торгівлю. Це можуть бути мита (податки на імпортні товари), квоти (обмеження обсягу дозволеного імпорту), регулювання валютного курсу (штучне заниження вартості національної валюти з метою перешкоджання імпорту та стимулювання експорту) або встановлення бюрократичних норм для імпортерів чи експортерів. Усі такі торговельні обмеження зумовлюють збільшення трансакційних витрат та зменшення прибутків від обміну. Як зауважив Генрі Джордж у цитаті на початку цього елемента, торговельні обмеження подібні до введення державою військової блокади проти власного народу. Блокада у формі торговельних обмежень шкодить державі так само, як і блокада, встановлена ворогом.
Тож чи можна вважати, що будь-яка країна підтримує вільну торгівлю? Якщо місцеві торгові центри й супермаркети мають величезний асортимент товарів, то це може багатьох із нас навести на думку, що така країна підтримує вільну торгівлю, але це не обов’язково так. Наприклад, середня ставка ввізного мита на імпорт в Україну будь-яких промислових товарів перевищує 10% і сягає 20% для сільськогосподарської продукції. Стимулів до імпорту іншої продукції існує ще менше: ставка ввізного мита на цукор становить 50%, а на соняшникову олію — 30%. У Болгарії ставки мита на імпорт із країн, що не входять до ЄС, коливаються в межах від 5 до 45%. Сполучені Штати вводять квоти на імпорт молочних продуктів, цукру, етанолу, бавовни, яловичини, консервованого тунця й тютюну. Імпорт понад визначений обсяг обкладається надмірно високим митом.
На додаток до мит країни можуть вводити квоти (кількісні обмеження обсягів імпорту) або навіть накладати повну заборону на ввезення продукції з-за кордону чи з певних країн. Мита, квоти та заборони можуть використовуватися для цілей, не пов’язаних із торговельною політикою. Наприклад, у відповідь на політичну конфронтацію після початку конфліктів з Україною, Росія ввела заборону на імпорт майже всіх видів сільськогосподарської продукції з Європейського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Канади, Австралії та Норвегії. У 2018 та 2019 роках президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп використовував політику митних тарифів у конфлікті з Китаєм.
Ті, хто не надто добре розуміється в економіці, часто стверджують, що обмеження імпорту сприяють створенню робочих місць. Як зазначалося в елементі 9 частини 1, насправді велике значення має саме створення вартості, а не робочих місць. Якби запорукою високого рівня доходів були робочі місця, ми з легкістю могли б створити будь-яку необхідну їх кількість. Ми всі могли б працювати: одного дня копати ями, а наступного — їх засипати. Всі були б забезпечені роботою, але залишалися б дуже бідними, адже такі робочі місця не створюють товарів і послуг, які цінують люди.
Може здатися, що обмеження імпорту спричиняє зростання зайнятості, оскільки захищені обмеженнями галузі здатні розширюватися або принаймні залишатися стабільними. Однак це не означає, що обмеження ведуть до підвищення загальної кількості зайнятого населення. Згадаймо вторинні ефекти, що обговорювалися в елементі 12 частини 1. Введення мит, квот та інших бар’єрів, які обмежують можливості іноземців продавати свої товари в певній країні, одночасно зменшує їхні купівельні можливості в цій державі. Реалізація імпорту в країну одночасно забезпечує іноземців купівельною спроможністю, необхідною для придбання предметів експорту з країни-імпортера або інвестування в цю країну. Отже, обмеження імпорту опосередковано спричиняють скорочення експорту. В експортоорієнтованих галузях знижуються обсяги виробництва та зайнятість, що зводить нанівець будь-яке «збереження» робочих місць у захищених галузях(42).
Торговельні обмеження не створюють і не знищують робочих місць; вони їх лише перерозподіляють(43). Обмеження штучно спрямовують трудові та інші ресурси на виробництво товарів, випуск яких обходиться дорожче, ніж в інших країнах. Обсяги виробництва та зайнятість знижуються у сферах, де ресурси країни використовуються більш продуктивно — тобто в галузях, у яких її підприємства могли б успішно конкурувати на світовому ринку, коли б не ці обмеження. У такий спосіб трудові та інші ресурси переміщуються з галузей, у яких їхня продуктивність є високою, до галузей, де вона низька. Така політика знижує як обсяги виробництва, так і рівень доходів країн, які її проводять.
Багато хто вважає, що працівники в країнах із високим рівнем доходів не можуть конкурувати з іноземцями, які іноді заробляють лише 2–3 долари на день. Така помилкова думка сформувалася внаслідок неправильного розуміння як джерела високих заробітних плат, так і закону порівняльних переваг. Працівники в країнах із високим рівнем доходів мають хорошу освіту й високу кваліфікацію та працюють із великою кількістю засобів виробництва. Ці фактори сприяють їхній високій продуктивності, що є джерелом високої заробітної плати. У країнах із низькими заробітними платами, як-от Бурунді та Ефіопія, заробітна плата є низькою саме через низьку продуктивність. Той факт, що середній дохід українців у двадцять п’ять разів перевищує середній дохід бурундійців, не повинен заважати українцям насолоджуватися філіжанкою бурундійської кави.
Кожна країна завжди є порівняно успішнішою від інших у якихось певних сферах. Країнам як із високими, так і з низькими заробітними платами вигідніше зосереджуватися на використанні більшої кількості своїх ресурсів для здійснення виробничої діяльності, яка вдається їм порівняно добре. Якщо країна з високими заробітними платами може імпортувати товар від закордонних виробників за ціною, нижчою від витрат на його виготовлення всередині країни, імпорт має сенс. Таким способом менше ресурсів буде залучено до випуску товарів, які можуть вироблятися всередині країни лише з високими витратами, а більше ресурсів буде спрямовуватися на виробництво товарів і послуг, які вітчизняні виробники можуть постачати за низькою ціною(44). Торгівля дозволяє працівникам у країнах як з високим, так і з низьким рівнем заробітної плати здійснювати виробництво в більших обсягах, ніж це було б можливо за інших умов. Зі свого боку, підвищення продуктивності зумовлює підвищення заробітної плати в обох групах країн.
А якби іноземні виробники могли постачати споживачам настільки дешевий товар(45), що вітчизняні виробники не здатні були б конкурувати з ними? Було б доцільно імпортувати дешевші товари й спрямовувати внутрішні ресурси на виробництво інших товарів та послуг. Пам’ятайте, що рівень нашого життя визначається наявністю товарів і послуг, а не робочих місць. Французький економіст Фредерік Бастіа́ яскраво підкреслив цей момент у 1845 році у своїй сатирі «Петиція свічкарів». Петиція була написана у формі звернення французьких виробників свічок, ліхтарів та інших приладів внутрішнього освітлення до палати депутатів Франції. Петиція містила скаргу на те, що вітчизняні постачальники освітлювального обладнання «страждають від згубної конкуренції з боку іноземного суперника, який, очевидно, виробляє світло в умовах, настільки сприятливіших від наших, що наводнює ним внутрішній ринок за неймовірно низькою ціною. Коли він з’являється, наша торгівля припиняється, всі покупці йдуть до нього, і одна з галузей французької промисловості, що має безліч відгалужень, раптово впадає у стан повного застою».
Звичайно, цей конкурент — сонце, і прохачі пропонували депутатам ухвалити закон, який вимагав би закривати вікна, віконниці та інші отвори, щоб сонячне світло не могло потрапляти до будинків. У петиції наведено перелік професій у галузі освітлення, зайнятість за якими суттєво підвищилася б у разі заборони використання сонця для внутрішнього освітлення приміщень. Закладена в цій сатирі думка Бастіа́ зрозуміла: яким би безглуздим не здавався запропонований у петиції закон, він не більш нерозумний від закону, що зменшує доступність дешевих товарів і послуг з метою «захисту» вітчизняних виробників та сприяння підвищенню зайнятості.
За останні кілька десятиліть транспортні витрати впали, а торговельні бар’єри зменшилися. Найбільш помітним було скорочення торговельних бар’єрів у країнах із низьким рівнем доходу. У 1980 році бідні й малорозвинені країни зазвичай встановлювали мита у розмірі не менше 20%. Багато з них також запроваджували регулювання валютного курсу, яке обмежувало їхнім громадянам доступ до іноземної валюти, необхідної для придбання імпортних товарів. Сьогодні спостерігається зовсім інша ситуація. Починаючи з 1980-х років, багато країн, що розвиваються, включно з Китаєм та Індією, знизили ставки мита, послабили регулювання валютного курсу та усунули інші торговельні бар’єри. Це дало поштовх до стрімкого зростання міжнародної торгівлі.
Розширення міжнародної торгівлі дозволило збільшити обсяги світового виробництва та досягти вищого рівня споживання. У багатьох країнах, що розвиваються, особливо в густонаселених державах Азії, швидко зріс дохід на душу населення. Лібералізація торгівлі справила позитивний вплив, зокрема, на становище незаможних верств населення. За період з 1980 до 2015 року в усьому світі кількість людей, що проживають в умовах крайньої бідності, зменшилася на понад 1,1 мільярда осіб, знизившись із 40% до менш ніж 10% населення світу. Сьогодні приблизно дві третини операцій з експорту продукції з країн, що розвиваються, до решти країн світу оподатковуються за нульовою ставкою ввізного мита.
Крім того, зростання міжнародної торгівлі зменшило розрив у рівні доходів між багатими та бідними країнами. Протягом останніх десятиліть темпи економічного зростання в країнах, що розвиваються, були швидшими, ніж у розвинених країнах із високим рівнем доходу. До того ж, найстрімкіше збільшилися доходи в Китаї та Індії, де проживає близько третини населення світу. Як наслідок, нерівності в розподілі доходів у всьому світі згладжуються все більше, особливо після 2000 року(46).
Однак вплив розширення торгівлі на розподіл доходів часто відрізняється в таких країнах із високим рівнем доходу, як Сполучені Штати, Канада, Японія та країни Західної Європи. Передбачувано, що країни з високим рівнем доходу зазвичай експортують товари, виробництво яких вимагає інтенсивного використання висококваліфікованої та добре освіченої робочої сили, водночас імпортуючи непропорційні обсяги товарів, вироблених працівниками з низькою кваліфікацією. У такий спосіб торгівля може викликати підвищення попиту на висококваліфіковану робочу силу, порівнюючи з низькокваліфікованою робочою силою. Відповідно, доходи висококваліфікованих працівників зростають, порівнюючи з заробітками працівників із низьким рівнем кваліфікації, збільшуючи нерівність доходів усередині країни. Протягом останніх десятиліть нерівність доходів зросла майже у всіх країнах із високим рівнем доходів, і розширення міжнародної торгівлі могло цілком посприяти цьому.
Складається враження, що зараз у деяких країнах із високим рівнем доходів різко зросло неприязне ставлення до міжнародної торгівлі. Провідні політичні діячі закликають до встановлення різноманітних торговельних бар’єрів, зокрема обмежень щодо імпорту з бідних країн. Цій неприязні сприяють чимраз більша нерівність доходів та повільні темпи підвищення заробітної плати робітників із низькою кваліфікацією та недостатньою освітою. Однак існує ще один надзвичайно важливий фактор — політична сила добре організованих груп інтересів. Торговельні обмеження грають на руку певним виробникам та їхнім постачальникам ресурсів, разом із деякими працівниками, коштом споживачів та постачальників з інших галузей. Як правило, галузі, що лобіюють в уряді питання захисту від іноземних конкурентів, добре організовані, а їхні вигоди сконцентровані та вельми очевидні, тоді як споживачі, інші працівники та постачальники ресурсів зазвичай недостатньо організовані, а їхні вигоди від міжнародної торгівлі більш розпорошені. Цілком передбачувано, що організовані групи інтересів мають більший політичний вплив (завдяки фінансовим внескам та іншим формам політичного сприяння), надаючи політикам сильний стимул підтримувати свої погляди.
Крім того, легко побачити, якої шкоди зазнають працівники, що втрачають роботу, коли, наприклад, сталь виробляється дешевше за кордоном та імпортується без сплати митних платежів. І навпаки, вигоди, отримані від лібералізації торгівлі, значно менш очевидні. У випадку з торговельними обмеженнями розсудливе економічне мислення часто суперечить виграшній політичній стратегії.
Історія свідчить про те, що посилення ворожості до торгівлі є потенційно небезпечним. У міру вповільнення економічного розвитку наприкінці 1920-х років розвивалася подібна неприязнь до торгівлі. Це зумовило прийняття в Сполучених Штатах Америки в середині 1930 року закону Смута — Гоулі про мита. Згідно з цим законом ставки мита приблизно на 3200 імпортованих товарів було підвищено більш ніж на 50%. Президент Герберт Гувер, сенатор Рід Смут, конгресмен Вілліс Гоулі та інші прибічники закону вважали, що підвищення ставок мита стимулюватиме розвиток економіки та збереже робочі місця. Як сказав Гоулі: «Я хочу бачити американських робітників, які виробляють американські товари для американських споживачів»(47).
Хоча ця заява була багатонадійною, реальні результати виявилися кардинально протилежними. Зростання ставок мита розлютило іноземних торговельних партнерів, і шістдесят країн відповіли підвищенням мита на американські товари. До 1932 року обсяги торгівлі Сполучених Штатів Америки різко зменшилися більш ніж наполовину проти її рівня до ухвалення закону. Вигоди від торгівлі було втрачено, надходження до федерального бюджету від сплати митних платежів фактично впали, обсяги виробництва та зайнятість різко скоротилися, а рівень безробіття стрімко зріс. На момент прийняття закону Смута — Гоулі рівень безробіття становив 7,8%, однак лише за два роки він злетів до 23,6%. Фондовий ринок, який до ухвалення закону Смута — Гоулі майже повністю відновився після втрат, понесених у жовтні 1929 року, обвалився за кілька місяців після набрання законом чинності.
Понад тисяча економістів поставили підписи під відкритим зверненням до президента Гувера з попередженням про негативні наслідки закону Смута — Гоулі та проханням не підписувати його. Він відхилив їхні прохання, але історія підтвердила обґрунтованість попереджень економістів. Інші фактори, як-от різке скорочення пропозиції грошей та величезне підвищення податків у 1932 й 1936 роках, сприяли виникненню Великої депресії. Однак торговельний закон Смута — Гоулі став також головною причиною трагічних подій того періоду.
Чи повториться історія? Сподіваємось, що ні, однак досвід 1930-х років свідчить про те, що некомпетентна політична риторика та неприязне ставлення до торгівлі можуть спричинити катастрофічні результати.
Якщо проаналізувати вплив міжнародної торгівлі в післявоєнні періоди, стає зрозуміло, що рівень відкритості Західної Європи суттєво позначився на швидкості відновлення та розмірах економік країн після обох світових воєн. Разючий контраст між десятиліттям економічної нестабільності в Західній Європі після Першої світової війни та рівнем економічного відновлення, досягнутим протягом десятиліття після Другої світової війни, тісно пов’язаний із відмінностями в підходах до торговельної політики(48). У програмі структурної перебудови економіки після Першої світової війни були відсутні будь-які інституційні механізми, які сприяли б зменшенню торговельних бар’єрів, що виникли під час війни та закріпилися згодом. Однак усього лише через два роки після капітуляції Німеччини в 1945 році двадцять три країни уклали Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка наклала на них зобов’язання зі зниження ставок мит. І вже через п’ять років після закінчення війни всі великі західноєвропейські країни взяли участь у трьох окремих раундах переговорів, за результатами яких склад ГАТТ розширився, а імпортні мита ще більше знизилися. Основним досягненням ГАТТ було значне зниження ставок мит під час першого раунду переговорів у Женеві в 1947 році. Швидке зниження ставок представлено на рисунку 9(49).
Рисунок 9. Середні ставки мита в окремих країнах (%)
1913 | 1925 | 1927 | 1931 | 1952 | |
Бельгія | 9 | 7 | 11 | 17 | н/д |
Франція | 14 | 9 | 23 | 38 | 19 |
Німеччина | 12 | 15 | 24 | 40 | 16 |
Італія | 17 | 16 | 27 | 48 | 24 |
Нідерланди | 2 | 4 | н/д | н/д | н/д |
Велика Британія | н/д | 4 | н/д | 17 | 17 |
Сполучені Штати | 32 | 26 | н/д | н/д | 16 |
Примітка: не всі роки підлягають порівнянню.
Джерела: підрахунки за 1913 та 1925 рр. взято з даних Ліги Націй, наведених у Генеральній угоді з тарифів і торгівлі (ГАТТ) за 1953 р., с. 62, а також із джерела для підрахунків до ГАТТ за 1952 р. Дані щодо митних ставок у 1927 та 1931 рр. див. Liepmann (1938), с. 415; дані щодо Великої Британії у 1932 р. див. Kitson and Solomou (1990), с. 65–66.
На рисунках 10 та 11(50) показана динаміка змін обсягу експортних операцій та реального доходу п’яти великих країн Західної Європи: Франції, Німеччини, Італії, Нідерландів та Великої Британії — після двох воєн.
Завдяки звільненню європейської регіональної та міжнародної торгівлі від накладених державами обмежень економіки змогли отримати вигоди від спеціалізації відповідно до своїх порівняльних переваг, що прискорило їхній розвиток.
Частина 2. Підсумкові міркування
Важливість економічних інститутів і економічної політики.
За останні роки стрімко зросла кількість наукових досліджень, які підтверджують думку про те, що економічні інститути та економічна політика є головними визначальними чинниками економічного зростання й розвитку. Під економічними інститутами ми маємо на увазі юридичні вимоги, правила, традиції та звичаї, що утворюють межі, в яких функціонує економіка. До цих інститутів належать конституційні мандати, правові процеси, правила, що регулюють обмін, а також структура грошово-кредитних механізмів. Економічна політика визначається як більш конкретні політичні заходи, які можна змінити набагато швидше, ніж інститути.
Сферу досліджень, яка аналізує вплив економічних інститутів і політики на економічне зростання, розвиток та ефективність, називають новою інституціональною економікою. Інститути та політика, що заохочують до продуктивних дій та знеохочують до хижацької поведінки, розглядаються як запорука економічного зростання та процвітання. Численні економетричні дослідження продемонстрували, що перехід від комунізму сприяв поліпшенню якості інститутів, і виявили, що країни з вищими темпами розвитку ефективних інститутів зазвичай мали вищі економічні показники(51).
Попри існування певних розходжень у думках щодо конкретних інститутів, які найбільше сприяють швидкому зростанню, більшість вчених згодні з тим, що найважливіше значення для створення міцного інституційного середовища мають забезпечення прав власності, відкриті ринки, грошово-кредитна стабільність і мінімум торговельних обмежень. Питання, розглянуті в цьому розділі, є віддзеркаленням нової інституціональної економіки.
Наскільки важливими є інститути та політика? Щоб відповісти на це запитання, нам потрібно визначити метод порівняння інститутів і політики різних країн. Починаючи з середини 1980-х років Інститут Фрейзера у Ванкувері (Канада), спільно з низкою партнерів, публікує індекс економічної свободи у світі під назвою Economic Freedom of the World (EFW). Цей індекс, який зараз публікує всесвітня мережа інститутів, визначає ступінь відповідності інститутів і політики країни економічній свободі. Він враховує розмір держави, правову систему та забезпечення прав власності, надійність грошової системи, свободу торгівлі та нормативно-правове регулювання. Індекс охоплює 42 окремих компоненти та містить рейтинги близько 160 країн — деякі з цих країн оцінюють ще з 1980 року, інші додають у міру доступності даних.
Багато в чому індекс EFW віддзеркалює елементи, описані в попередніх розділах цієї книжки. Щоб досягти високого рейтингу EFW, країна повинна забезпечити надійний захист приватної власності, неупереджене виконання договорів і стабільні грошово-кредитні умови. Вона також повинна підтримувати низькі податки, утримуватися від створення бар’єрів як для внутрішньої, так і для міжнародної торгівлі, а при розподілі товарів і ресурсів більшою мірою покладатися на ринки, а не на державні видатки та нормативні акти. Якщо ці інституційні та політичні чинники справді впливають на економічну ефективність, країни зі стабільно високими рейтингами EFW мають бути набагато успішнішими за ті, що мають стабільно низький рейтинг.
На рисунку 12 представлено дані про дохід на душу населення за 2017 рік і річні темпи його зростання за останній період для десяти країн із найвищими та найнижчими рейтингами EFW у 2016 році. Перелік країн із найвищими рейтингами не дивує, за винятком Грузії та Маврикію, де ефект від недавніх економічних реформ очевидний. На нижній сходинці рейтингу опинилася Венесуела. За час правління Чавеса і Мадуро країна, що колись була найбільш заможною в Південній Америці, стала наочним прикладом катастрофічного провалу комуністичного/соціалістичного економічного планування. У країнах, де спостерігається найвищий рівень економічної свободи, середній дохід на душу населення у 2017 році становив 56 749 доларів, що майже в сім разів перевищує середній показник найменш економічно вільних країн.
Крім того, з рисунка 12 видно, що економічно вільні країни демонструють стабільно позитивні темпи зростання. Найменш вільні країни демонструють різноманітну динаміку зростання. Деякі з них у періоди стабільності, починаючи з низьких темпів зростання, зміцнюють позиції, тоді як в інших, через дуже невдалу політику, дохід на душу населення згодом навіть падає. Середньорічний темп зростання у верхній групі становив 3,7% порівнюючи з ‑0,4% у нижній.
Рисунок 12. Економічна свобода, дохід і економічне зростання
Економічна свобода | Країна | ВВП на душу населення, 2017 рік | Річний темп зростання, 2013—2017 роки |
10 країн із найвищим рівнем економічної свободи, 2016 рік | |||
1 | Гонконг | $61,540 | 2.8% |
2 | Сінгапур | $93,905 | 3.5% |
3 | Нова Зеландія | $40,917 | 3.3% |
4 | Швейцарія | $65,006 | 1.8% |
5 | Ірландія | $76,305 | 9.4% |
6 | США | $59,532 | 2.2% |
7 | Грузія | $10,689 | 3.7% |
8 | Маврикій | $22,279 | 3.7% |
9 | Велика Британія | $43,887 | 2.2% |
10 | Австралія | $47,047 | 2.4% |
10 | Канада | $46,378 | 2.2% |
СЕРЕДНІЙ | $56,749 | 3.7% | |
10 країн із найнижчим рівнем економічної свободи, 2016 рік | |||
153 | Судан | $4,904 | 2.8% |
154 | Гвінея-Бісау | $1,700 | 4.5% |
155 | Ангола | $6,389 | 1.1% |
156 | Центральноафриканська Республіка | $726 | -4.4% |
157 | Сирія | $2,900 | н/д |
157 | Республіка Конго | $887 | 6.1% |
159 | Алжир | $15,275 | 3% |
160 | Аргентина | $20,787 | 0.7% |
161 | Лівія | $19,631 | -9.2% |
162 | Венесуела | н/д | -7.8% |
СЕРЕДНІЙ | $8,133 | -0.4% |
Джерело: дані Світового банку.
Примітка. ВВП на душу населення (у доларах за ПКС).
Країни з низьким рівнем доходу, в яких починають діяти ефективні інститути й відповідна політика, здатні досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання та скоротити розрив у доходах порівнюючи з промислово розвиненими країнами з високим рівнем доходу. У 1980 році дві найбільш густонаселені країни, Китай та Індія, були водночас серед країн із найменш вільною економікою. Протягом 1980-х і 1990-х років вони прийняли політику, що більшою мірою відповідає економічній свободі, і наразі демонструють разючі темпи економічного зростання — понад 6% на рік.
Хоча з наведених вище прикладів можна зробити висновок про те, що країни з вищим рівнем економічної свободи виявляються успішнішими в економічному сенсі, завжди є країни, що не цілком вписуються в цей шаблон. Цей зв’язок буде прослідковуватися чіткіше, якщо об’єднати країни в групи. На рисунку 13 країни поділені на чотири групи (які називають квартилями), до кожної з яких входить 25% країн, впорядкованих за рейтингом EFW від низького до високого, і показаний середній рівень доходу в цих країнах за триваліший період. Оскільки поточний дохід віддзеркалює ефект зростання протягом десятиліть і більше, різниця добре помітна. З огляду на припущення (яке підкріплюється більш глибоким аналізом), що економічно вільні на цей час країни мали в останні роки економічну свободу протягом тривалішого часу, то стає очевидним, що країни з найбільш вільною економікою (згідно з розрахунками за середніми показниками за два десятиліття у період з 1995 по 2016 рік) досягли значно вищого рівня доходів. У найвільніших в економічному сенсі країнах середній дохід на душу населення у 2016 році становив 40 376 доларів, що більш ніж у сім разів перевищує середній показник найменш економічно вільних країн.
Країни з вищим рівнем економічної свободи були не лише заможнішими загалом — переваги вільнішої економіки поширювалися також і на бідніші домогосподарства. На рисунку 14 показано середній дохід на душу населення найбіднішої десятої частини населення в кожній із чотирьох груп країн, упорядкованих за рівнем економічної свободи. Навіть не зважаючи на переваги свободи як такої, якби бідні сім’ї мали вибір, вони, очевидно, обрали б життя у вільному суспільстві. Ця помітна різниця промовисто пояснює, чому в багатьох країнах основним питанням дискусій щодо державної політики в останні роки стало регулювання міграційних потоків.
Звичайно, якщо використовувати для вимірювання бідності доходи найбідніших 10% населення, це може ввести в оману. Найбідніші 10% можуть жити досить добре в багатій країні, але по-справжньому страждати в бідній. Розгляньмо рисунок 15, на якому показано частку населення, що проживає в умовах «крайньої» або «помірної» бідності (за визначенням Світового банку). Крайня бідність означає проживання людини на 1,90 долара на день, тоді як помірна бідність визначається як проживання менше ніж на 3,20 долара на день (долари США з урахуванням різниці в цінах)(52). Неважко помітити перевагу, що принесе життя в країні з високим рівнем економічної свободи, — громадяни таких країн навряд чи будуть бідними. У глобальному масштабі людство доcягло значних успіхів у ліквідації бідності. За даними Світового банку, в 1981 році 42% людей жили в умовах крайньої бідності. До 2016 року ця частка скоротилася до менш ніж 10%. І хоча до загального добробуту ще далеко, акцент на ринковій економіці, зроблений президентом Сполучених Штатів Америки Рональдом Рейганом (1981–1989) і прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер (1979–1990), безсумнівно, став одним з основних чинників цього поступу.
Звичайно, рівень добробуту в різних країнах світу вимірюється не лише грошима. Економічно вільні країни — найкраще місце для життя, якщо ви дбаєте також і про інші показники його якості. Добрим показником якості медичної допомоги є рівень дитячої смертності (див. рисунок 16).
Зрештою, є просто щастя. Економістам незручно ставити людям пряме запитання «Наскільки ви щасливі?», однак з рисунка 17 можна побачити, що, безперечно, існує зв’язок між їхніми відповідями на таке запитання та ступенем економічної свободи в країні.
Нещодавно Інститут Фрейзера та його партнери доповнили індекс економічної свободи другим показником, створеним для вимірювання рівня «особистої свободи». Цей показник охоплює верховенство права, безпеку, а також свободу пересування, віросповідання, зібрань, вираження своїх поглядів та індивідуальності. Як видно з рисунка 18, між особистою свободою та економічною свободою існує тісний взаємозв’язок. У вільному суспільстві не тільки живуть багатше, але й виявляють більшу повагу до прав людини.
Як економічна теорія, так і емпіричні дані показують, що країни демонструють швидше економічне зростання, досягають вищого рівня доходів і більшого успіху в боротьбі з бідністю, якщо вони приймають і проводять політику, що відповідає описаним у цьому розділі принципам. Ключем до економічного поступу є створення надійних економічних інститутів і прийняття послідовної політики щодо посилення економічної та особистої свободи. Що швидше громадяни та політичні лідери в усьому світі усвідомлять цю необхідність і почнуть спрямовувати свої країни до більшої економічної свободи, то заможнішими будуть ці країни.
Частина 3. Десять ключових елементів економічного мислення про роль уряду
ВИМОГИ, СТАНДАРТИ, РЕГУЛЮВАННЯ, ПРАВИЛА, ПРОЗОРІСТЬ, ЗАКОН
Елементи:
- Держава сприяє економічному поступу, захищаючи права громадян і надаючи їм певні суспільні блага, які важко забезпечити за допомогою ринкових механізмів.
- В умовах монополії та наявності високих бар’єрів входу ринки не зможуть досягти ідеальної ефективності.
- Суспільні блага й зовнішні ефекти (екстерналії) призводять до появи стимулів, які можуть спонукати людей, що переслідують власну вигоду, до діяльності, несумісної з ідеальною економічною ефективністю.
- Розподіл через політичне голосування докорінно відрізняється від ринкового розподілу.
- За відсутності конституційних обмежень або жорстких правових норм групи особливих інтересів використовуватимуть демократичний політичний процес для отримання пільг від держави коштом інших громадян.
- За відсутності конституційних обмежень або жорстких правових норм, законодавці допускатимуть надмірні витрати та утворення дефіциту бюджету.
- Активне створення державою сприятливих умов для певних осіб чи фірм коштом інших призводить до низької ефективності та виникнення неправомірних неетичних відносин між державними службовцями й бізнесом.
- Чистий прибуток одержувачів трансфертів є меншим, а часто й значно меншим від суми трансферту.
- Економіка є надто складною системою для застосування механізму централізованого планування, і такі зусилля призводять до низької ефективності та кумівства.
- Конкуренція в системі державного управління так само важлива, як і на ринках.
Вступ
Для оцінки функціонування економічної системи економісти використовують критерій економічної ефективності. При ефективному використанні ресурсів здійснюються лише дії, вигоди від яких перевищують пов’язані з ними витрати. Діяльність, витрати на яку перевищують вигоди, не здійснюється. Просто кажучи, економічна ефективність означає отримання максимальної вигоди від наявних ресурсів. На курсах з економіки зазвичай пояснюють, чому у випадку окремих видів економічної діяльності ринки не зможуть досягти ідеальної ефективності та що може зробити уряд для поліпшення такої ситуації. Подібно до цього, ми розглядаємо потенційні можливості ідеалізованої політичної діяльності, але також застосовуємо інструменти економічного аналізу для дослідження політичного процесу.
Сьогодні державні видатки в Сполучених Штатах і деяких інших країнах становлять не менше 40% національного доходу. Враховуючи розмір і масштаб розподілу на основі політичних міркувань, надзвичайно важливо розуміти принципи його дії. За останні пів століття ця тема стала невіддільною частиною науки про економіку. Згадуючи цю сферу досліджень, економісти використовують термін «суспільний вибір»(53). Цей аналіз буде розглянуто в частині 3.
Уряди часто використовують надходження від податків і позики для надання трансфертів або субсидій певним особам і фірмам, а також для забезпечення інших форм фаворитизму. Ми проаналізуємо цей процес і пояснимо, чому вплив таких програм відрізняється, і часто істотно відрізняється від того, як його бачить більшість. У частині 3 також окреслено набір конституційних норм, що можуть покращити ефективність функціонування державного апарату та його можливості для підвищення якості нашого життя. Ми сподіваємося, що наш підхід надихне вас і спонукатиме серйозніше задуматись як про можливості, так і про обмеження політичного процесу.
Елемент 3.1. Захист прав і виробництво обмеженої кількості товарів і послуг
Держава сприяє економічному поступу, захищаючи права громадян і надаючи їм певні блага, які важко забезпечити за допомогою ринкових механізмів.
«Мудрий і ощадливий уряд, який стримуватиме людей від заподіяння шкоди один одному, а в усьому іншому дасть їм волю самим вирішувати, як застосовувати свої сили та здібності, та не відбиратиме з рота трударя зароблений ним хліб. Саме це і є добросовісне управління, і саме цього ми потребуємо як останнього пункту в переліку умов, необхідних для досягнення добробуту»,
Держава відіграє життєво важливу економічну роль. Вона може сприяти соціальній співпраці та підвищувати добробут громадян, виконуючи дві основні функції: (1) захисну функцію, що забезпечує захист життя людей, їхньої свободи та власності; а також (2) продуктивну функцію, що забезпечує надання певних благ, що мають специфічні властивості, які унеможливлюють отримання цих благ за допомогою ринкових механізмів.
Захисна функція держави полягає в гарантуванні безпеки та правопорядку, зокрема в контролі за дотриманням законодавчих норм, спрямованих на боротьбу зі злодійством, шахрайством і насильством. Держава володіє монополією на законне застосування сили з метою захисту громадян один від одного та від зовнішніх загроз. Отже, «держава, що захищає», запобігає шкоді, яку люди потенційно можуть завдати один одному, і стежить за дотриманням законодавства, в межах якого громадяни отримують можливість мирно співіснувати та ефективно взаємодіяти. Правова система, що захищає людей та їхню власність від агресорів, забезпечує неупереджене виконання угод і дотримання принципу рівності перед законом (див. частину 2, елемент 1), становить основу захисної функції держави.
Захисна функція є надзвичайно важливою для безперебійної роботи ринків. Коли держава чітко визначає права власності та забезпечує їх дотримання, ринкові ціни відображають альтернативну вартість ресурсів, а виробники виробляють ті товари й послуги, що споживачі оцінюють найвище, порівнюючи з їхньою вартістю. Крім того, при ефективному контролі над виконанням контрактів, за відсутності фаворитизму, трансакційні витрати є низькими, а обсяг торгівлі збільшується. Система стимулів, зі свого боку, заохочуватиме людей до розвитку ресурсів, взаємовигідної торгівлі та реалізації проєктів, що створюють багатство.
Важливість захисної функції держави важко переоцінити. Якщо держава виконує її гідно, громадяни можуть бути впевнені, що їх не обмануть і все створене ними багатство буде убезпечене від зазіхань не тільки зловмисників, а й самої влади. Цей захист надає громадянам впевненість у тому, що їм буде дозволено пожинати плоди своєї праці. За таких обставин люди будуть докладати багато зусиль і бачити позитивні результати своєї праці, що викличе економічний поступ.
І навпаки, якщо держава погано виконує захисну функцію, виникає багато проблем. З’являються можливості досягти успіху шляхом обману, шахрайства, крадіжок і політичного фаворитизму, а не завдяки виробництву і торгівлі. Доходи та багатство стають незахищеними, а ринкові ціни не віддзеркалюють справжню вартість пропонованих товарів і послуг. Стимули для розвитку ресурсів слабшають, і економічне зростання переходить у фазу стагнації. На жаль, саме така ситуація спостерігається у багатьох бідних, малорозвинених країнах.
Друга основна функція держави — продуктивна — полягає у забезпеченні тієї діяльності, яку важко забезпечити за допомогою ринкових механізмів. Ця продуктивна функція має непрямий і прямий компоненти. Непрямий компонент передбачає створення умов для ефективного функціонування ринків. Як уже зазначалося, правова структура, що захищає права власності та забезпечує виконання контрактів, збільшує вигоди від торгівлі та ефективність ринку. Аналогічно, грошово-кредитні механізми, що забезпечують резидентам доступ до грошей зі стабільною у часі купівельною спроможністю, зменшують невизначеність і сприяють отриманню вигод від обміну. Забезпечення стабільного грошово-кредитного і цінового середовища є однією з найважливіших продуктивних функцій держави. Як зазначалося в елементі 5 частини 2, коли держава виконує цю функцію гідно, люди більше інвестують, ефективніше співпрацюють шляхом торгівлі та досягають вищого рівня доходів.
Інколи дія продуктивної функції є прямішою. Існують деякі блага, щодо яких коло споживачів важко обмежити лише тими громадянами, які платять за них. Наприклад, система національної оборони є суспільним благом. Практично неможливо забезпечити захист деяких громадян від іноземних агресорів, не захистивши одночасно всіх. Ринкові механізми зазвичай забезпечують виробництво дуже невеликої кількості благ із такими характеристиками. Як наслідок, система державного забезпечення може поліпшити економічні умови. Це питання розглядається більш детально в елементі 3 нижче.
В інших випадках контроль за використанням благ споживачами та стягнення з них відповідної плати можуть бути дуже затратними. У цих випадках надання таких благ через ринки може виявитися неефективним. Прикладом можуть бути дороги, особливо в містах. Витрати на стягнення зборів безпосередньо з користувачів доріг були б надзвичайно високими. Отже, зазвичай ефективнішим рішенням буде зробити більшість доріг загальнодоступними та фінансувати їх із коштів платників податків.
Як ми вже неодноразово підкреслювали, для отримання максимальної користі від залучених ресурсів потрібно діяти лише тоді, коли вигоди перевищують витрати. Цей принцип застосовується як до державної, так і до ринкової діяльності. На жаль, коли йдеться про здійснення державних проєктів, які фінансуються коштами платників податків або запозичень, і вигоди, і витрати виміряти однаково важко. У ринкових умовах інформацію про вигоди та витрати надає вибір покупців і продавців. Споживачі купуватимуть товар лише у тому випадку, якщо його цінність для них буде перевищувати ціну. Так само виробники припинять поставляти товар, якщо не зможуть покрити свої витрати. Але інформація, що стоїть за вибором споживачів і виробників, втрачається, коли той чи інший вид діяльності здійснює держава і фінансує його з податкових надходжень. Покупці не витрачають власних грошей, а отже, не розкривають інформацію про свої вигоди. До того ж, доходи, виплачені постачальникам, були отримані шляхом обов’язкового оподаткування, і тому вони не гарантують, що цінність проєкту перевищує його собівартість.
Урядові органи планування можуть спробувати оцінити вигоди й витрати, але їхні оцінки значною мірою будуть лише припущеннями, оскільки у плановиків немає перевіреної інформації стосовно вибору покупців і продавців. Крім того, в реальній практиці на такі розрахунки вигод і витрат часто впливають політичні міркування.
За словами Томаса Джефферсона, наведеними на початку цього елемента, вкрай важливо, щоб влада убезпечувала людей від заподіяння взаємної шкоди (захисна функція держави). Економіка також доводить існування випадків, коли влада повинна надавати певні блага, які важко отримати за допомогою ринкових механізмів (продуктивна функція держави). Одначе коли влада виходить за межі цієї діяльності, необхідність подальшого посилення її ролі слабшає. Для кращої оцінки економічної ролі уряду важливо розвивати глибше розуміння недоліків ринків і застосовувати економічні інструменти до аналізу політичного процесу.
Елемент 3.2. Регулювання монополій
В умовах монополії та наявності високих бар’єрів входу на ринок неможливо досягти ідеальної ефективності ринку.
«Люди, що займаються однією й тією самою діяльністю, рідко збираються разом, навіть щоб весело провести час і відпочити, але коли це трапляється, розмова зазвичай закінчується змовою проти громадськості або винахідливими планами підвищити ціни»,
Якщо суспільство бажає отримати максимальний зиск від своїх ресурсів, то їх необхідно використовувати ефективно. Найважливіше значення для їх ефективного використання має конкуренція. Як уже зазначалося вище, підприємства, що працюють в конкурентному середовищі, мають стимули для того, щоб враховувати побажання споживачів і виробляти товари та послуги економно. Якщо цінність товарів чи послуг підприємства не відповідатиме сплачуваній за них вартості, споживачі будуть витрачати свої гроші деінде.
Монополія існує тоді, коли компанія є єдиним виробником певного блага, яке не має достойних замінників на ринку. У цьому випадку в компанії з’являється стимул обмежувати обсяг виробництва та підвищувати ціни. Виробляючи меншу кількість продукції та встановлюючи вищу ціну, компанія може отримати більше прибутку, ніж якби ресурси використовувалися більш продуктивно — виробляючи більшу кількість продукції за нижчою ціною. Як наслідок, виробництво стає неефективним, оскільки компанія не виробляє деякі одиниці товарів або послуг, які покупці оцінюють вище за їхню собівартість.
Існує два основних джерела виникнення монополії: ефект масштабу та надання привілеїв. Ефект масштабу виникає тоді, коли витрати на одиницю продукції у великих компаній нижчі, ніж у їхніх дрібніших конкурентів. Якщо ефект масштабу триває в міру того, як компанія займає все більшу частку ринку, то ця єдина компанія починає домінувати та стає монополістом. Для прикладу розгляньмо виробництво електроенергії. У міру збільшення розмірів електростанцій собівартість виробництва кіловат-години електроенергії зазвичай знижується. Як наслідок, спостерігається тенденція до домінування на цьому ринку однієї великої компанії. Саме тому держава зазвичай регулює тарифи на електроенергію, а в деяких випадках володіє та управляє електростанціями.
Навіть за умов відсутності монополій у деяких галузях промисловості можуть домінувати лише кілька компаній. Зазвичай це відбувається у тих випадках, коли вхід на ринок пов’язаний з величезними витратами. Це називається «олігополія», що означає «продаж небагатьма». Зверніть увагу на подібність цього терміна до терміна «олігархія», або «влада небагатьох». Щоб досягти зниження витрат на одиницю продукції та ефективно конкурувати, компанії-виробнику може знадобитися збільшити свою частку в загальному обсязі виробництва галузі, наприклад, з 20% до 25%. У цьому випадку місце на ринку залишиться тільки для чотирьох-п’яти компаній з низькими витратами на одиницю продукції. На таких ринках зазвичай домінує невелика кількість компаній, які зацікавлені у змові, піднімають ціни та діють як монополісти. Прикладами ринків, на яких домінує відносно невелика кількість компаній, є такі виробничі галузі, як автомобільна промисловість, виробництво телевізорів, операційних систем для комп’ютерів та інші. Приватизація великих державних підприємств у посткомуністичних країнах часто призводила до такої концентрації ринку в руках олігархів, які отримували вигоду від інсайдерських угод в обмін на підтримку можновладців.
Однак іноді джерелом виникнення монополії є сама держава. Ліцензування, умови оподаткування, що віддають перевагу одній групі перед іншою, тарифи, квоти та інші привілеї знижують конкурентоздатність підприємств на ринку. Хоча в основі такої політики можуть лежати й добрі наміри, вона захищає існуючі компанії та ускладнює вихід на ринок їхнім потенційним конкурентам, стимулюючи тим самим виникнення монополій і домінуючих компаній.
Що може зробити держава для забезпечення конкуренції на ринках? Перший принцип можна запозичити з медичної етики: не нашкодь. Держава не повинна погіршувати ситуацію введенням ліцензійних вимог і дискримінаційних податків. На переважній більшості ринків продавцям складно або неможливо обмежити доступ на них для компаній-конкурентів (зокрема для конкуруючих виробників з інших країн). Це означає, що постачальники не зможуть обмежити конкуренцію, якщо держава не запровадить обмеження для входу на ринок або не створить нормативно-правову базу, завдяки якій деякі компанії будуть мати перевагу в порівнянні з конкурентами.
З метою сприяння конкуренції держава може також заборонити дії, спрямовані проти конкуренції, як-от таємну змову, злиття компаній, що домінують у галузі, а також перехресне володіння частками прав власності на компанії. У зв’язку з цим конкурентне право Європейського Союзу заохочує конкуренцію на єдиному європейському ринку, забороняючи змови компаній чи спроби монополізації ними того чи іншого ринку.
Однак результати зусиль держави в цій сфері неоднозначні. З одного боку, завдяки державній політиці скоротилася кількість випадків змови та різноманітних дій, спрямованих на обмеження конкуренції. Однак деякі закони мають майже протилежний ефект: вони обмежують вхід компаній на ринки, захищають існуючих виробників від конкурентів і обмежують цінову конкуренцію. Отже, хоча високі бар’єри входу та відсутність конкуренції дають державі можливість поліпшити функціонування ринку, деякі політичні заходи фактично сприяли встановленню монополії. Далі ми більш детально зупинимося на причинах виникнення цього явища.
Елемент 3.3. Пом’якшення наслідків провалів ринку
Суспільні блага й зовнішні ефекти спричиняють появу стимулів, які можуть спонукати своєкорисливих людей до діяльності, що суперечить ідеальній економічній ефективності.
Як ми вже підкреслювали раніше, для ефективного розподілу ресурсів через ринки необхідні чітко визначені права власності та здатність виробників отримувати вигоди від своєї виробничої діяльності. Однак характер деяких благ ускладнює це завдання. У цьому елементі розглядаються дві категорії економічної діяльності, що створюють серйозні проблеми для ефективного розподілу ресурсів за допомогою ринкових механізмів. Це суспільні блага й зовнішні ефекти.
Суспільні блага
Особливості деяких благ ускладнюють для виробників отримання вигод від їх виробництва. Це стосується категорії товарів, яку економісти називають суспільними благами. Суспільні блага мають дві характерні ознаки: (1) спільність споживання — надання блага одній стороні автоматично робить його доступним для інших; (2) невиключність — важко або практично неможливо вилучити з-поміж споживачів блага тих, хто за нього не платить. Наприклад, боротьба з повенями відповідає першому критерію, оскільки від вжиття відповідних заходів вигоду отримають всі жителі регіону; вона також відповідає і другому критерію, оскільки постачальнику буде складно стягувати зі споживачів плату за цю послугу. Отже, оскільки потенційні постачальники не в змозі встановити однозначну відповідність між оплатою блага та його споживанням, суспільні блага важко надавати за допомогою ринкових механізмів.
У споживачів виникає спокуса стати «пасажирами без квитків» — споживати благо без здійснення оплати за нього. І коли «пасажирами без квитків» стають багато людей, виробництво цього блага може припинитися (або його може вироблятися дуже мало), навіть якщо вигоди від його споживання перевищують витрати. У таких випадках ринки часто виявляються неспроможними виробляти таку кількість суспільних благ, яка відповідала б економічній ефективності. Окрім боротьби з повенями, прикладами суспільних благ можуть бути національна оборона, муніципальна поліція та боротьба з комарами. Оскільки ці блага важко надавати за допомогою ринкових механізмів, їх часто надає держава.
Важливо відзначити, що саме характеристика товару або послуги, а не сектор економіки, в якому вони виробляються, визначає, чи можна віднести цей товар або послугу до категорії суспільних благ. Існує тенденція вважати, що благо, яке надає держава, є суспільним. Але це необов’язково так. Багато благ, які надає держава, явно не мають характерних ознак суспільних благ. На думку спадають медичні послуги, освіта, доставка пошти, вивіз сміття та постачання електроенергії. Хоча ці блага зазвичай надає держава, людину, яка за них не платить, нескладно виключити з числа споживачів, і надання цих благ одній стороні не робить їх доступними для інших. Навіть парк не є суспільним благом, оскільки неплатників за потреби можна виключити — уявіть, наприклад, Діснейленд у Парижі. Тому, попри те, що ці блага часто надає держава, вони не є суспільними.
Існує зовсім небагато благ, які є справді суспільними. У більшості випадків зв’язок між оплатою та отриманням товару або послуги встановити легко. Якщо ви не заплатите за морозиво, автомобіль, телевізор, смартфон, джинси чи тисячі інших речей, постачальники не нададуть їх вам, а якщо ці речі придбає хтось інший, ви не зможете вільно користуватися ними. Коли йдеться про приватні блага, то малоймовірно, що споживачі отримають вигоду, якщо ці блага надає держава.
Зовнішні ефекти
Інколи дії окремої особи або групи осіб створюють ефект перетікання, впливаючи на інших людей, а саме на їхній добробут, без їхньої згоди. Такі побічні ефекти називають зовнішніми ефектами, або екстерналіями. Наприклад, якщо ви намагаєтеся вдатися до навчання, а хтось у вашому будинку або гуртожитку відволікає вас голосною музикою, ця людина створює для вас зовнішній ефект. Ви — зовнішня сторона, яка безпосередньо не бере участі в трансакції, діяльності чи обміні, але вони вплинули на вас, у цьому разі негативно.
Побічні ефекти можуть або тягти за собою витрати зовнішньої сторони, або створювати для неї вигоду. Коли побічні ефекти викликають негативні наслідки, їх називають зовнішніми витратами. Оскільки витрати несуть сторони, що не давали на це згоду, ресурси можуть використовуватися для виробництва товарів, цінність яких нижча за їхню повну собівартість, внаслідок чого виникає неефективність.
Розгляньмо виробництво паперу. Компанії на ринку купують деревину, наймають робочу силу та використовують інші ресурси, щоб спочатку виробити паперову масу, а потім папір. У процесі виробництва підприємство може викидати в атмосферу забруднюючі речовини, що змушують місцевих мешканців нести витрати — сірка є причиною неприємного запаху, органічні сполуки утворюють смог, а деякі забруднювачі навіть руйнують фарбу на будівлях. Вони також можуть ускладнювати дихання та створювати іншу небезпеку для здоров’я.
Якщо мешканці, які живуть поруч із целюлозно-паперовим комбінатом, змогли б довести, що їм завдано шкоду, вони могли б звернутися до суду та примусити виробника паперу відшкодувати цю шкоду. Але довести шкоду зазвичай важко, так само, як і той факт, що відповідальність за неї несе целюлозно-паперовий комбінат. У такому разі ринок не відображає витрат, пов’язаних із завданням шкоди мешканцям, а отже, собівартість виробництва паперу буде заниженою. Виробництво стає неефективним, тому що цінність виробленої одиниці паперу нижча за її собівартість з урахуванням зовнішніх витрат.
Зовнішні витрати значною мірою віддзеркалюють брак чітко визначених прав власності та забезпечення їх дотримання. Оскільки реалізація права власності на ресурс (наприклад, на чисте повітря) забезпечується неефективно, компанія не сплачує повну вартість використання цього ресурсу. Отже, витрати на виробництво товарів і послуг із використанням таких ресурсів є заниженими.
Іноді побічні ефекти приносять вигоду іншим. Побічні ефекти, що покращують добробут інших, називають зовнішніми вигодами. Але зовнішні вигоди також можуть створювати проблеми для ринків. Коли фізичні або юридичні особи, які створюють зовнішні вигоди, не отримують за це відповідної компенсації, вони можуть припинити виробництво певних товарів, навіть якщо їхня цінність перевищує собівартість.
Припустімо, наприклад, що фармацевтична компанія розробляє вакцину проти смертельно небезпечного вірусу. Вакцину можна легко продати споживачам, які отримають від неї пряму вигоду. Однак враховуючи особливості розповсюдження вірусів, у міру збільшення кількості вакцинованих ймовірність заразитися вірусом знижується і для тих людей, які не купили вакцину. Але фармацевтичним компаніям буде дуже складно відстежити вигоди, отримані тими, хто не зробив щеплення. Як наслідок, вони можуть виробляти надто мало вакцини. Отже, коли виникають зовнішні вигоди, ринкові сили можуть забезпечувати пропозицію товару в меншій кількості, ніж це необхідно з погляду економічної ефективності.
Можливо, в такі ситуації варто втручатися державі. У випадку із зовнішніми витратами можна обкласти податком діяльність, яка генерує зовнішні витрати. Як наслідок, фізична або юридична особа, можливо, скоротять свою діяльність і досягнуть такого обсягу виробництва, який більшою мірою відповідає економічній ефективності. Аналогічно, у випадку із зовнішніми вигодами державні субсидії можуть стимулювати виробництво, внаслідок чого його обсяг зросте до більш економічно ефективного рівня.
Втім, іноді потенційні негативні наслідки екстерналій можна контролювати без втручання держави. Щодо зовнішніх вигод, у підприємців є стимул шукати шляхи максимально ефективного використання тих вигод, які їхня діяльність приносить іншим. Це можна проілюструвати на прикладі будівництва полів для гольфу. Їхня краса та простір приваблюють багатьох людей, які хотіли б жити поруч. Таким чином, побудова поля для гольфу зазвичай створює зовнішню вигоду — збільшення вартості сусідніх об’єктів нерухомості. Останнім часом розробники полів для гольфу зрозуміли, як отримувати від цього вигоду. Тепер вони зазвичай купують велику ділянку землі біля майбутнього поля до початку його будівництва. Після завершення будівництва поля для гольфу і збільшення вартості навколишньої ділянки вони мають змогу перепродати її за вищою ціною. Завдяки розширенню сфери діяльності, до якої ввійшла, окрім будівництва полів для гольфу, ще й торгівля нерухомістю, вони можуть отримувати дохід від того, що в іншому випадку вважалося б зовнішніми вигодами.
Що стосується зовнішніх витрат, їх можна контролювати за допомогою простих правил. Наприклад, якщо йдеться про шум з боку сусідів, власники квартир часто встановлюють правила, що забороняють слухати гучну музику пізно ввечері, та забезпечують дотримання цих правил, виселяючи порушників. Певну роль також можуть відігравати гарні манери і соціальні норми. Якщо ваші сусіди по кімнаті знають, що ввімкнений телевізор заважає вам вчитися, вимкнення телевізора буде з їхнього боку проявом гарних манер. Розгляньмо приклад ширшого контексту: з часом для компаній стає «соціально неприйнятним» забруднювати атмосферу викидами, що завдають шкоди довкіллю і здоров’ю людей. На виробників постійно збільшується тиск, змушуючи їх бути добропорядними членами суспільства, — якщо вони будуть поводитися безвідповідально, громадські організації на зразок груп захисників навколишнього середовища піддадуть таку поведінку розголосу.
Наші дослідження показують, що суспільні блага й зовнішні ефекти можуть підривати ефективне функціонування ринків. Для позначення ситуації, коли існуюча структура стимулів створює конфлікт між прагненням до власної вигоди та отриманням максимальної користі від наявних ресурсів, економісти використовують термін «провал ринку».
Провал ринку спонукає своєкорисливих осіб, які приймають рішення, до контрпродуктивної, а не ефективної діяльності. Провал ринку створює потенціал для дій держави, спрямованих на підвищення економічної ефективності. Але політичний процес є лише альтернативною формою організації економіки. Нам потрібно більше знати про те, як працює ця форма організації, аби її можна було насправді порівняти з ринками(54). Зараз ми перейдемо до цієї теми.
Елемент 3.4. Розуміння політичного тиску
Розподіл, що здійснюється в межах політичного процесу через голосування, докорінно відрізняється від ринкового розподілу.
«Перший урок економіки — це обмеженість ресурсів: їх ніколи не буває достатньо, щоб повністю задовольнити всі людські потреби в них. А перший урок політики полягає в тому, що вона ігнорує перший урок економіки»(55),
Політичний процес — це альтернативна форма організації економіки. Він не є коригувальним інструментом, яким можна скористатись для дієвого розв’язання проблем у разі їх виникнення. Навіть те, що цей процес контролюють виборні посадові особи, а не авторитарний режим, не гарантує ефективності діяльності уряду. Це особливою мірою стосується ситуацій, в яких уряди беруть активну участь у розподілі дефіцитних ресурсів на користь привілейованих секторів економіки, підприємств і впливових угруповань. Як уже зазначалося у вступі до частини 3, аналіз суспільного вибору, що здійснювався протягом останніх п’яти десятиліть, дав змогу накопичити чималий обсяг знань про те, як відбувається прийняття політичних рішень в умовах демократії.
Очевидно, що та політика, якій віддає перевагу більшість населення, не завжди сприяє підвищенню рівня добробуту суспільства. Ось експеримент, який можна зробити подумки: уявімо собі країну з простою економікою та п’ятьма виборцями. Припустімо, що троє з них віддають перевагу проєкту, який принесе кожному з них чисту вигоду в розмірі 2 євро, але водночас решті двом виборцям доведеться здійснити чисті витрати в розмірі 5 євро кожний. Загалом чисті витрати на цей проєкт становлять 10 євро, а от чиста вигода — лише 6 євро. Цей проєкт є контрпродуктивним, оскільки призводить до зворотних результатів і лише знижує рівень добробуту суспільства загалом. Проте, якщо рішення прийматиметься більшістю голосів, його буде схвалено трьома голосами проти двох. Збільшення кількості виборців з п’яти осіб до п’яти чи навіть двохсот мільйонів не змінить загального результату. Як показує цей простий приклад, прийняття рішень більшістю голосів очевидно може призводити до схвалення проєктів, які приносять результат, протилежний очікуваному.
Дуже корисним буде порівняння процесу функціонування ринків з розподілом ресурсів на основі політичних рішень у межах демократичного процесу, що є основною альтернативною формою організації економіки. Водночас дуже важливо пам’ятати про такі чотири речі.
По-перше, основою дій уряду в умовах демократії є волевиявлення більшості. На відміну від цього діяльність на ринку ґрунтується на взаємній згоді та добровільному обміні. Коли в умовах демократії більшість — безпосередньо або опосередковано через обраних нею представників — обирає певний політичний курс, меншість теж вимушена оплачувати його реалізацію, навіть якщо вона з нею категорично не погоджується. Наприклад, якщо більшість підтримає своїми голосами будівництво нового футбольного стадіону, програму житлових субсидій чи рятування автовиробника від банкрутства, меншості доведеться підкоритись цьому рішенню та сплачувати податки на фінансування цих проєктів. Представникам меншості доведеться платити більше податків, одержувати менше доходів або зазнавати інших збитків незалежно від того, матимуть вони від цього якусь вигоду чи ні.
Право справляти податок і здійснювати регулювання дає більшості змогу диктувати свою волю меншості. А от коли розподіл ресурсів здійснюється конкурентними ринками, такої змоги не має ніхто. Обмін на ринку відбувається лише в разі обопільної згоди всіх його учасників. Приватні фірми можуть установлювати високі ціни, але вони не мають змоги примушувати будь-кого купувати їхню продукцію. На ділі, щоб привабити споживачів, приватні фірми повинні надавати вигоди, що перевищують встановлену ціну.
По-друге, майже ніщо не спонукає виборців до ознайомлення з біографією кандидатів чи питаннями, що розглядаються. Результат виборів практично ніколи не залежить від волі окремо взятого виборця. Власне кажучи, набагато ймовірніше, що у виборця влучить блискавка по дорозі на виборчу дільницю, ніж те, що його голос справить вирішальний вплив на загальнонаціональних, регіональних чи місцевих виборах.
Усвідомлюючи це, більшість виборців майже не витрачають ні часу, ні зусиль на ознайомлення з програмою чи професійною діяльністю кандидатів, щоб зробити обґрунтований вибір. Виборці приймають рішення здебільшого на підставі інформації, одержаної під час іншої діяльності: перегляду телепрограм, спілкування з друзями в соціальних мережах або на роботі. З огляду на розглянуті вище стимули, більшість виборців майже зовсім або взагалі не мають уявлення ні про політичні позиції кандидатів, ні про той вплив, який справляють на економіку рішення уряду (наприклад, щодо субсидій для сільського господарства або запровадження обмежень у сфері торгівлі). Економісти називають це ефектом раціонального незнання (невігластва): виборці практично не мають інформації, але їхня необізнаність цілком виправдана, адже голос кожної окремої людини рідко відіграє вирішальну роль.
Слабкість стимулів, що спонукають виборців робити обґрунтований вибір, різко контрастує з характером стимулів, наявних у споживачів на ринку. На ринку кожен споживач сам приймає рішення про те, як витратити свої гроші, та особисто стикається з наслідками, якщо вибір виявився неправильним. Це спонукає споживача витрачати свої гроші розумно. Під час придбання автомобіля, комп’ютера, абонемента до тренажерного залу та тисяч інших речей споживачі мають потужний стимул до того, щоб шукати інформацію й робити обґрунтований вибір на її основі.
По-третє, політичний процес зазвичай робить результат однаковим для всіх, тоді як ринок дає змогу врахувати різні погляди. Інакше кажучи, результат розподілу, що здійснюється урядом, радше нагадує прокрустове ложе, тоді як ринки дають окремим людям і цілим групам змогу «голосувати» за те, чого вони потребують, і одержувати бажане. Ситуацію можна проілюструвати на прикладі навчання у школі. Там, де здобуття освіти здійснюється на ринкових засадах — через приватні школи або навчання вдома, а не за волею уряду, — одні батьки обирають школи, що роблять акцент на релігійних цінностях, тоді як інші — школи, що приділяють увагу розвиткові базових навичок, забезпеченню культурного різноманіття або професійному навчанню. Окремі покупці (або члени певної групи), що готові нести відповідні витрати, мають змогу обрати бажаний варіант здобуття освіти та отримати її. Ринки створюють систему пропорційного представництва, що уможливлює одержання більшою кількістю людей тих товарів і послуг, які краще відповідають їхнім уподобанням. Крім того, ринки також дають змогу уникати конфліктів, що неминуче виникають тоді, коли більшість нав’язує свою волю різним меншостям.
По-четверте, ті, хто приймає рішення на ринку та в політичній сфері, мають справу з різними стимулами. Як уже було продемонстровано, механізм прибутків і збитків у ринковій економіці сприяє спрямуванню ресурсів на успішні проєкти й відвертає їх від провальних проєктів. Проте політичний процес подібного механізму зворотного зв’язку, який міг би сприяти виділенню ресурсів саме на продуктивну діяльність, не має. І навіть контроль, що здійснюється через голосування, нічого не змінює в цій ситуації. Навпаки, якщо конституцією країни не встановлено певних обмежень, виборні посадові особи зазвичай здобувають голоси, надаючи пільги одним виборцям коштом інших. Як кажуть, той, хто відбирає гроші в Петра та віддає їх Павлові, зазвичай може розраховувати на підтримку з боку Павла.
Сучасний політичний процес великою мірою можна розглядати як низку подібних «обмінів» між різними коаліціями та політиками. Впливові групи дають голоси, роблять фінансові внески, пропонують високооплачувану роботу після завершення політичної кар’єри, а також підтримку в інших формах в обмін на субсидії, програми фінансування та пільги у сфері регулювання, що часто надаються коштом платників податків. Ефект раціонального незнання: той факт, що виборці не хочуть витрачати час на одержання всебічної інформації, лише сприяє цьому процесові, оскільки в кулуарах парламентів може відбуватись багато різних речей, про які виборці нічого не знають. Результатом цього стає перерозподіл ресурсів на користь лобіювання та фаворитизму і їх відвернення від виробництва та вдосконалення продукції.
Як уже пояснювалось у двох попередніх елементах, економічний аналіз показує, що трапляються ситуації, в яких ринки не забезпечують ефективного розподілу ресурсів. Проте про політичний процес можна сказати те саме. Інакше кажучи, може траплятися як провал ринку, так і провал державної влади. Провал державної влади відбувається тоді, коли стимули, наявні в учасників політичного процесу, спонукають їх до нераціонального, а не ефективного використання ресурсів. Так само, як і провал ринку, провал державної влади віддзеркалює ситуацію, в якій інтереси конкретних осіб, що приймають рішення, суперечать необхідності забезпечити використання ресурсів з максимально можливою віддачею.
Після масштабної лібералізації економічної політики в Грузії організатори Трояндової революції усвідомили, що навіть демократичний уряд, орієнтований на ліберальні цінності, може діяти контрпродуктивно. Саме тому у 2010 році до Конституції було внесено зміни, що обмежили роль держави в економіці. Стаття 94 визначала, які податки дозволено стягувати (кількість і ставки податків), і наділяла народ правом змінювати податкові ставки або вводити нові податки через референдум. Крім того, Органічний закон Грузії «Про економічну свободу» містить положення, згідно з яким дефіцит державного бюджету не може перевищувати 3% ВВП, а державний борг — 60% ВВП. Проте з плином часу та зміною урядів нова парламентська більшість подала пропозиції про скасування встановлених обмежень і повернення парламентові права на запровадження нових податків та/або внесення змін до чинних ставок оподаткування. Далі ми докладніше проаналізуємо, як функціонує політичний процес в умовах демократії, та розглянемо, які зміни можна було б запровадити, щоб спонукати уряд до активніших дій, націлених на економічне зростання та підвищення рівня життя населення.
Елемент 3.5. Прийняття правових норм для обмеження впливу груп особливих інтересів
За відсутності конституційних обмежень або жорстких правових норм групи особливих інтересів використовуватимуть політичний процес в умовах демократії для одержання вигод коштом платників податків і споживачів.
«Люба, нізащо не вгадаєш, що зі мною щойно трапилось! По дорозі додому мені надавали хабарів представники декількох маловідомих, але впливових груп особливих інтересів!»
Обраним демократичним способом посадовцям часто вигідно підтримувати політичний курс, що відповідає інтересам груп впливу, а не інтересам широкого загалу. Розгляньмо політичну програму, що приносить суттєву особисту вигоду членам добре організованої групи: наприклад, асоціації ділових кіл, профспілки або об’єднання фермерів, проте завдає шкоди ширшим інтересам платників податків або споживачів. Попри те, що організовані групи впливу за своєю чисельністю менші за загальну кількість платників податків чи споживачів, потенційний особистий виграш кожного її члена від ухвалення певного законодавчого акту, найімовірніше, буде великим. При тому, що він шкодить інтересам багатьох платників податків і споживачів, розмір витрат для кожного з них є незначним, і не завжди легко розібратись, звідки ці витрати беруться.
Отже, оскільки учасники групи впливу особисто дуже зацікавлені в прийнятті певного рішення, вони мають потужний стимул, що спонукає їх до формування альянсів і донесення до відома кандидатів і законодавців інформації про свою зацікавленість певним питанням. Чимало членів таких груп впливу приймають рішення про підтримання кандидатури під час голосування та про надання кандидатові фінансової підтримки майже винятково на підставі позиції цього політика з кількох питань, що мають для них надзвичайно важливе значення. І навпаки, як показує «ефект раціонального незнання», основна маса виборців зазвичай залишається непоінформованою та не хоче розбиратись у проблемах організованих груп впливу, оскільки вони майже ніяк не впливають на їхній особистий добробут.
Тож що б ви зробили, якби мали потребу в голосах виборців? Очевидно, ваша виборча кампанія навряд чи здобуде значну підтримку, якщо ви підтримуватимете інтереси, переважно, непоінформованої та неорганізованої більшості. А якщо ви підтримаєте позицію групи впливу, то знайдете активних прибічників, людей, які вестимуть кампанію за ваше обрання, і — що найважливіше — надаватимуть грошові внески на ведення кампанії. В епоху медійної політики політичні діячі змушені підтримувати групи впливу, звертатись до них по фінансування виборчої кампанії та використовувати їхні внески для формування позитивного іміджу кандидата на телебаченні та в Інтернеті. Ті ж політики, які не готові гратись у такі ігри, — ті, хто не бажає використовувати державну скарбницю для надання добре організованим групам впливу вигод в обмін на політичну підтримку, — опиняються в несприятливому становищі. З огляду на всі ці стимули все виглядає так, ніби «невидима рука» змушує політиків ураховувати погляди груп впливу, навіть якщо кінцеві результати підтримуваного політичного курсу виливаються для всіх виборців у марнування ресурсів і зниження рівня життя населення. Економісти називають цю деформацію політичного процесу «ефектом впливу організованих груп на уряд».
Принцип «послуга за послугу» та електоральні маніпуляції субвенціями (політика «діжок із салом») додатково розширюють можливості груп впливу. «Послуга за послугу» — це практика обміну голосами між політиками для здобуття підтримки, необхідної для забезпечення прийняття бажаного законодавчого акту. Субвенції електорату зазвичай надаються через об’єднання кількох непов’язаних між собою заходів у єдиний законопроєкт. Практика обміну послугами та електоральних маніпуляцій субвенціями часто уможливлює затвердження законодавцями контрпродуктивних проєктів, вигідних окремим групам впливу.
На рисунку 19 показано, як політика надання субвенцій електорату та практика обміну голосами посилюють ефект впливу організованих груп на уряд і призводять до схвалення контрпродуктивного плану заходів. У цьому простому прикладі законодавчий орган у складі п’яти осіб розглядає три проєкти: 1) будівництво стадіону в окрузі А, 2) будівництво парку «Джунглі під дахом» в окрузі Б та 3) надання субсидії на виробництво біоетанолу, вигідної фермерам з округу В, що вирощують кукурудзу. Крім того, на рисунку показано чисту вигоду або чисті витрати для мешканців кожного округу: вигоду для мешканців округу за вирахуванням витрат у формі сплачуваних ними податків. Примітка. Сума чистих вигод за кожним із цих проєктів має від’ємне значення. Оскільки загальні витрати по всіх учасниках голосування перевищують загальну вигоду на 20 євро, кожний із проєктів є контрпродуктивним.
Якби голосування щодо цих контрпродуктивних проєктів відбувалось окремо, то кожний із них було б відхилено чотирма голосами проти одного, бо вигоду від реалізації кожного з них одержав би лише один округ, а решта чотири — програли б. Проте в разі одночасного голосування щодо цих проєктів чи то через обмін голосами (коли депутати округів А, Б і В домовляються один з одним про взаємне підтримання цих проєктів), чи то через надання субвенцій електорату (об’єднання всіх трьох проєктів у єдиний законопроєкт), всі вони мають шанс на затвердження попри всю свою неефективність. Це видно з того, що загальна сукупна чиста вигода для депутатів округів А, Б і В є в цьому випадку додатною. Оскільки виборці практично не мають стимулів до того, щоб одержувати інформацію, ті з них, кому шкодять практика електоральних маніпуляцій субвенціями та інші методи діяльності груп впливу, навряд чи усвідомлюватимуть цю шкоду. Отже, стимули, що спонукають до підтримання проєктів, пропонованих групами впливу — навіть контрпродуктивних, є ще потужнішими, ніж може здатись після розгляду простого чисельного прикладу з рисунка 19.
Рисунок 19. Торгівля голосами та ухвалення контрпродуктивного законодавства
Чисті вигоди (+) або витрати (‑) для виборців в однакових за чисельністю населення округах | ||||
Голоси від округів | Стадіон | Парк «Джунглі під дахом» | Субсидія на біоетанол | Усього |
A | €100 | -€30 | -€30 | €40 |
Б | -€30 | €100 | -€30 | €40 |
В | -€30 | -€30 | €100 | €40 |
Г | -€30 | -€30 | -€30 | -€90 |
Ґ | -€30 | -€30 | -€30 | -€90 |
Усього | -€20 | -€20 | -€20 | -€60 |
Ринковий обмін — це обопільно вигідна діяльність, причому сума вигод від неї додатна: обидва контрагенти або одержать якусь вигоду для себе, або обміну просто не відбудеться. «Політичний обмін», на відміну від ринкового, може бути вигідний тільки одній зі сторін: більшість виборців одержує вигоду, але їх меншість втрачає ще більше. У цьому разі ніхто не може бути впевнений у тому, що вигоди переможців перевищать збитки решти електорату.
Ця властивість, притаманна політичному процесу за відсутності обмежень: схильність до вчинення дій на користь добре організованих груп, допомагає пояснити, звідки беруться численні програми, які роблять наш загальний «економічний пиріг» меншим. Розгляньмо, наприклад, становище приблизно 20 000 американських виробників цукру. Протягом багатьох років ціна цукру для американських споживачів на 50–100% перевищувала світову ціну на цукор завдяки програмі підтримання рівня цін федерального уряду та дуже низьким квотам на імпорт цукру. Виграш цукровиробників від реалізації цих програм сягнув приблизно 1,7 млрд доларів або орієнтовно 85 000 доларів на одного виробника. Ці вигоди здебільшого одержують великі цукровиробники з доходами, які значно перевищують середній рівень по країні. З іншого боку, споживачі цукру сплачують у вигляді завищених цін на цукор від 2,9 млрд до 3,5 млрд доларів або приблизно по 25 доларів на родину(56). Це погіршує становище американських споживачів унаслідок розтрачання їхніх ресурсів на виробництво товару, умови для виробництва якого в США неоптимальні та який можна було б одержувати набагато дешевше через торгівлю.
Попри це Конгрес США досі підтримує цукрову програму, але тепер ми можемо з легкістю сказати, чому він це робить. З огляду на чималий вплив цієї програми на особистий матеріальний стан, для цукровиробників (особливо великих) цілком логічно використовувати свої фінансові ресурси та політичний вплив, щоб допомагати тим політикам, які діють в їхніх інтересах. Саме це вони й роблять. Під час останнього чотирирічного виборчого циклу цукрове лобі надало кандидатам і комітетам політичних дій понад 16 млн доларів. Одна-єдина фірма — American Crystal Sugar Company — протягом цього виборчого циклу надала 1,3 млн доларів 221 членові Конгресу США й витратила ще 1,4 млн доларів на лобіювання своїх інтересів у Конгресі. На відміну від цього було б нелогічно, якби середньостатистичний виборець вирішив зайнятись розслідуванням цієї ситуації або взяти її до уваги під час голосування на виборах. На ділі більшість виборців просто не знають про те, що ця програма їм чогось коштує. Отже, політики одержують вигоди для себе, продовжуючи субсидіювання цукрової промисловості, навіть попри те, що ця політика призводить до марнування ресурсів і зниження рівня добробуту населення.
Можна сказати, що основне завдання сучасної політики полягає у вилученні ресурсів у широкого загалу для надання преференцій добре організованим виборчим блокам у спосіб, що забезпечує формування більшості під час голосування. Є багато прикладів, які це підтверджують. Платники податків і споживачі усіх країн світу витрачають свої доходи на підтримання окремих галузей, а отже й конкретних груп впливу у своїх країнах. Можна посміятися з того, що програми субсидій часто просувають під гаслом боротьби за справедливість, хоча на ділі вони або не забезпечують досягнення цієї мети, або мають протилежний ефект. У 2014 році менш ніж 20% субсидій на харчові продукти в Єгипті пішло на користь малозабезпеченим особам. Вигоду від субсидій на бензин, запроваджених у багатьох країнах, одержує середній клас, а бідним верствам населення доводиться ходити пішки або користуватись громадським транспортом. В Індії найбідніші 20% населення одержують менш ніж 0,1% сільськогосподарських субсидій на придбання зрідженого нафтового газу, тоді як найбагатші — аж 52,6%. Загалом у світі найбідніші 20% населення одержують набагато менше, ніж 20% субсидій на викопне паливо(57). І хоча кожна з цих програм лише незначною мірою пригальмовує економічний розвиток країн, всі ці програми, взяті разом, призводять до зростання бюджетного дефіциту, розтрачання ресурсів і суттєвого падіння рівня нашого життя. Політична влада груп впливу пояснює існування прямих субсидій, митних тарифів або квот на певну продукцію, адже схвалення всіх цих заходів у сфері державної політики є наслідком впливу організованих груп на уряд, а не врахування чистої вигоди для населення загалом.
Ефект впливу організованих груп на уряд, крім того, стримує інноваційну діяльність та перешкоджає конкуренції. Підприємства з міцною репутацією, що працюють на ринку вже давно, мають за своїми плечима довшу історію внесків на користь політичних партій, краще розбираються в методах лобіювання й мають налагоджені стосунки з впливовими політичними діячами. Отже, цілком прогнозовано, досвідченіші фірми зазвичай мають більший вплив у політиці, ніж нещодавно створені компанії, і вони використовують цей вплив для протидії своїм суперникам із прогресивним підходом до ведення діяльності.
Розгляньмо досвід компанії Uber, технології якої дають змогу охочим водіям домовлятись про перевезення пасажирів на автомобілі. Споживачі, яким потрібно кудись поїхати, шукають автомобіль за допомогою смартфону, причому додаток Uber одразу ж показує їм тривалість очікування. Крім того, Uber надає потенційним пасажирам відгуки про водіїв, а водіям — про пасажирів. Ця технологія зменшує трансакційні витрати, причому пошук авто часто відбувається швидше та дешевше, ніж у разі користування традиційною службою таксі. Коли Uber спробував вийти на ринки великих міст у різних країнах світу, традиційні служби таксі вимагали прийняття законів, що забороняють застосовувати технології, якими користується Uber та інші аналогічні фірми, що хотіли завоювати долю ринку, й часто добивались успіху в цьому(58). Це призвело до сповільнення надходження вигод від впровадження інноваційних технологій і зниження обсягу торговельних операцій.
Досвід компанії з виробництва електромобілів Tesla є ще одним прикладом застосування політичного процесу вже існуючими автовиробниками для протидії появі на ринку новачка. Бізнес-модель Tesla передбачала безпосередній продаж компанією своїх електромобілів покупцям. Проте така добре організована група впливу, як досвідчені компанії-автодилери, почали лобіювати перед законодавчими зборами штатів необхідність прийняття законів, що заборонили б автовиробникам продавати свої авто покупцям напряму. Орієнтовно половина штатів прийняла заборони на здійснення таких прямих продажів. Ці закони суттєво ускладнили компанії Tesla вихід на автомобільний ринок.
Водночас цікаво згадати й про те, що в основі розвитку компанії Tesla лежав фаворитизм уряду. Tesla одержала від федерального уряду субсидії у формі державних дотацій, гарантованих позик і податкових пільг на сотні мільйонів доларів на розроблення та виробництво елітного електромобіля Model S, який коштує понад 100 000 доларів. У 2014 році штат Невада надав компанії Tesla пакет субсидій, вартість якого становить, за оцінками, 1,3 млрд доларів, на будівництво заводу з виробництва акумуляторів неподалік від міста Ріно. Протягом десяти років компанії не доведеться сплачувати податки на фонд оплати праці та нерухомість, а протягом двадцяти — податок із продажу; при цьому компанія одержить «податковий кредит із правом передання» у розмірі 195 млн доларів, кошти якого Tesla зможе продавати іншим компаніям для сплати податків, що справляються у штаті Невада(59). З цього можна винести таку науку: «свої» підприємства, діяльність яких залежить від державних преференцій, іноді наражаються на протидію інших «своїх» підприємств зі ще більшим політичним впливом.
Творці Конституції США добре знали про проблеми, пов’язані з владою груп впливу. Вони називали їх «угрупованнями». У частині восьмій статті I Конституції США зроблено спробу обмежити тиск з боку угруповань. Вона надає Конгресові США право запроваджувати лише податки, призначені для фінансування національної оборони та забезпечення загального добробуту. Це положення мало на меті запобігти використанню доходів від загальних податків для надання преференцій різним підгрупам населення. Проте прийняті згодом судові рішення та законодавчі акти змінили його зміст. Через це Конституція в її нинішньому тлумаченні не здатна обмежити політичну владу добре організованих груп впливу.
Елемент 3.6. Запобігання надмірним витратам і дефіциту державного бюджету
За відсутності конституційних обмежень або жорстких правових норм законодавці допускають надмірні витрати та утворення дефіциту бюджету.
«Привабливість для виборних політиків фінансування видатків коштом боргових зобов’язань має бути очевидною. Запозичення дають змогу здійснювати ті видатки, що принесуть негайні політичні вигоди, без будь-яких прямих політичних витрат»(60),
Бюджетний дефіцит виникає тоді, коли видатки уряду перевищують його доходи. Для фінансування бюджетного дефіциту уряд зазвичай здійснює емісію облігацій державної позики, за якими сплачуються проценти. З цих облігацій складається державний борг. Річний дефіцит державного бюджету збільшує розмір державного боргу на розмір дефіциту. І, навпаки, при перевищенні доходів бюджету над видатками виникає профіцит бюджету. Він дає урядові змогу розрахуватися з власниками облігацій і в такий спосіб зменшити розмір непогашеної заборгованості. Фактично, державний борг — це сукупний обсяг усіх попередніх бюджетних дефіцитів і профіцитів.
До 1960 року економісти були одностайні в тому, що завданням уряду було створення профіциту бюджету для якнайшвидшого погашення державного боргу (який зазвичай збільшувався під час війн). Протягом століття після наполеонівських війн борг Сполученого Королівства значно скоротився, така ж ситуація спостерігалася у Франції після Франко-прусської війни й у Сполучених Штатах після Громадянської війни.
Усе змінилось після кейнсіанської революції. Англійський економіст Джон Мейнард Кейнс розробив теорію, яка не лише пояснила тривалість і глибину Великої депресії, але й запропонувала засоби запобігання таким подіям у майбутньому. У 1940–1950-ті роки економісти стали на бік кейнсіанської теорії, яка невдовзі здобула популярність серед інтелектуальних і політичних лідерів. Відповідно до кейнсіанської теорії державні видатки та бюджетний дефіцит здатні сприяти створенню більш стійкої економіки. Кейнсіанці стверджували, що замість балансування бюджету уряд у часи економічного спаду має зводити бюджет з дефіцитом, а в разі посилення інфляції — з профіцитом.
І хоча ефективність кейнсіанської податково-бюджетної політики досі залишається вельми суперечливим питанням, наслідки її реалізації для бюджету багатьох країн є очевидними. Не маючи обмеження у формі збалансованого бюджету, політики весь час витрачають більше коштів, ніж вони готові збирати у вигляді податків. За 22 роки з 1995 року уряд Греції двадцять разів затверджував дефіцитний бюджет і двічі — профіцитний. На рисунку 20 показана динаміка змін відношення дефіциту державного бюджету Греції до ВВП країни за зазначений період. У часи економічного спаду дефіцити були більшими — особливо під час фінансової кризи 2008–2009 років. Бюджетний дефіцит у середньому становив приблизно 6,5% ВВП до фінансової кризи, а період контролю над дефіцитом був дуже нетривалим. Греції вдалося звести бюджет із профіцитом лише у 2016 та 2017 роках.
Саме дефіцити збільшують державний борг. Розмір державного боргу Греції у відсотках до ВВП зріс із 97% в 1995 році до 134% у 2009 році та 183% у 2015 році. Греція має найбільший державний борг (у відсотках до ВВП) серед країн ЄС. Крім Греції є ще чотири європейські країни, де розмір боргів перевищує 100% річного обсягу виробництва (Бельгія, Кіпр, Португалія та Італія)(61).
Немає нічого дивного в політичній привабливості фінансування видатків коштом запозичень, а не податків. Ця привабливість є віддзеркаленням явища, яке економісти називають «ефектом недалекоглядності»: під ним розуміють схильність виборних політичних діячів віддавати перевагу проєктам, які негайно приносять помітні вигоди, якщо тягар витрат на їх реалізацію можна перекинути на плечі наступних поколінь і складно визначити. Законодавці мають стимули, що спонукають їх витрачати гроші на реалізацію програм, вигідних виборцям відповідних округів та групам впливу, що здатні допомогти їм знову виграти вибори. Їм не подобається фінансування коштом податків, оскільки податки роблять витрати видимими для виборців. Борг — це альтернатива поточним податковим виплатам; він переносить видимі витрати державного бюджету на майбутні періоди. Бюджетні дефіцити та запозичення дають політикам змогу надавати виборцям негайні вигоди без підвищення ставок оподаткування. Отже, дефіцит бюджету є природним наслідком політичного процесу в умовах демократії, не стриманого необхідністю збалансовувати бюджет.
Такий політичний процес, що не знає обмежень, грає на руку добре організованим групам впливу та спонукає політиків до нарощування видатків для того, щоб нечисленні вигодонабувачі мали змогу одержати вигоду коштом більшості. Наприклад, кожний депутат законодавчого органу має потужний стимул обстоювати видатки, що приносять вигоду його виборцям. І навпаки, ніщо не спонукає законодавця стояти на варті бюджету з двох причин. По-перше, такий вартовий дратував би своїх колег, оскільки обмежувальні заходи з розподілу витрат ускладнили б фінансування спеціальних програм в їхніх виборчих округах. Вони б вжили заходів у відповідь і під час голосування звели б до мінімуму суму коштів на здійснення видатків у його окрузі. По-друге, ще більш важливим є те, що вигоди від урізання видатків і зниження дефіциту, які прагне одержати вартовий (наприклад, у формі зниження податків), рівною мірою надходитимуть і до виборців інших округів. Отже, навіть якби такий депутат добився успіху, виборці в його окрузі одержали лише б незначну частку вигод.
Можливо, наведена нижче ілюстрація допоможе пояснити, чому парламентам усіх країн так важко дається обмеження державних видатків і контроль над бюджетним дефіцитом. Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів. Припустімо, що ці 450 осіб ідуть на вечерю, знаючи, що після неї кожному доведеться сплатити 1/450 частину її загальної вартості. Ніщо не спонукає нікого замовляти менше, адже особиста стриманість депутата слабо позначиться на загальній вартості. Тож чому б не замовити креветки на закуску, заїсти їх стейком та омарами, а на десерт узяти великий шматок чізкейка? Зрештою, додаткові витрати лише зовсім трохи збільшать частку кожного в загальній сумі. Наприклад, якщо один учасник вечері замовить дорогі страви, які збільшать загальну її вартість на 45 євро, то його особисті витрати зростуть лише на 10 центів (1/450 від 45 євро). Це ж так вигідно! Звичайно, і йому доведеться сплатити більше, якщо решта 449 гостей теж замовлять щось вишукане. Але це станеться в будь-якому разі, що б він там собі не замовляв. У результаті кожний замовляє щось вишукане та додатково оплачує страви, що не варті витрачених на них коштів(62).
Наведена вище система стимулів пояснює, чому дефіцитне фінансування таке привабливе для політиків. Протягом семи років з 2008 по 2015 рік дефіцити держав-членів ЄС призвели до зростання співвідношення сукупного боргу ЄС до ВВП більш ніж на 30 відсоткових пунктів. Крім того, виплати, обіцяні літнім людям за програмами соціального захисту, набагато перевищують надходження від податку на фонд оплати праці, коштом якого ці виплати фінансуються. Ці зобов’язання, що не забезпечені фінансовими ресурсами, є ще однією формою боргу. Саме на соціальний захист припадала у 2016 році найбільша частка сумарних видатків державних бюджетів і позабюджетних фондів у всіх державах-членах ЄС (найбільшою вона була у Фінляндії — 25,6% ВВП)(63). Оскільки частка працездатного населення зменшується, а кількість пенсіонерів зростає(64), видатки на соціальний захист неодмінно перевищать доходи, коштом яких вони фінансуються, що призведе до додаткового зростання боргових зобов’язань федерального уряду.
Що ж станеться, якщо урядам держав-членів ЄС не вдасться взяти свою фінансову систему під контроль? Оскільки співвідношення державного боргу до розміру економіки постійно збільшується, вони зіткнуться з неприємностями на кредитних ринках. Надавати позики урядові країни, яка має високе співвідношення державного боргу до ВВП, — справа ризикована. Унаслідок цього уряд країни з великою заборгованістю буде змушений платити проценти за вищою ставкою. Так само, збільшення процентних витрат додатково ускладнює урядові виконання бюджету та утримання податкових ставок на розумних рівнях.
Якщо зростання співвідношення боргу до доходів триватиме, інвестори з дедалі меншою охотою купуватимуть облігації державної скарбниці. У кінцевому підсумку вибухне фінансова криза: або у формі відмови уряду від виконання зобов’язань (дефолту), або у формі рефінансування заборгованості через додаткову емісію та, відповідно, інфляцію. У будь-якому разі ця криза справить деструктивний вплив на економіку. Така ситуація траплялась в тих країнах, що — як Греція — не змогли взяти під контроль державні фінанси. Жодна країна не застрахована від дії економічних законів.
А тому вкрай важливо, щоб усі уряди чітко контролювали власні видатки та запозичення на багато років наперед. Це навряд чи станеться без змін у правилах політичної гри, які ускладнять політикам витрачання коштів у розмірі, що перевищує ту суму, яку вони готові справити у формі податків. Є кілька способів здійснення таких змін. До конституції можуть бути внесені зміни, що встановлюють обов’язковість розроблення урядом бездефіцитного бюджету: саме в таких умовах працює уряд Грузії. Або граничний розмір видатків поточного року може бути встановлений на рівні доходів державного бюджету за попередній рік. Внесення до Конституції таких змін ускладнило б для законодавців здійснення видатків у разі їхньої неготовності справляти податок або плату за користування державними послугами.
Елемент 3.7. Запобігання субсидуванню, не ґрунтованому на економічній логіці
Активне надання урядом пільг одним особам коштом інших зазвичай призводить до неефективності та встановлення неправомірних і неетичних відносин між урядовцями та підприємцями.
«Одним з інструментів політики (який часто перетворюється на її мету) є вилучення ресурсів у звичайних платників податків з мінімальними незручностями й подальший розподіл надходжень серед чисельних претендентів на них у спосіб, що забезпечує максимальну підтримку з боку виборців. Політика — якщо йдеться про забезпечення підтримки — це мистецтво прорахованого обману або, кажучи точніше, мистецтво обдурювати так, щоб про це ніхто не здогадався»(65),
Є два способи нажити статків: виробництво та привласнення. Можна добитись успіху, виробляючи цінні товари або послуги й одержуючи за це дохід. Цей обопільно вигідний метод одержання доходу вигідний для обох торговельних партнерів і робить суспільство заможнішим. Проте іноді люди намагаються досягти багатства через грабунок, привласнюючи те, що належить іншим, без їхньої згоди. У такому разі жертви грабунку зазнають втрат, а привласнювач багатіє. Крім того, там, де люди побоюються грабунку, ті, хто може потерпіти від цього злочину, зазвичай використовують різні ресурси, щоб від нього захиститись. Зокрема, у суспільстві, де набули поширення крадіжки зі зломом, люди встановлюють якісніші замки, активніше користуються послугами охорони нерухомості, вимагають активізації поліцейської роботи й навіть проєктують свої будинки у такий спосіб, щоб було менше охочих із них щось вкрасти. Водночас витрати громадян зазвичай перевищують вигоду, яку одержують ті, хто вдаються до привласнення. На відміну від обопільно вигідної діяльності з обміну, де сума вигод є позитивною, привласнення — це діяльність з негативним результатом. Воно не просто не приносить додаткового доходу: на привласнення витрачаються ресурси, належне використання яких могло б підвищити рівень добробуту суспільства.
(цей класичний скетч можна переглянути повністю за посиланням: https://www.dailymotion.com/video/x2hwqki)
Уряд сприяє економічному процвітанню тоді, коли заохочує виробництво та обмін, і протидіє привласненню. Якщо чинне законодавство та належне забезпечення дотримання його вимог ускладнюють привласнення того, що належить іншим людям, чи то через злочин, чи то за допомогою політичних дій, на привласнення йтиме лише невелика частка наявних ресурсів. Крім того, менше ресурсів доведеться витрачати й на захист від привласнення.
Проте в сучасному світі саме уряд може бути найбільшим привласнювачем. Держава часто віднімає ресурси в одних для надання субсидій та пільг іншим. Технічно такі дії не можна назвати крадіжкою, бо все робиться на підставі законів, але навіть законне привласнення — це діяльність з нульовою сумою, що шкодить суспільству та сповільнює економічне зростання.
У Франції на бюджетні трансферти та субсидії зараз припадає приблизно половина загального розміру видатків державного бюджету(66). Основна частка трансфертів іде на субсидіювання системи соціального захисту (43% від загального розміру державного бюджету)(67), проте тепер уряд підтримує безліч інших напрямів діяльності, як-от культуру, аеропорти, певні виробничі підприємства, потужності сонячної енергетики, видобування викопного палива, а також сільськогосподарські товари (від курчат-бройлерів до вина). Для підприємств малого бізнесу, що відкриваються в сільській місцевості, у Франції передбачено орієнтовно 250 різних грантів і субсидій.
Субсидії та фаворитизм з боку уряду — це загроза як для політичної демократії, так і для економічної ефективності. Ось лише кілька причин цього.
По-перше, субсидії викривлюють ціни та спонукають підприємства витрачати більше часу на спроби одержати пільги у центральних органів виконавчої влади, а не на розроблення кращих та економніших товарів. Більша доступність державних пільг цілком прогнозовано зміцнює владу груп особливих інтересів і заохочує обман. Для того, щоб одержати більше субсидій від уряду та здобути переваги перед суперниками, компанії та інші претенденти на пільги приховують свої справжні інтереси за маскою таких популярних цілей, як створення нових робочих місць, зниження бідності, поліпшення стану довкілля та послаблення залежності від іноземців. Навіть якщо групи особливих інтересів прагнуть до суто фінансової вигоди та політичної влади, їм доцільно стверджувати, що вони хочуть досягнути ширших і популярніших цілей, що насправді не відповідає дійсності.
По-друге, субсидії, що надаються деяким фірмам і галузям, ставлять тих, хто їх не одержує, у невигідне становище. Деяким із таких фірм доведеться припинити свою діяльність або відмовитись від виходу на ринок через свою неспроможність конкурувати з суперниками, що одержують субсидії. Результатом цього є відвернення ресурсів від тих підприємств, доходи яких залежать від споживачів на ринку, на користь тих, до кого політики ставляться з більшою прихильністю.
По-третє, і це, напевно, найважливіше, субсидії та фаворитизм породжують неправомірні та неетичні відносини між підприємствами та урядовцями. Це заохочує «корпоративне утриманство» та «кумівський капіталізм» і шкодить інтересам платників податків. Чим вище рівень корпоративного утриманства (тобто чим більше субсидій надає уряд бізнесу за різними програмами), тим більше ресурсів витрачатиметься на гонитву за преференціями. (Примітка. На позначення прагнення ділових кіл та інших груп до дедалі більших пільг економісти часто використовують термін «рентоорієнтована поведінка».) І в міру витіснення ринків політикою для економіки дедалі характернішими ставатимуть кумівство та контрпродуктивна діяльність, тоді як темп економічного зростання опиниться на рівні, набагато нижчому від потенційно можливого.
Уряди демократичних країн з високими доходами дедалі частіше використовують податки та запозичення для надання субсидій та інших пільг певним виборчим угрупованням в обмін на їхню підтримку та внески на політичну діяльність. У вислові, який приписують шотландському публіцистові Александру Титлеру, наводиться наступний аргумент:
«Демократія не може існувати як постійна форма правління. Вона може існувати лише доти, доки виборці не усвідомлять, що вони можуть проголосувати за щедрі дарунки з державної скарбниці для себе самих. З цього моменту більшість завжди підтримуватиме тих кандидатів, які обіцятимуть більше виплат із державної скарбниці, що призведе до неодмінного краху демократії через безвідповідальну податково-бюджетну політику...»(68).
Варто лишень підприємствам та іншим групам впливу активно долучитись до надання політикам підтримки в обмін на субсидії та пільги, стримати дію цих сил буде дуже важко. З розвитком державного фаворитизму та посиленням залежності одержувачів пільг і політиків від нього відбуватиметься зростання витрат на бюджетні трансферти та відтік ресурсів з продуктивної діяльності. Дедалі поширенішими ставатимуть віроломні вчинки, неетичні відносини та навіть корупція. Це призведе до підвищення податків, збільшення бюджетного дефіциту та застою в економіці, що піддалась на політичні маніпуляції. Якщо не буде відновлено конституційного захисту прав власності та не запроваджено обмежень на видатки, субсидії та запозичення з боку уряду, демократично обрані політики будуть дедалі активніше схвалювати програми, які будуть розтрачувати ресурси та знижувати загальний рівень життя. Як можна переконатись на прикладі Греції, де надмірні витрати уряду призвели у 2015 році до боргової кризи, така політика у кінцевому підсумку веде до надмірної заборгованості та обвалу економіки.
Елемент 3.8. Недопущення неефективності, зокрема у разі доцільного субсидування
Чистий прибуток одержувачів трансфертів є меншим, а часто й значно меншим від суми трансферту.
«Можна отримати допомогу з непрацездатності. Щодо нездатності — не знаю».
Тим, хто не досить добре розуміється на економіці, трансфертні платежі видаються ефективним способом адресної допомоги. Однак економічний аналіз свідчить про те, що насправді досить важко здійснити трансферт групі одержувачів у такий спосіб, щоб підвищити рівень їхнього добробуту на тривалий строк. Як це часто трапляється в економічній сфері, правильність цього твердження пояснюється непередбаченими вторинними ефектами(69).
На ефективність трансфертних платежів негативно впливають три основні чинники. І хоча, можливо, цей процес найпростіше простежити на прикладі прямих трансфертних платежів, як-от соціальна допомога, такі самі сили діють, коли допомога надається у формі сільськогосподарських субсидій або грантів для фізичних чи юридичних осіб.
По-перше, збільшення обсягу трансфертів із державного бюджету, загалом, послаблює стимули як платників податків-донорів, так і одержувачів трансфертів до отримання трудового доходу та створення цінності. Багато трансфертних програм передбачають обернену залежність між розміром трансферту та рівнем доходу одержувача. У міру підвищення доходу одержувача сума трансферту зменшується. У такому разі ні платники податків, ні одержувачі трансфертів не вироблятимуть та не зароблятимуть стільки, скільки вони могли б за відсутності трансфертних програм. Із посиленням податкового навантаження через необхідність фінансування більшого обсягу трансфертів платники податків втрачають мотивацію до виробничої діяльності й заробітку та отримують більше стимулів вкладати кошти в податкові сховища, намагаючись зберегти зароблені гроші для себе. Так само одержувачі матимуть менший стимул заробляти, оскільки їхній чистий дохід збільшуватиметься тільки на незначну частку, а в багатьох випадках — лише на крихту від їхнього додаткового заробітку. Як наслідок, економічне зростання сповільнюється.
Щоб зрозуміти негативний вплив майже будь-якої трансфертної політики на рівень продуктивності, подумайте, як би відреагували учні, коли б на початку семестру вчитель повідомив, що політика оцінювання в класі передбачає перерозподіл отриманих на іспитах балів у такий спосіб, щоб ніхто не отримав оцінки нижче від задовільної. За такої системи учням, які отримали відмінні оцінки, набравши на іспитах, у середньому, не менше 90%, довелося б поступитися достатньою кількістю балів, щоб підняти середній показник тих, хто в іншому випадку отримав би незадовільні оцінки. І, звичайно, учням, які отримали оцінки «добре», також довелося б поступитися деякою — хоча й меншою, — кількістю своїх балів, щоб оцінки в класі були рівномірніші.
Чи варто сумніватися в тому, що принаймні частина учнів, які навчалися б на «відмінно» та «добре», працюватимуть менш старанно, якщо їхні додаткові зусилля будуть «оподатковуватися» для надання допомоги іншим? І так само вчинили б учні, які отримують задовільні та незадовільні оцінки, оскільки покарання за докладання недостатніх зусиль буде пом’якшено завдяки передачі балів, яких вони не отримали б, заробляючи бали самостійно. Така сама логіка застосовна навіть до тих, хто отримав би оцінки «незадовільно», хоча вони, ймовірно, в будь-якому разі не надто переймалися б навчанням. Передбачуваним наслідком буде зниження старанності кожного окремого учня класу та успішності загалом.
Застосування податкових і трансфертних схем має подібні наслідки: зниження інтенсивності праці та загального рівня доходу. Дохід не є чимось на кшталт «манни небесної». Навпаки, люди самі заробляють і створюють його, надаючи товари та послуги споживачам, які готові за них платити. Національний дохід можна уявити у вигляді економічного пирога, розмір якого визначається діями мільйонів людей, кожен з яких займається виробництвом або торгівлею, щоб заробити собі шматок. Неможливо перерозподілити частини шматків, які вони могли б заробити, одночасно не знижуючи інтенсивності праці та не скорочуючи інноваційної діяльності, які передусім створюють цей пиріг.
По-друге, конкурентна боротьба за отримання трансфертів може суттєво підірвати більшість довгострокових вигод імовірних одержувачів допомоги. Державам доводиться встановлювати критерії для отримання трансфертних виплат та інших політичних привілеїв. Якби вони цього не робили, бюджет було б негайно спустошено трансфертними платежами. Зазвичай держава вимагає від одержувача трансферту чимось володіти, щось робити або кимось бути. Наприклад, одержувач допомоги по безробіттю має бути непрацевлаштованим, а компанія не може мати більше від певної кількості працівників у штаті, щоб претендувати на отримання гранту або позики для малого підприємництва. Однак варто тільки встановити критерій, і люди починають підлаштовувати свою поведінку, щоб мати право на «дарові» гроші або інші пільги від держави. При цьому чиста вигода від трансфертів знижується.
Поміркуймо над таким: припустімо, що польський уряд вирішив видавати між 9 годиною ранку та 5 годиною вечора в будні по 300 злотих готівкою кожному, хто вистоїть чергу до віконця каси міністерства фінансів. Вишикуються довгі черги. Наскільки довгими вони будуть? Якою кількістю часу свого дозвілля та продуктивної діяльності будуть готові поступитися люди? Той, чий час вартував 30 злотих за годину, погодився б провести в черзі близько десяти годин, щоб отримати 300 злотих готівкою. Однак чекання могло б забрати понад десять годин, якби знайшлася достатня кількість інших людей, час яких коштував менше, скажімо, 20 або 10 злотих за годину. Кожен виявив би, що час очікування поглинув суттєву частину вартості трансферту в сумі 300 злотих. Поборникам такої програми не варто сподіватися, що вона зробить одержувачів на 300 злотих багатшими.
Цей приклад ілюструє, чому намічені одержувачі допомоги в межах трансфертних програм не отримують такої суттєвої підтримки, як це заведено вважати. Коли потенційним одержувачам допомоги доводиться щось робити, щоб здобути право на отримання трансферту (як-от стояти в черзі, заповнювати бланки, домагатися певних рішень від державних службовців, складати іспити, терпіти зволікання чи робити внески до фондів окремих політичних кампаній), то нерідко значна частина їхньої потенційної вигоди втрачається під час намагань виконати кваліфікаційні критерії. Так само, коли одержувачам допомоги належить чимось володіти, щоб отримати субсидію (наприклад, ділянкою землі з попередньою історією вирощування певної сільськогосподарської культури — для отримання аграрних субсидій, — або ліцензією на право надання послуг таксі чи експорту продукції), люди будуть набавляти ціну активу, необхідного для її отримання. Вища ціна активу, як-от ліцензій на перевезення на таксі, переважить розмір субсидії.
Щоразу потенційні отримувачі допомоги конкуруватимуть один з одним у дотриманні критеріїв, доки не втратять значну частину вартості трансферу. Як наслідок, чистий прибуток одержувача зазвичай буде значно нижчим від суми трансфертного платежу. Дійсно, чистий прибуток граничного одержувача (особи, яка навряд чи вважає за доцільне добиватися права на отримання трансферту) буде практично нульовим.
Розгляньмо наслідки надання субсидій (стипендій і дешевих кредитів) студентам вишів у Сполучених Штатах Америки. Такі програми мали на меті збільшення доступності вищої освіти. Однак субсидії також підвищують попит на таку освіту, що призводить до зростання плати за навчання. За результатами недавнього дослідження, проведеного Федеральним резервним банком Нью-Йорка, приблизно 65% випадків збільшення трансфертів для студентів призвело до підвищення плати за навчання. До того ж, програми субсидій сприяли перенасиченню ринку праці випускниками вищих навчальних закладів, що зменшило перспективи їхнього працевлаштування та цінність їхніх дипломів. У посткомуністичних країнах із перехідною економікою швидке зростання, у поєднанні з низькою якістю та невідповідністю (в багатьох сферах) університетської освіти, призвело до серйозної проблеми «надлишкової освіти» — коли випускники посідають робочі місця, які не вимагають наявності університетської освіти. Багато таких випускників залишаються в пастці низькокваліфікованих робочих місць на довгі роки після закінчення навчання(70).
Існує і третя причина неефективності трансфертів. Трансфертні програми зменшують негативні наслідки, яких зазнають люди через свої нерозсудливі рішення, у такий спосіб знижуючи мотивацію потенційних отримувачів допомоги вживати заходів для уникнення негараздів. Наприклад, державне субсидіювання страхових премій у регіонах, які часто страждають від стихійних лих, зменшує особисті витрати громадян, що убезпечуються від економічних збитків, пов’язаних з ураганами. Проте суспільство несе витрати. Оскільки субсидії здешевлюють страхування від ураганів, більше людей будують собі житло у схильних до ураганів регіонах, внаслідок чого урагани наносять більше шкоди, ніж це було б в іншому разі. Ще одним прикладом є допомога з безробіття. Соціальні виплати зменшують для безробітних працівників ціну відмови від наявних пропозицій роботи та продовження пошуків кращого працевлаштування. Тому працівники витрачають більше часу на пошуки роботи, що призводить до вищого рівня безробіття, ніж це було б в іншому разі(71).
Для розуміння бідності та впливу державних програм важливо розрізняти поняття «бідності», що є категорією офіційної державної статистики, та «злиднів», що є інтуїтивною інтерпретацією оцінки якості життя. За часів президентства Ліндона Джонсона в середині 1960-х років Сполучені Штати проголосили «війну з бідністю». Президент Джонсон та інші прихильники програми стверджували, що бідність можна було ліквідувати, якби тільки американці погодились передати трохи більше доходу менш удачливим членам суспільства. Вони погодилися, й програми трансфертних платежів значно розширилися. Як видно з діаграми нижче (рисунок 21), за період із кінця 1960-х років у Сполучених Штатах Америки трансферти на користь громадян, що живуть у бідності або перебувають на межі бідності, різко зросли (в дев’ять разів) у доларах у реальному вираженні (значення за 2017 рік). Однак рівень бідності майже не змінювався(72). Президент Рональд Рейган колись саркастично зауважив: «У 60-х ми вели війну з бідністю, й бідність перемогла».
Чому трансфертні програми, спрямовані на подолання бідності, не є більш ефективними? Трансферти породжують три небажані вторинні ефекти, які сповільнюють боротьбу з бідністю.
По-перше, трансферти, пов’язані з рівнем доходу, послаблюють стимули малозабезпечених верств населення до трудової діяльності, підвищення своїх доходів і подолання бідності. Переваги більшості таких програм пропорційно зменшуються та зрештою зводяться нанівець у міру зростання доходів одержувачів. У кінцевому підсумку багато одержувачів із низьким рівнем доходу потрапляють у пастку бідності. Почавши заробляти більше, вони отримають лише незначну частину свого додаткового доходу внаслідок нарахування додаткових податкових зобов’язань і втрати трансфертів. У 2018 році у звіті Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) було зазначено, що втрачена вигода внаслідок підвищення доходів сягнула 93% від мінімальної заробітної плати для працівників у Чеській Республіці та 92% у Хорватії(73). У деяких випадках додатковий заробіток може навіть зменшити чистий дохід одержувача. Отже, для багатьох одержувачів із низьким рівнем доходу пастка бідності суттєво зменшує стимули працювати, заробляти більше, набувати досвіду та просуватися по кар’єрних сходах. Трансферти значною мірою просто заміняють дохід, який інакше було б отримано внаслідок трудової діяльності, а отже чистий прибуток бідних є невеликим — значно меншим, ніж у разі отримання трансфертних виплат.
Це не є новиною. Аналізуючи англійські закони про бідних у 1835 році, Алексіс де Токвіль писав у своїх «Записках про пауперизм»:
«Людина, як і всі соціально-організовані істоти, має природну пристрасть до неробства. Однак для неї існують два стимули працювати: потреба жити та бажання поліпшувати умови життя… Будь-який захід, якщо він запроваджує легальну благодійність на постійній основі та надає їй адміністративну форму, тим самим створює бездіяльний і ледачий клас, що живе коштом промислового робітничого класу»(74).
БЕЗРОБІТТЯ
«Мені чомусь здається, містере Вебер, що ви не докладаєте достатніх зусиль для пошуку роботи».
По-друге, трансфертні програми, які значно полегшують труднощі бідності, також зменшують альтернативну вартість ризикованих рішень, які часто призводять до бідності: вживання наркотиків, небажання навчатися чи працювати, народження дітей підлітками та незаміжніми жінками, розлучення або залишення дітей батьком. Оскільки все більше людей вибирають такі альтернативи з високим ступенем ризику, знизити рівень бідності дуже важко. Рівень бідності неповних сімей істотно перевищує рівень бідності домогосподарств із двома батьками. Наприклад, у 2017 році в Чехії за межею бідності проживало 9,7% загальної кількості населення, тоді як серед родин з одинокими матерями чи батьками таких людей було 37%. У Білорусі у 2013 році рівень бідності серед неповних сімей становив 17%, порівнюючи з 11% серед загальної кількості населення. Результати дослідження, проведеного у 2009 році експертами Інституту Брукінґса Ізабель Сохілл та Роном Хаскінсом, показали, що житель Сполучених Штатів Америки може знизити для себе ймовірність проживання в умовах бідності з 12 до 2%, зробивши лише три базові речі: закінчивши середню школу (щонайменше), працюючи повний робочий день та одружившись до народження дитини(75). Вплив особистого вибору на ймовірність опинитися в бідності є надзвичайно важливим фактором, який педагоги, батьки, опікуни та інші люди повинні обговорювати з молоддю, значна частина якої приймає ці доленосні рішення. Їх слід враховувати виборцям і членам суспільства загалом при ухваленні програм, що змінюють стимули до поведінки, яка може збільшити або зменшити ймовірність неефективних рішень.
По-третє, державні трансфертні програми, спрямовані на подолання бідності, витісняють приватну благодійну діяльність. Коли люди розуміють, що бідних забезпечує держава, нагальна необхідність у благодійній діяльності родин, релігійних і громадських організацій відпадає. Іудейсько-християнська концепція десятини та ісламський обов’язок закяту наголошують на зобов’язанні людей надавати допомогу менш удачливим. Передбачувано, що коли держава стягує податки та вживає додаткових заходів, активність приватних осіб і груп знижується. Крім того, приватні благодійники краще розуміють справжню суть проблеми, із більшим розумінням ставляться до способу життя одержувачів і спрямовують свої пожертвування тим, хто активно намагається допомогти собі сам. Отже, приватна благодійна діяльність зазвичай є ефективнішою від державної, тому витіснення приватної благодійності загострює проблему. У результаті дослідження сукупності цих факторів було виявлено, що приватні благодійні організації передають кінцевим отримувачам допомоги значно більшу частку доходу, ніж державні програми, які мають істотно більші накладні та адміністративні витрати(76).
З погляду економіки, низька ефективність трансфертних програм, від підтримання цін на фермерську продукцію до програм подолання бідності, не є несподіванкою. Якщо враховувати вторинні ефекти, економічний аналіз вказує на те, що надавати підтримку відповідному колу отримувачів протягом тривалого періоду часу надзвичайно складно. В ідеалі такі програми повинні допомагати забезпечувати засоби до існування тим, хто живе в бідності, щоб зрештою усунути потребу в таких трансфертах. Насправді досвід показує, що трансфертні програми здатні виконати першу частину цієї місії, однак часто це досягається коштом гальмування другої частини. Тому програми допомоги як у країнах, що розвиваються, так і в розвиненому світі все частіше набирають форми «обумовлених грошових трансфертів», що передбачають надання підтримки лише за умови вживання певних заходів одержувачем.
Насамкінець варто зробити кілька зауважень щодо складних політичних рішень з питань бідності. Читаючи дискусії на сторінках преси або слухаючи виступи кандидатів на державні посади, важливо чітко розуміти, про що вони говорять.
- Саме визначення поняття «бідність» часто спантеличує. Говорячи про бідність, дехто має на увазі «абсолютну бідність», тобто, коли окрема людина чи сім’я не мають достатніх ресурсів для придбання визначеного «споживчого кошика товарів та послуг для задоволення першочергових потреб».
- Інші мають на думці «відносну бідність», коли особа або сім’я класифікуються як бідні, якщо рівень їхнього доходу є нижчим за попередньо визначену межу в розподілі доходів (скажімо, нижчим за половину медіанного рівня середньодушового доходу в країні).
- Відносна бідність зіставляється з нерівністю, однак це не одне й те саме. Припустімо, існують два товариства, кожне з яких складається з чотирьох сімей. У першому товаристві доходи становлять 1 000 000 доларів, 50 000 доларів, 50 000 доларів і 4000 доларів, тоді як у другому — 51 000 доларів, 50 000 доларів, 50 000 доларів і 24 999 доларів. Обидва товариства мали б однаковий рівень відносної бідності (25%), але дуже відрізнялися б за рівнем нерівності.
- Іноді критерії бідності не враховують податків (які зменшують дохід) та трансфертів (які збільшують дохід). Тож який варіант використовується? Часто кількість людей, що живуть в умовах бідності відповідно до першого визначення, вдвічі перевищує кількість таких людей за критеріями другого визначення.
- Стандарти щодо складу мінімального рівня споживання значно відрізняються, залежно від країни та часу. Сьогодні у країнах із середнім та високим рівнем доходів очікування суспільства щодо прийнятного рівня життя охоплюють товари та послуги, яких попередні покоління навіть не могли собі уявити (подумайте про мобільні телефони та телевізори).
- Зрештою, важливо розрізняти між бідністю в певний період і бідністю впродовж усього життя. Отримувати низький дохід у студентські часи та жити в бідності з року в рік — це зовсім різні ситуації.
Елемент 3.9. Централізоване планування ніколи не давало належного результату
Економіка є надто складною системою для застосування механізму централізованого планування, і зусилля в такому напрямку призводять до низької ефективності.
«Людина системи схильна вважати себе дуже мудрою. Здається, вона вважає, що може керувати членами великого суспільства так само вільно, як рука розставляє фігури на шахівниці. При цьому вона не враховує те, що ходи фігур на шахівниці залежать виключно від руки, що їх переставляє; тим часом як на величезній шаховій дошці людського суспільства кожна окрема фігура рухається за власним принципом, що може відрізнятися від продиктованого їй законодавчою владою. Якщо обидва ці принципи руху збігаються й діють в однаковому напрямку, то гра, в яку грає суспільство, буде відбуватися легко та злагоджено, а саме суспільство з великою ймовірністю буде щасливим та успішним. Але якщо вони протилежні або відрізняються, то гра відбувається безладно, а суспільство постійно перебуває в стані повного безладу»(77),
Як уже зазначалося вище, держави часто здатні краще, ніж ринки, координувати процес надання суспільних благ — невеликого класу товарів, споживання яких важко обмежити споживачами, які за них платять. Багато людей також вірили в те, що урядовці можуть керувати всіма або більшістю складових економічної системи краще, ніж ринки. Після більшовицької революції 1917 року поборники централізованого планування вважали, що застосування урядовцями податків, субсидій, мандатів, директив та інших інструментів регулювання для здійснення централізованого планування та управління ключовими секторами економіки відповідає інтересам населення в цілому. В умовах централізованого планування ринкові сили, про які ми говорили раніше, замінюються урядовим диктатом, що передбачає безпосереднє керівництво й контроль, як за часів старої радянської влади. Меншою мірою такий державний контроль може виникнути в будь-якому суспільстві, де обрані політичні посадовці нав’язують свої рішення споживачам, інвесторам і підприємцям, дії яких координуються ринковими силами.
Неважко зрозуміти, чому централізоване планування має певну привабливість для новачків. Звичайно, планування має сенс. Хіба обрані народом посадові особи та урядові експерти не краще, ніж підприємці, дбають про «загальний добробут» населення? Хіба урядовці не «менш жадібні», порівнюючи з приватними підприємцями? Люди, які не розуміють сутності теорії суспільного вибору та функціонування політичного процесу, часто знаходять переконливими аргументи на користь централізованого планування. Однак наука про економіку вказує на те, що централізоване планування не є ефективним. На це є п’ять вагомих причин.
По-перше, централізоване планування просто замінює ринкові рішення політикою. Центральні органи планування (а також законодавці, що ними керують) насправді не є групою всевідаючих безкорисливих святих. Рішення про виділення субсидій та інвестиційних коштів ухвалюються органами планування не інакше, ніж під впливом політичних міркувань. Подумайте, як відбувається цей процес навіть в умовах прийняття рішень на демократичних засадах.
Витрати мають бути затверджені законодавчими органами. Різні групи, що представляють інтереси бізнесу та профспілок, домагаються отримання інвестиційних коштів і субсидій. Законодавці особливо прихильно ставляться до тих, хто в змозі зробити внески до виборчого фонду або забезпечити створення ключових виборчих блоків. Цілком логічно, що політичний процес радше надасть перевагу компаніям із міцнішими позиціями на ринку й більшим досвідом лобіювання та політичним впливом (навіть якщо вони є економічно слабкими), ніж недавно створеним фірмам, орієнтованим на зростання. До того ж, голови основних законодавчих комітетів часто блокують різні програми, якщо інші законодавці не погоджуються підтримувати проєкти, вигідні для їхніх виборців і груп з особливими інтересами, яким вони сприяють (проєкти «діжки з салом»). Враховуючи таку систему стимулів, лише наївний ідеаліст може сподіватися, що цей політизований процес спричинить зменшення марнотратства, підвищення добробуту та ефективніший розподіл інвестиційних коштів, ніж під дією ринкових механізмів. І не тільки менеджерам бракує стимулів досягати найвищої ефективності. Працівники, яким гарантовано працевлаштування та однакова заробітна плата, незалежно від того, наскільки напружено вони працюють, не зацікавлені докладати будь-яких додаткових зусиль понад необхідний мінімум. Радянську реальність влучно відтворювала стара фраза: «Вони вдають, що нам платять, а ми вдаємо, що працюємо». (За радянських часів був відомий також інший добре зрозумілий вислів: «Хто не краде в держави, краде у своєї родини».)
По-друге, державні підприємства та установи мають дуже слабкий стимул до утримання витрат на низькому рівні, інноваційної діяльності та ефективної організації постачання товарів. На відміну від приватних власників, директори та керівники державних підприємств не отримують значної вигоди від підвищення ефективності та зниження витрат. Замість того, щоб розвивати свої установи, покращуючи якість обслуговування клієнтів, вони розраховують на кошти від держави. Цілком передбачуваною є їхня зацікавленість у збільшенні бюджету. Збільшення бюджету забезпечить фінансування для розширення діяльності, підвищення заробітної плати, додаткових витрат на клієнтів та інших факторів, які зроблять життя керівників комфортнішим. Майже всі без винятку керівники державних підприємств та установ намагатимуться переконати органи планування в тому, що їхня діяльність забезпечує вкрай цінні для громадськості товари або послуги, й що збільшення фінансування дозволить їм створювати для суспільства ще корисніші блага. Навіть більше, вони наполягатимуть на тому, що за відсутності фінансування люди будуть страждати, а наслідки можуть бути катастрофічними.
Законодавцям та іншим державним органам планування часто важко оцінити обґрунтованість таких тверджень. По-перше, таких вимог будуть тисячі, а по-друге, органи планування не мають жодних інструментів, подібних до показників прибутковості приватного сектора, які можна було б використати для визначення ефективності роботи керівників підприємств. У приватному секторі неефективних виробників зрештою відсіює банкрутство, а в державному секторі подібного механізму припинення невдалих програм не існує. Насправді, низька ефективність і недосягнення цілей часто використовуються як аргумент на користь збільшення державного фінансування. Наприклад, поліційний відділок використовує факт зростання рівня злочинності, щоб довести необхідність додаткового фінансування правоохоронних органів. Так само, у випадку зниження успішності учнів адміністрація державних шкіл використовує такий показник у якості аргументу для виділення більшого обсягу коштів. Враховуючи потужний стимул керівників державних підприємств збільшувати свої бюджети та слабкий стимул до ефективної діяльності, очікувано, що витрати на одиницю продукції державних підприємств будуть вищими, ніж в аналогічних приватних фірм.
По-третє, є всі підстави вважати, що інвестори, які ризикують власними грошима, прийматимуть раціональніші інвестиційні рішення, ніж центральні органи планування, що розпоряджаються грошима платників податків. Пам’ятайте, якщо інвестор хоче отримати прибуток, він повинен знайти й інвестувати в проєкт, який підвищує цінність витрачених ресурсів. Інвестор, який робить помилку — проєкт якого виявляється збитковим, — відчуває наслідки на собі. Навпаки, успіх чи провал державних проєктів рідко відчутно впливає на особистий статок тих, хто займається державним плануванням. Навіть якщо проєкт виявиться ефективним, особиста вигода плановика з великою ймовірністю буде досить скромною. Так само, якщо проєкт виявиться неефективним — цінність вкладених у нього ресурсів знизиться, — цей промах не справить значного негативного впливу на дохід плановиків. Вони можуть навіть отримати особисту вигоду, а також заручитися додатковою політичною підтримкою для своєї установи або підприємства внаслідок надання субсидій та інших пільг політично впливовим групам у рамках неефективних проєктів. Враховуючи таку систему стимулів, немає підстав вважати, що державні органи планування будуть більш ефективно, ніж приватні інвестори, шукати та реалізовувати проєкти, спрямовані на поліпшення суспільного добробуту.
По-четверте, ефективність державних витрат також буде зведена нанівець, тому що бюджет із необмеженим управлінням є чимось на зразок ресурсу, що знаходиться в спільному володінні. Як ми розглядали в елементі 1 частини 2, приватна власність дає сильну мотивацію враховувати майбутні наслідки поточних рішень. Однак коли кошти й ресурси знаходяться у спільній власності, мотивація брати до уваги майбутнє є мінімальною. Наприклад, риба в океані знаходиться в спільній власності, поки хтось її не спіймає, внаслідок чого багато видів перебувають на межі зникнення через надмірну риболовлю. Усім рибалкам було б краще, якби вилов риби відбувався не такими швидкими темпами, щоб популяції риб мали більше можливостей для відтворення. Однак через спільну власність кожен рибалка знає, що рибу, яку сьогодні не зловить він, завтра спіймає хтось інший. Отже, рибалки практично не мають стимулів зменшувати свій улов сьогодні заради збільшення популяцій риб у майбутньому.
Так само, коли групи особливих інтересів домагаються виділення коштів із державного бюджету (тобто намагаються впливати на політиків-плановиків), вони не мають достатніх стимулів враховувати негативні наслідки підвищення податків або додаткових кредитів для майбутнього країни. Поборники кожного проєкту державних витрат можуть усвідомлювати, що майбутнє виробництво було б кращим за нижчих податків і вищих приватних інвестицій. Але вони також усвідомлюють, що якщо вони не захоплять більшої частки з державного бюджету, це зробить якась інша група особливих інтересів. Враховуючи такі стимули, очікуваним результатом є неефективні проєкти державних витрат і постійний дефіцит бюджету. Обговорення щодо проблеми хронічного дефіциту державного бюджету див. в елементі 6 частини 3.
По-п’яте, центральні органи планування не мають можливостей отримати достатньої інформації для розробки, забезпечення виконання та постійного оновлення обґрунтованого плану. Ми живемо у світі динамічних змін. Розвиток технологій, нові продукти, політичні заворушення, коливання попиту та метеорологічні зміни постійно впливають на відносну обмеженість товарів і ресурсів. Жоден центральний орган не зможе йти в ногу з цими змінами, давати їм політичну оцінку та надавати розумні вказівки керівникам підприємств.
Інша річ — ринки. Ринкові ціни фіксують і систематизують дуже фрагментовану інформацію. Інформація щодо цін постійно коректується, відображаючи безперервні зміни в економіці. Ціни віддзеркалюють цю дуже розрізнену інформацію та посилають сигнали підприємствам і постачальникам ресурсів. Такі цінові сигнали надають підприємствам і власникам ресурсів інформацію та стимули, необхідні для координації їхніх дій та пристосування до нових умов. Неспроможність бізнесу чи фізичних осіб правильно інтерпретувати ці сигнали ринкових цін і реагувати належним чином обертається для них збитками.
Саме інформація, що передається через ринкові ціни, є сигналом для інвесторів, фірм та працівників, де їхні фінансові ресурси та зусилля дадуть найефективніший результат. Продуктивність державних установ не вимірюється ринковими цінами, тому вони приймають рішення за відсутності будь-якої подібної системи оцінювання того, чи створюють вони додатну чисту вартість, чи просто витрачають ресурси.
Лауреат Нобелівської премії Фрідріх Гаєк так узагальнив наслідки інформаційної проблеми, з якою стикаються центральні органи планування:
«Якщо своїми спробами поліпшити соціальний порядок людина хоче принести більше користі, ніж шкоди, вона повинна засвоїти, що в цій, як і в інших областях, де переважає складний тип організації, вона не може отримати повної інформації, що дозволила б їй стати господарем становища. Тому вона змушена користуватися доступними їй знаннями, й чинити не як ремісник, що надає форми своїм виробам, а радше сприяти зростанню, створюючи належні умови, як це робить садівник для своїх рослин»(78).
Іншими словами, економіка є надто складною для застосування мікроменеджменту. Натомість, як наголошується в частині 2, найкращою стратегією для досягнення економічного зростання й процвітання є заснування інститутів і довгострокової політики для створення середовища, в якому особи, що переслідують власні інтереси, займатимуться продуктивною діяльністю, спрямованою на підвищення добробуту.
Деякий час тому було широко розповсюдженим переконання, що державне планування та промислова політика забезпечують основу для економічного зростання. Економісти Пол Самуельсон і Лестер Туроу були одними з провідних прихильників цих поглядів, які переважали в популярних ЗМІ та інтелектуальних колах у 1970-х і 1980-х роках. Вони стверджували, що ринкові економіки стикаються з дилемою: їм доводиться або рухатися в напрямку збільшення масштабів державного планування, або постати перед наслідками у формі сповільнення зростання та економічного спаду. Крах радянської системи та низька ефективність японської економіки значною мірою підірвали популярність цих поглядів. Проте багато хто все ще вважає, що держава може управляти різними секторами економіки, як-от охорона здоров’я та освіта. Однак це малоймовірно, враховуючи стимули та інформаційні проблеми, пов’язані з централізованим плануванням.
Понад два з половиною століття тому Адам Сміт сформулював першопричину неефективності централізованого планування, зокрема невдач, зумовлених спробами планування конкретних секторів економіки (див. цитату на початку цього елемента). На жаль для державних органів планування, люди живуть своїм розумом, що Сміт називає «принципом руху». Проблеми виникають, коли особисті стимули спонукають людей діяти всупереч центральному планові. Коли держава виходить за межі захисної функції й починає субсидувати різні види діяльності, керувати підприємствами, управляти різними секторами економіки та, у найгіршому випадку, централізовано планувати функціонування всієї економіки, незмінно виникають внутрішні конфлікти, а рівень життя падає значно нижче за потенційно можливий показник.
Про це свідчить досвід державного планування в різних країнах.
Це загрожує конфліктами та внутрішніми суперечностями:
- Федеральний уряд Сполучених Штатів платить одним фермерам, щоб вони не виробляли зернову продукцію, та водночас надає іншим субсидії на реалізацію проєктів зрошувальних систем для збільшення обсягів виробництва тих самих зернових продуктів. Наслідком подібної політики субсидування в Європейському Союзі стало надлишкове виробництво багатьох сільськогосподарських продуктів, що зумовило появу популярного вислову «масляна гора».
- Урядові програми Сполучених Штатів Америки для власників молочних ферм підтримують високу ціну на молоко, тоді як уряд субсидує програму шкільного харчування, щоб зробити дороге молоко більш доступним.
- Програма продовольчих субсидій в Індії спрямована на підтримку і споживачів, і виробників. Як наслідок, Індія виявила надзвичайну спритність, постачаючи зерно споживачам за штучно заниженими цінами, й одночасно потерпаючи від надмірної пропозиції, оскільки фермерам платили завищені ціни. (Фермери також субсидуються через засоби виробництва в сільському господарстві: електроенергію, воду та добрива — на шкоду довкіллю.) Держава придбала величезні запаси гнилого рису й пшениці, тоді як обмежена кількість злаків, доступних для споживачів, розподілялася із застосуванням корумпованих процедур, що суперечать заявленій меті допомоги бідним(79).
- У всьому світі країни витрачають на субсидіювання рибальства 30 мільярдів доларів на рік, причому 60% цих коштів безпосередньо стимулюють неприйнятну й нищівну діяльність. У 2012 році зумовлене цими діями викривлення ринку завдало світовій економіці шкоди на суму орієнтовно 83 мільярди доларів(80).
- У 2015 та 2016 роках уряди країн «Великої сімки» щороку надавали щонайменше 81 мільярд доларів у формі фінансової підтримки та 20 мільярдів доларів фінансування з державного бюджету на виробництво й споживання нафти, газу та вугілля, водночас активно субсидуючи сонячну та вітрову енергетику. У 2019 році очікувалося, що Велика Британія витратить 12 млрд євро на підтримку видобування викопного палива та 8,3 млрд євро на підтримку конкурентного сектору відновлюваних джерел енергії.
- Повертаючись до Індії, в Комплексному плані дій щодо боротьби із забрудненням, підготованому Управлінням контролю за забрудненням навколишнього середовища (EPCA), стверджується про необхідність припинення підтримки використання стисненого природного газу (СПГ), оскільки він «є одним із головних джерел викидів оксидів азоту, а також може збільшувати кількість твердих часток (PM1) у повітрі». Така позиція прямо суперечить розробленому Головним управлінням контролю за забрудненням плану заходів (2015) для Делі, який містив 42 пункти та вимагав надання містом інформації про порядок початку якнайшвидшого переведення громадського транспорту на СПГ.
Загалом, суперечливі політичні рішення є наслідком значної напруженості між системою ринкового регулювання, орієнтованою на громадян та продуктивність праці як основні чинники економічного зростання, з одного боку, та системою державного регулювання економіки, що забезпечує політичні привілеї певним галузям та фірмам, з іншого боку.
Економічний аналіз свідчить про те, що широке застосування державного планування призводить до низької ефективності економіки та кумівства. Коли державні чиновники визначають предмети купівлі та продажу або встановлюють ціни на них, в першу чергу купуються й продаються голоси обраних посадових осіб. Коли підприємства отримують більше коштів від уряду, ніж від споживачів, вони витрачають більше часу на пошуки важелів впливу на політиків і менше — на скорочення витрат і задоволення потреб клієнтів. Цілком передбачувано, що підміна ринкових механізмів політикою призводить до економічної регресії. За словами економіста українського походження Людвіга фон Мізеса: «з усіх бід, які зазнало людство, найбільші були заподіяні некомпетентними урядами»(81).
Елемент 3.10. Конкуренція та точки опори зовні мають ключове значення
Конкуренція в системі державного управління не менш важлива, ніж на ринках.
КІМ ЧЕН ИН ПЕРЕМАГАЄ НА ВИБОРАХ У ПІВНІЧНІЙ КОРЕЇ, ОТРИМАВШИ 100% ГОЛОСІВ
«ВИБОРИ»
Конкуренція — це сила, що забезпечує дисципліну. На ринку підприємства змушені боротись одне з одним за прихильність клієнтів. Клієнти переходять від тих компаній, які обслуговують неякісно, до конкурентів із вигіднішими пропозиціями. Конкуренція захищає споживачів від високих цін, неякісних товарів, незадовільного обслуговування та грубості. Практично всі погоджуються з правдивістю цього твердження щодо приватного сектора. При цьому, на жаль, часто забувають про те, що конкуренція важлива й у суспільному секторі.
Як було показано в попередньому елементі, структура стимулів, з якою мають справу урядові органи та державні підприємства, не спонукає їх до ефективної роботи. У суспільному секторі не існує показників для оцінювання діяльності державних органів та підприємств, які громадяни могли б порівняти з прибутками та збитками. Завдяки цьому керівники державних компаній часто мають змогу приховувати їх економічну неефективність. Майже ніщо не спонукає владу контролювати видатки. Якщо державний орган не витратить коштів, передбачених цьогорічним бюджетом, йому буде складніше обґрунтовувати необхідність збільшення своїх бюджетних призначень на наступний рік. Саме тому наприкінці бюджетного періоду державні органи розкидаються грошима направо й наліво, якщо виділені асигнування ще не витрачено повністю.
З огляду на структуру стимулів у суспільному секторі вкрай важливо, щоб уряд стикався з конкуренцією скрізь, де її можна забезпечити. А щоб наявні ресурси давали якомога більший ефект, у приватних фірм має бути можливість конкурувати з державними органами та підприємствами на рівних умовах. Наприклад, скрізь, де урядові органи здійснюють обслуговування транспорту, друкують книги, постачають харчі, вивозять сміття, утримують дороги, школи та інші заклади, приватним фірмам із легкістю можна надати рівні можливості для конкуренції з ними (за умови, що буде вжито заходів проти політичного фаворитизму чи навіть хабарництва). Конкуренція здатна зробити діяльність результативнішою, знизити видатки та заохотити до інновацій як в уряді, так і в приватному секторі.
Конкуренція між децентралізованими урядовими одиницями, як-от штатами у США, землями в Німеччині, областями в інших країнах, а також між місцевими (муніципальними) органами влади також допомагає захистити громадян від експлуатації урядом. Органи місцевої влади не будуть проводити жорстку політику, якщо громадяни матимуть змогу з легкістю переїхати туди, де якість державних послуг та рівень податків влаштовують їх більше. Слід визнати, що розпрощатися з органами місцевої влади не так просто, як із магазином по сусідству. Проте чим більше державних функцій децентралізовано, тим простіше громадянам висловлювати свою думку, голосуючи «ногами». Тим паче, що конкуренція між органами місцевої влади приносить користь навіть тим громадянам, які нікуди не переїжджають. Те, що хтось переїжджає з території з менш ефективною владою туди, де влада працює ефективніше, а інші люди теж мають змогу це зробити, спонукає всі органи місцевої влади із більшим розумінням ставитись до проблем своїх громадян.
Крім того, децентралізація дає громадянам змогу користуватись державними послугами у спосіб, що більше відповідає їхнім уподобанням. Люди по-різному витрачають свої гроші на житло чи авто. Так само по-різному вони ставляться й до видатків на послуги суспільного характеру. Хтось віддає перевагу вищому рівню таких послуг і готовий розплачуватись за це вищими податками. Іншим людям більше подобаються нижчі податки та менша кількість суспільних послуг. Одні бажають фінансувати адміністративні послуги коштом податків, тоді як інші віддають перевагу справлянню плати з користувачів. У межах децентралізованої політичної системи громадяни мають змогу об’єднуватися з іншими людьми на основі схожості уподобань щодо комбінації суспільних послуг і податків. Таке групування дає більшій кількості людей змогу користуватись державними послугами в тому обсязі, який відповідає їхнім уподобанням.
Підвищенню ефективності сприятиме й рух населення між децентралізованими урядовими одиницями. Якщо органи місцевої влади встановлюють високі податки, не надаючи при цьому послуг відповідної якості, та запроваджують надмірне регулювання, деякі люди та підприємства, що є платниками цих податків, неодмінно проголосують «ногами».
У період з 2003 до 2013 року населення дев’яти штатів США, де немає податку на доходи фізичних осіб, зростало в середньому на 3,7% на рік завдяки міграції з інших штатів. За той самий час дев’ять штатів із найвищим рівнем оподаткування доходів громадян втратили в середньому 2% населення. Зайнятість населення в дев’яти штатах без податку на доходи зростала більш ніж удвічі швидше, ніж у штатах із високими податками. Аналогічна ситуація спостерігається й у Європейському Союзі: до тих країн, де працівникові після сплати податку залишається більша частка доходу, переїжджає значно більше висококваліфікованих іноземних працівників(82). Їх міграція є сигналом попередження на адресу тих урядів, що встановлюють високі податки та погано керують країною. Так само, як і підприємства, що зазнають збитків у разі незадовільного обслуговування своїх клієнтів, так і уряди втрачають незадоволених якістю обслуговування громадян, якщо, звичайно, вони не обмежують пересування населення на кшталт Китаю: той, хто не має прописки в конкретному місті (хукоу), не зможе одержати в ньому медичної допомоги чи відправити своїх дітей до школи.
Отже, децентралізація дає людям змогу переїжджати туди, де влада надає ті суспільні послуги, яких вони бажають, за нижчою вартістю. Зі свого боку, міграція виборців дисциплінує владу та допомагає забезпечити відповідність її дій уподобанням громадян.
Проте для того, щоб конкуренція між децентралізованими органами влади могла служити інтересам громадян, політика, що проводиться органами влади більш високих рівнів, не повинна її обмежувати. Щоразу, коли уряд держави (або Європейський Союз) субсидує, нав’язує або регулює комплекс послуг, що надаються органами влади нижчих рівнів, він обмежує конкуренцію між ними. Було б набагато краще, якби центральний уряд просто добре виконував свої обмежені функції та зберігав нейтралітет у тому, що стосується діяльності органів влади нижчих рівнів і тих послуг, які вони надають.
Органи влади — так само, як і приватні підприємства — прагнуть захисту від суперників. Органи влади завжди намагаються стати монополістами. Це означає, що конкуренція між ними не виникає автоматично. Цю конкуренцію необхідно інтегрувати до структури політичного процесу.
Конституційні норми, покликані сприяти процвітанню
«У приватних (до певної міри) та урядових (особливою мірою) справах існує величезна інертність — так звана «тиранія статус-кво». До справжніх змін веде лише криза: фактична або уявна. А дії, що вчиняються в разі кризи, залежать від поширених у суспільстві ідей. Ось у чому, на мою думку, полягає наша основна функція: розробляти альтернативи чинній політиці, підтримувати їх існування, забезпечувати їх наявність доти, поки те, що було політично неможливим, не стане політично неминучим»(83),
У чому полягають основні ідеї третьої частини цього підручника? По-перше, як показує економічний аналіз, монополії, суспільні блага та екстерналії — це проблеми ринку, які спонукають керованих власними інтересами людей діяти контрпродуктивно. Ці прояви провалів ринку дають урядові нагоду для втручання нібито заради підвищення ефективності, але жодних гарантій такого підвищення не існує.
Розподіл ресурсів політичним шляхом, навіть якщо він здійснюється на демократичних засадах, є альтернативною формою організації економіки. Ця форма, як і ринки, має свої переваги й недоліки. Провали трапляються як із ринком, так і з державним управлінням. Як уже відзначалось, провал державного управління має, зокрема, такі прояви:
- Ніщо не спонукає виборців робити обдуманий вибір.
- Ситуація, коли уряд не обмежується захистом прав громадян, а починає активно розподіляти дефіцитні ресурси, заохочує народних обранців піклуватись про інтереси добре організованих груп впливу.
- Політичний фаворитизм спонукає до марнотратної рентоорієнтованої поведінки.
- Політичний процес здебільшого орієнтований на коротку перспективу — не довше, ніж до наступних виборів. Наслідком цього стає надмірний державний борг і роздача фінансово незабезпечених обіцянок, які майже неможливо виконати.
Якщо уряд прагне сприяти розквіту економіки, то правила політичних ігор мають забезпечити баланс між власними інтересами виборців, політиків і бюрократів та економічним розвитком. А як це зробити?
Зрозуміло, що сприятлива для економічного розвитку політична структура має бути заснована на засадах рівноправ’я та обмеження влади уряду. Попри все розмаїття інституційних структур у різних країнах світу, багато чого можна навчитися шляхом ознайомлення з успіхами та невдачами цих країн. Автори Конституції США значною мірою правильно сформували загальну її структуру. Вони вбудували в систему стримування та противаги. Політичну владу було розподілено між законодавчою, виконавчою та судовою гілками. Законопроєкти розглядались двома законодавчими органами, які на той час представляли різні та часом суперечливі інтереси, й ставали законами лише зі згоди президента.
Обмеження повноважень центрального уряду сприяло формуванню децентралізованої федеральної системи та подальшому розпорошенню владних повноважень. У частині восьмій статті I було подано вичерпний перелік фіскальних повноважень центрального уряду, а всі решту Десята поправка до Конституції закріпила за штатами та народом. Конгрес мав стягувати єдині податки з метою «забезпечення національної оборони та загального добробуту». Творці Конституції явно прагнули запобігти використанню державної скарбниці як засобу надання пільг одним угрупованням та регіонам коштом інших.
Крім того, Конституція США захистила права власності людей та їхню свободу добровільно обмінюватись благами. П’ята поправка до Конституції заборонила вилучати приватну власність «для громадських потреб без справедливої винагороди». Частина 10 статті I заборонила штатам ухвалювати закони, «що обмежують зобов’язання за контрактами». Ще важливішою стала заборона штатам встановлювати обмеження у торгівлі, що зробило Сполучені Штати Америки найбільшою зоною вільної торгівлі у світі.
Конституція США мала на меті обмежити спроможність влади — насамперед на федеральному рівні — політизувати економіку та обмежувати права громадян. Інакше кажучи, Конституцію було розроблено так, щоб вона спонукала уряд діяти на основі взаємної згоди, а не примусу. Чому це так важливо? А тому, що люди зазвичай погоджуються на ті заходи, які є вигідними для всіх сторін. Дії на основі взаємної згоди будуть взаємовигідними, незалежно від того, реалізуються вони через ринки чи через уряд, а отже й сприятимуть загальному добробуту, а не задоволенню інтересів одних сторін коштом інших.
Із плином часу уряди часто намагаються взяти під контроль дедалі більше сфер економічного та особистого життя громадян. Через це в більшості країн уряд сьогодні займається майже всім, і це тягне за собою очевидні наслідки: політичний фаворитизм, здійснення видатків на користь груп впливу, великий бюджетний дефіцит, надмірне регулювання, політичну корупцію та значний вплив на різні сторони життя громадян.
Перед усіма країнами: як тими, що віддавна мають усталені структури врядування, так і тими, в яких правила державного управління ще формуються, постала проблема формування такого комплексу конституційних норм, що сприяв би урядуванню на засадах широкого консенсусу та забезпечив би гармонію між політичним процесом та економічним поступом.
Як цього досягнути? Які норми мала б містити конституція, покликана сприяти економічному процвітанню та стабільності? З викладених вище результатів аналізу безпосередньо випливає декілька пропозицій. На наш погляд, як суто економічна логіка, так і емпіричні дослідження підтверджують доцільність застосування наведених нижче загальних принципів для забезпечення належного функціонування уряду та сприяння економічному поступу.
Конституційні принципи для забезпечення процвітання
- Децентралізація, яка забезпечує прийняття рішень із питань економічної політики на рівні, якомога ближчому до тих, кого вони стосуютьсяЦей принцип субсидіарності закріплено в Десятій поправці до Конституції США: «Повноваження, що не передано Сполученим Штатам цією Конституцією і не заборонено нею окремим штатам, належать відповідно штатам або народові». А в укладеному в 1992 році Маастрихтському договорі субсидіарність визначено як один із «загальних принципів права Європейського Союзу». У редакції Лісабонського договору 2009 року: «Відповідно до принципу субсидіарності, у сферах, що не належать до виключної компетенції ЄС, він діє лише у такому обсязі й тоді, коли держави-члени не можуть належним чином досягти цілей запропонованого заходу на центральному, регіональному чи місцевому рівнях...».Логіка субсидіарності бере свій початок із кількох джерел. Більш безпосередній контакт між урядом і громадянами на місцевому, а не на загальнодержавному (або наддержавному) рівні, дає змогу більш ґрунтовно з’ясовувати потреби та бажання. Як зазначалося раніше, конкуренція між органами місцевої влади спонукає їх краще обслуговувати громадян. Завдяки тому, що місцеві групи громадян мають стимули до розв’язання спільних проблем, розмаїття підходів до їх розв’язання, запроваджених у різних місцевостях, збільшує ймовірність того, що інші органи місцевої влади розроблять і реалізовуватимуть дієву політику.Цю ідею люди добре розуміли задовго до того, як термін «субсидіарність» уперше було вжито в енцикліці Папи Римського Пія XI «Quadragesimo Anno» («Сороковий рік»), виданій у 1931 році. Описуючи Америку початку XIX століття, Алексіс де Токвіль дійшов такого висновку:«Децентралізація має не лише адміністративну цінність, але й громадянський вимір, адже вона розширює можливості громадян активно цікавитися громадськими справами; вона призвичаює їх до реалізації своїх свобод. Саме з нагромадження цих місцевих, діяльних і вибагливих свобод народжується найефективніша противага претензіям центральної влади, навіть якщо вона користується підтримкою знеособленої колективної волі»(84).
- Стримування та противаги, що явним чином розподіляють владні повноваження між незалежними органамиЗазвичай влада складається з трьох гілок:
- Законодавчої гілки, що видає закони.
- Виконавчої гілки, що втілює їх в життя.
- Судової гілки, що тлумачить закони.
Утім, виконання цих трьох базових функцій може бути організоване в різний спосіб. Якщо не розглядати монархій, диктатур і військових хунт (які можуть мати зовнішні атрибути демократії, перебуваючи, однак, під контролем однієї особи або вузького кола осіб), то можна виділити такі основні різновиди республіканської форми правління:- Парламентську, в якій виконавчу владу здійснює лідер (зазвичай «прем’єр-міністр»), обраний парламентом, який призначає міністрів за поданням прем’єр-міністра. За такої форми правління прем’єр-міністр виконує волю парламенту й може бути відсторонений від посади в будь-який час. Країни з парламентською формою правління можуть мати голову держави з обмеженими церемоніальними повноваженнями на кшталт англійської королеви чи президента Німеччини.
- Президентську, в якій голова виконавчої влади обирається безпосередньо виборцями та призначає свій кабінет, склад якого підлягає затвердженню законодавчим органом. Гарним прикладом країни з такою формою правління є Сполучені Штати Америки.
- Напівпрезидентську або змішану, в якій виборці обирають президента з обмеженими, але реальними повноваженнями, а кабінет міністрів є відповідальним перед парламентом. Така форма правління діє, зокрема, у Франції.
При розгляді систем із парламентською формою правління необхідно враховувати ряд інституційних чинників. В яких округах проводяться вибори: в невеликих одномандатних чи в значно більших багатомандатних округах? Якщо в багатомандатних, то чи здійснюється розподіл місць у парламенті за часткою набраних голосів, і якою є мінімальна частка голосів, що надає право на місце в законодавчому органі?Змішану форму правління було запроваджено в більшості (приблизно 60%) посткомуністичних країн із перехідною економікою. У 30% країн діє парламентська форма правління, а в решті — президентська. З часом деякі країни перейшли до іншої форми правління: Грузія — у 2004 році, Чехія — у 2012 році, а Вірменія — у 2015 році. Між країнами зі змішаними формами правління спостерігаються великі відмінності в обсязі президентських повноважень. Особливо нестабільною виявилась Україна: тут співвідношення повноважень між президентом і парламентом змінювалось у 1994, 1996, 2004, 2010 та 2014 роках. Така нестабільність базових інститутів влади суттєво ускладнює інвесторам планування своєї діяльності.Хоча всі вищезгадані форми правління мають свої переваги й недоліки, проведені дослідження вказують на те, що в системах із президентською формою правління уряд зазвичай є меншим. Однією з причин цього може бути схильність систем із парламентською формою правління до утворення коаліційних урядів, у яких численні партії висувають вимоги від імені своїх виборців та відстоюють їхні пріоритети в обмін на підтримку уряду. З другого боку, країни з парламентською формою правління, схоже, розвиваються швидше, ніж країни з президентською формою правління. Проте в посткомуністичних країнах системи з президентською формою правління, схоже, мають додаткову ваду: прагнення до централізації владних повноважень аж до утворення деспотичних режимів за демократичним фасадом. Економісти Роджер Маєрсон, Жерар Роланд і Тимофій Милованов провели чудовий огляд переваг і недоліків різних форм правління на прикладі посткомуністичних країн(85).Роджер Маєрсон, лауреат Нобелівської премії з економіки 2007 року, у своїх інших роботах пропонував практичну структуру, що спирається на концепцію стримувань і противаг. З огляду на масштабні проблеми, пов’язані з корупцією в країнах із перехідною економікою, одним із логічних рішень могло б стати відмежування відповідальності за діяльність уряду від відповідальності за розслідування кримінальних правопорушень і притягнення винних до кримінальної відповідальності. Перше з цих повноважень можна було б закріпити за прем’єр-міністром, а друге — за президентом. В основі цієї пропозиції лежить той принцип, що наявність окремого владного органу, який відповідає за розслідування корупційних діянь, суттєво обмежує можливості для порушення закону навіть у країнах з усталеною системою права, не кажучи вже про країни, що лише почали процес демократизації. - Незалежна судова гілка владиКонтроль над призначенням суддів, попри всю його важливість, — далеко не єдиний чинник, що забезпечує функціонування судів як системи стримувань і противаг. Дослідження економістів раз у раз показують, що незалежність судової влади є одним із вирішальних чинників економічного процвітання. Повинно бути зрозуміло, що під «незалежністю» ми маємо на увазі реальну незалежність (де-факто, тобто незалежність існує насправді), а не тільки формальну незалежність, що прописана в законі, але може не виконуватися на практиці (де-юре, тобто юридично встановлена незалежність)(86). Незалежність судової влади спирається на такі засади:
- Розподіл влади. Судова гілка влади не повинна мати жодних контактів із політичними партіями — особливо тими, що перебувають при владі, — і повинна обмежувати свою взаємодію з виконавчою гілкою питаннями безпеки, фінансового забезпечення та адміністрування.
- Гарантована оплата праці. Заробітна плата суддів має бути зафіксована і гарантована.
- Гарантія зайнятості до виходу у відставку або завершення строку повноважень. Судді можуть бути звільнені або відсторонені лише на підставах недієздатності або вчинення дій (як-от одержання хабарів), що унеможливлюють виконання ними своїх обов’язків.
- Відкритість суду. Громадяни повинні мати право на присутність під час судового розгляду в будь-який час та доступ до судових рішень. Для забезпечення справедливого судового розгляду до представників засобів масової інформації повинні застосуватися правила й принципи, що надають їм максимальну свободу у висвітленні судових процесів.
- Обов’язковість доведення вимог закону до відома громадськості. Навіть зацікавлена та небайдужа громадськість не зможе змусити політичних лідерів та органи влади нести відповідальність за свої дії чи бездіяльність, якщо вона не знатиме, які саме вимоги до них висуває національне та міжнародне право.
- Чесний процес добору суддів. Суддів слід добирати з-поміж людей «доброчесних» і «здібних», які мають «належну підготовку та кваліфікацію», без жодної дискримінації.
Останній принцип має застосовуватись незалежно від того, чи цей добір здійснюється шляхом призначення чи обрання. Обрання суддів здебільшого необізнаними виборцями — це досить проблематичне питання, якщо взяти до уваги складність якісного здійснення правосуддя та неприпустимість здійснення політики з суддівського крісла. - Незалежний центральний банкОднією з вад демократичної системи (яка, однак, не переважує її численні переваги) є схильність політиків, які беруть участь у виборах, приймати рішення, що приносять вигоди зараз коштом набагато більших витрат, які доведеться здійснювати в майбутньому, коли вони вже відійдуть від влади. Наслідком цього короткого горизонту планування може стати збільшення державних видатків без відповідного підвищення податків. Маючи справу з такою дилемою, політики часто намагаються «профінансувати» свої видатки, наказуючи центральному банку здійснити емісію. Як ми вже побачили в елементі 5 частини 2, надмірна емісія призводить до інфляції, а часом і до гіперінфляції. Економічна теорія та накопичений досвід показують, що інфляція сповільнює економічний розвиток і зростання добробуту громадян на багато років наперед, змінюючи стимули та вносячи невизначеність, яка ускладнює формування планів на майбутнє. А незалежність центрального банку, що дає йому змогу опиратись тискові з боку політиків, сприяє зниженню та стабілізації цін і прискоренню темпів зростання.
- Захист прав власностіУ XVII столітті філософ Джон Лок називав право володіти приватною власністю та користуватись нею «природним», а «охорону власності» — «великою та головною метою», заради якої люди створюють уряди. Положення про захист права власності містяться в конституціях майже всіх держав. Ось кілька прикладів:
- Хартія основних прав Європейського Союзу містить таке положення: «Кожна людина має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю законно придбаною власністю, а також заповідати її. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності, крім як у суспільних інтересах і на умовах, установлених законом, за умови надання справедливої та своєчасної компенсації за її втрату».
- Часто цитують таке положення Конституції США: «Нікого не можна... позбавляти життя, свободи чи власності крім як у встановленому законом порядку; приватну власність не можна відбирати для громадських потреб без справедливої винагороди».
- Ще яскравішим прикладом є таке положення Конституції Російської Федерації: «Право приватної власності охороняється законом. Кожна людина має право мати майно у власності, володіти, користуватись і розпоряджатись ним як одноосібно, так і разом з іншими особами. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, крім як за рішенням суду. Примусове відчуження майна для державних потреб може бути здійснене лише за умови попереднього та рівноцінного відшкодування».
На жаль, чимало з цих слів, як каже прислів’я, «не варті того паперу, на якому їх надруковано». Уряди часто руйнують самі основи захисту права власності. Такі словосполучення, як «суспільні інтереси», «справедлива компенсація» або «рівноцінне відшкодування», можуть тлумачитись по-різному. Уряди часто вдаються до регуляторних заходів для вилучення приватної власності або забезпечення контролю над нею без компенсації, навіть якщо власник майна нічиїх прав не порушував. Суди зазвичай не заперечують проти відбирання приватної власності в такий спосіб, якщо законодавчий орган заявив, що це робиться «в суспільних інтересах», або якщо після такого відбирання власник не втратив можливості як і раніше користуватись своїм майном. Найважчою проблемою є відбирання майна де-факто, коли суто технічно його власник не змінюється, але використання майна в різних цілях не дозволяється. Який сенс, наприклад, бути «власником» нерухомості біля пляжу, якщо нормативно-правовий акт забороняє будівництво на цій земельній ділянці?Отже, для сприяння економічному зростанню недостатньо просто прописати захист права власності в законі чи навіть конституції. Ці права мають бути надійними та переконливими для потенційних інвесторів. Економічні дослідження показали, що захист прав власності найбільше сприяє економічному зростанню тоді, коли він поєднується з незалежністю судів та високим рівнем стримувань і противаг у структурі влади. - Гарантії свободи слова та друкуСтримування та противаги мають бути не просто присутні у структурі влади: їх дотримання необхідно контролювати ззовні. Це стосується, зокрема, так званої «корупції за змовою», коли до кримінальної відповідальності може бути притягнутий як той, хто давав хабар, так і той, кому його давали. Така ситуація значно ускладнює збирання доказів, оскільки ні в кого з причетних осіб немає стимулу зраджувати іншого. І хоча тут можна було б послатись на дані статистичних досліджень, зв’язок між вільною пресою та загальною ефективністю урядування (а отже й більшою економічною успішністю) дуже вдало показано на простому графіку, поданому нижче. Не дивно, що авторитарні режими погрожують журналістам цензурою, арештом чи навіть смертю.Протягом двох останніх десятиліть розвиток технологій дає дедалі більшій кількості громадян можливість контролювати владу та забезпечувати її підзвітність. Ось простий графік, який показує очевидне співвідношення між часткою користувачів Інтернету та низьким рівнем корупції (на ньому Facebook символізує всі соціальні мережі).Очевидно, що «Великий китайський фаєрвол» відіграє значну роль у здійсненні контролю над китайським суспільством. Не менш очевидною є й величезна роль соціальних мереж у багатьох країнах із перехідною економікою, які уможливлюють акції протесту громадян проти урядових зловживань. Як приклад можна навести протести під гаслом #RejectSerzh, що відбувались у Вірменії навесні 2018 року, та Євромайдан в Україні у 2013–2014 роках(87).Свобода преси — це не просто відсутність тиску на ЗМІ та погроз на адресу журналістів. Проблема контролю з боку уряду над телебаченням та його використання для ведення пропаганди є актуальною для багатьох країн. Ще одним приводом для занепокоєння є купівля багатими політиками газет, телеканалів і радіостанцій. Цьому процесові могла б успішно протидіяти раціональна державна політика, хоча створення перешкод для приватних власників — це завжди сумнівна справа.
- Свобода пересування, інвестування та торгівліСвобода конкурувати в підприємницькій сфері та здійснювати вільний обмін є наріжним каменем економічної свободи та поступу. Контроль над цінами, перепони на шляху відкриття власної справи та входження в новий бізнес або обмеження можливості розпочати професійну діяльність, закони, що стримують торгівлю товарами та послугами з іншими країнами, а також інші заходи державного регулювання, що обмежують торгівлю, не можуть вважатись раціональною економічною політикою. Ліцензування професійної діяльності (тобто отримання від урядових органів дозволу на здійснення професійної діяльності в певній сфері; яскравий приклад із реального життя — ліцензування діяльності з заплітання волосся в коси) — це потужний інструмент протидії конкуренції, який обмежує можливості для працевлаштування, зокрема представникам найменш забезпечених груп населення. Якщо йдеться про захист усього населення, набагато кращим варіантом є сертифікація: вона дає інформацію про те, яке навчання пройшов працівник, але залишає на розсуд споживача оцінювання актуальності цього навчання. Завдяки їй покупці мають інформацію, необхідну для здійснення раціонального вибору, а інші суб’єкти мають нагоду продемонструвати свої здібності в діловій сфері. А от наслідком ліцензування неодмінно стане обмеження торгівлі та закріплення за наявними постачальниками монопольних прав.Свобода торгівлі — основоположне право людини, як і свобода слова та свобода віросповідання. Не існує підстав для того, щоб забороняти громадянам торгувати з тими, хто пропонує їм найкращі умови, навіть якщо торговельні партнери мешкають в іншій країні.Вільна торгівля в режимі взаємності, коли обидва партнери можуть вільно торгувати своїми товарами один з одним, очевидно, є вигідною; однак — і з цим згодні всі економісти — вільна торгівля залишається вигідною й без взаємності. У будь-якому разі, ліквідація перешкод на шляху вільного імпорту товарів до країни неодмінно підвищить рівень життя її громадян незалежно від політики торговельних партнерів цієї країни. Логіку такої «односторонньо вільної торгівлі» чітко видно з такого вислову однієї з найвидатніших економістів XX століття Джоан Робінсон (1903–1983):«Навіть якщо ваш торговельний партнер засипає свої порти камінням, щоб вантажні судна не могли зайти до них, ви не покращите своє становище, засипаючи камінням власні гавані».Під час громадських обговорень свободу торгівлі, свободу пересування та свободу інвестування часто намагаються обговорювати як окремі теми. Це, однак, не так. Якщо в одній країні платити робітникам менше, ніж у сусідній, ці три свободи почнуть взаємодіяти між собою. Робітники постараються переїхати туди, де заробіток вищий, а інвестори, намагаючись скористатись дешевизною робочої сили, вкладатимуть кошти в країни з нижчою заробітною платою, адже вироблені в ній товари коштуватимуть на світовому ринку дешевше. Блокування будь-якого з цих напрямків руху лише посилить тиск за іншими напрямками.
- Точки опори зовніВиборці — як і всі економічно грамотні люди — приймають рішення, порівнюючи витрати та вигоди. Політики, як уже зазначалося, часто орієнтуються у своїх рішеннях на дуже короткострокову перспективу, яка обмежується датою наступних виборів. Цей дисбаланс ускладнює проведення державної політики, що передбачає здійснення витрат зараз в обмін на значно більшу вигоду у віддаленому майбутньому. Така непослідовність у часі заважає політикам брати на себе зобов’язання у сфері державної політики, в які можна було б повірити. Крім того, впливові кола часто спонукають політиків до дій, що мають на меті одержання користі вузьким колом зацікавлених осіб коштом широкого загалу.Одним із можливих рішень для далекоглядних лідерів є вступ до міжнародної організації, умовою членства в якій є ведення раціональної політики: відсутність простору для маневру зробить тиск з боку впливових кіл менш результативним. Таких організацій є багато: Європейський Союз (ЄС) накладає обмеження на своїх учасників щодо розмірів бюджетного дефіциту і державних позик та вимагає від них створення єдиної правової системи — acquis communautaire. Попри те, що політика ЄС у деяких сферах (зокрема, субсидіювання сільгоспвиробників у межах Спільної сільськогосподарської політики) може бути невигідною (чи навіть суперечити принципам економічної науки), вона зазвичай усе одно краща за ту політику, яку могло б проводити чимало посткомуністичних країн, якби вони не мали перспективи членства в ЄС. Ті країни, що обґрунтовано розраховували на вступ до ЄС, здійснили чимало болісних реформ, які в кінцевому підсумку пішли їхнім громадянам на користь(88).Позитивний вплив можуть справити й інші організації, як-от: НАТО, Світова організація торгівлі, Європейський суд з прав людини, Організація економічного співробітництва та розвитку та Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів. Велику роль у забезпеченні проведення урядами політики, що сприяє економічному зростанню, відіграє Міжнародний валютний фонд (МВФ). Зазвичай країни звертаються до МВФ по допомогу тоді, коли надмірні державні видатки вже призвели до валютної кризи й держава більше не має змоги залучати кошти до бюджету на міжнародних ринках кредитних ресурсів. Один із прикладів — криза в Греції у 2010–2018 роках. Лише тиск із боку МВФ та Європейського центрального банку змусив уряд країни здійснити необхідні реформи.Позитивний вплив на діяльність уряду можуть справляти звичайні зовнішні рейтинги — навіть без приєднання до міжнародних організацій. Зокрема, Грузія дуже пишається своїм місцем у першій десятці рейтингу Світового банку щодо легкості ведення бізнесу, а діяльність міністрів уряду оцінюється за реалізацією реформ, що сприяють поліпшенню цього рейтингу.
Частина 3. Підсумкові міркування
Запровадження окреслених вище положень посилить захист прав приватної власності, сприятиме конкуренції, зміцнить федералізм, допоможе контролювати державні видатки та запозичення й одночасно обмежить схильність політиків до задоволення вимог організованих груп тиску. Це стане кроком у напрямку до формування системи державної влади на основі взаємної згоди, а не права на привласнення. При цьому, однак, не можна забувати про ще одну важливу проблему: викладені вище пропозиції спрацюють лише в тому разі, якщо громадяни наполягатимуть на дотриманні духу, а не букви закону.
Про те, що може піти не так, можна судити зі зробленої в Конституції Гватемали невдалої спроби зменшити рівень корупції в судовій системі й ослабити вплив політиків та їхніх друзів на суддів. У сфері добору суддів великі повноваження було покладено на деканів юридичних факультетів. Наслідком цієї «реформи», як і передбачали циніки, стала корупція в призначенні деканів. Ті, хто прагнув мати вплив на судову владу, фінансували виборчі кампанії професорів, які домагались обрання на деканські посади й боролись за голоси студентів, організовуючи для них пишні вечірки. Стрімко зросла й кількість юридичних вишів, причому деякі з них існували лише на папері(89).
Завершимо ми цю главу висловом, який приписують багатьом авторам. Найбільш вдало він прозвучав із вуст Олдоса Гакслі в 1956 році, коли він представляв радіоспектакль за своєю книжкою «Який чудесний світ новий!»:
«Вічна пильність — ціна не лише свободи, але й звичайної людяності».
У 2-й та 3-й частинах ішлося про добробут держав. Останній розділ цієї книги присвячений особистому добробутові: у ньому буде розглянуто суто практичні дії, які допоможуть вам підвищити рівень свого життя.
Частина 4. Дванадцять ключових елементів управління особистими фінансами
Елементи:
- Визначте свою порівняльну перевагу.
- Розвивайте навички, підходи та підприємницькі здібності, що збільшують продуктивність і підвищують цінність ваших послуг в очах інших.
- Складайте бюджет, щоб витрачати гроші ефективно та регулярно заощаджувати.
- Не вкладайте кошти в активи, строк фінансування яких перевищує строк їх корисної служби.
- Два способи ефективнішого використання коштів: уникайте заборгованості за кредитними картками та по змозі купуйте вживані товари.
- Почніть щомісяця відкладати гроші на ощадний рахунок на випадок надзвичайних ситуацій або на «чорний день».
- Отримуйте додатковий дохід від складних відсотків.
- Диверсифікуйте свої вкладення — не кладіть всі яйця в один кошик.
- Індексні взаємні інвестиційні фонди або індексні біржові інвестиційні фонди (англ. Exchange Traded Fund, ETF) допоможуть вам збільшити капітал без надмірного ризику.
- Для довгострокового інвестування купуйте акції, але якщо вас цікавлять короткострокові вкладення, збільшуйте частку інвестицій в облігації або банківські вклади.
- Приймаючи рішення стосовно придбання нерухомості, отримання освіти, а також інші інвестиційні рішення, вживайте заходів, які допоможуть знизити ризики.
- Для більш ефективного управління ризиками користуйтеся інструментами страхування.
Вступ
У порівнянні з посткомуністичними країнами, у країнах Європейського Союзу значно вищий рівень доходів населення. Проте багато людей у країнах Західної Європи (а ще більше — в бідніших країнах) зазнають фінансових труднощів. Як таке може бути? Відповідь полягає в тому, що фінансова нестабільність здебільшого є результатом вибору, який ми робимо, а не доходів, які ми отримуємо.
Якщо ви не будете керувати власними фінансами, тоді вони будуть керувати вами. Як говорив Йогі Берра, великий американський філософ (а ще зірка бейсболу), «ви повинні бути дуже обережними, якщо не знаєте, куди йдете, інакше ви можете туди не дійти»(90). Іншими словами, кожному з нас потрібен план. Якщо в нас його нема, ми можемо опинитися не там, де треба. Дванадцять елементів із частини 4 цілком можуть лягти в основу здійсненного плану. У них містяться практичні поради (дії, що можна виконати просто зараз), які допоможуть вам приймати правильні фінансові рішення незалежно від вашого віку, рівня доходів чи життєвого досвіду.
Часто здається, що особисті фінансові та інвестиційні рішення існують окремо від світу економіки. Але це не так. Як показано в елементі 1, принцип порівняльних переваг, який пояснює, чому країни отримують вигоди від спеціалізації на виробництві певних товарів або послуг (які вони роблять найкраще), також пояснює й те, чому ви як окрема особа можете виграти від спеціалізації на тому, що у вас добре виходить і що цінують інші. Аналогічно, якщо говорити про досягнення добробуту протягом певного періоду часу, то підприємництво, фінансова відповідальність, планування кар’єри та інвестиції в капітал (особливо людський) так само цінні для окремої особи, як і для країни.
Описані в цій частині принципи, рекомендації та інструменти можна розділити на чотири категорії: в елементах 1 і 2 йдеться про те, як більше заробляти; в елементах 3–6 — як ефективніше використовувати свій дохід; в елементах 7–10 — як отримати більший дохід від інвестицій; в елементах 11 і 12 — як управляти ризиками.
Викладені тут поради — прості, практичні та зрозумілі. Вони не зроблять вас миттєво успішним фінансистом чи мільйонером, але допоможуть уникнути серйозних фінансових помилок. Існують складніші плани. Однак прагнення до досконалості часто перешкоджає здійсненню позитивних дій. Інколи ті, хто думає, що не має часу або досвіду для розробки надійного фінансового плану, не застосовують навіть прості рекомендації, що допоможуть уникнути серйозних фінансових проблем. Такі рекомендації містяться в цьому розділі.
Життя — це постійний вибір. Ми хочемо допомогти вам покращити вміння вибирати ті варіанти, що зроблять ваше життя більш успішним. Джон Мортон, один із провідних фахівців у сфері економічної освіти в Сполучених Штатах Америки, стверджує:
«Я завжди казав своїм студентам, що життя — це не лотерея й не гра з нульовою сумою. Не можна досягти успіху, забравши його в когось іншого. Ваш успіх залежить від вашого вибору, а вибір має наслідки».
Перш ніж розглянути, як робити правильний фінансовий вибір і отримувати максимальну вигоду від наявних ресурсів, ми хочемо поділитися деякими міркуваннями про важливість грошей і багатства. Щоб добре жити, недостатньо лише заробляти гроші. Існують складники щастя, набагато важливіші за них. Це такі нефінансові активи, як успішний шлюб, сім’я, друзі, робота, що приносить задоволення, а також релігійні переконання та цікаві захоплення(91). Отже, бездумна гонитва за грошима й багатством не має сенсу.
Водночас, у бажанні стати багатшим нема нічого поганого. Це бажання притаманне не лише тим людям, яких цікавить тільки особистий добробут у вузькому сенсі слова. Наприклад, мати Тереза хотіла б стати багатшою, щоб мати змогу більше допомагати бідним. Багато людей хотіли б стати багатшими, щоб мати змогу жертвувати більше грошей релігійним, культурним і благодійним організаціям або більше допомагати літнім батькам. Якими б не були наші життєві цілі, їх легше досягти, коли в нас менше боргів і більше грошей. Отже, у всіх нас є стимул навчитися приймати ефективніші фінансові рішення.
Елемент 4.1. Визначення своєї порівняльної переваги
Принцип порівняльних переваг найчастіше використовується для того, щоб пояснити, чому міжнародна торгівля дає змогу людям у різних країнах досягти вищого рівня життя. Як показано в елементі 4 частини 1, спеціалізація відповідно до закону порівняльних переваг дає змогу торговим партнерам збільшувати обсяг виробництва та досягати вищого рівня доходів. Коли окремі люди розглядають професійні та ділові можливості, принцип порівняльних переваг є не менш важливим.
Так само як і країни, люди зможуть досягти вищого рівня доходів, якщо будуть спеціалізуватися, тобто зосередять свої зусилля на тій діяльності, в якій вони мають порівняльну перевагу. Подумайте про взаємозв’язок між вашими навичками та альтернативними витратами. Розгляньмо крайній випадок і припустімо, що ви краще за всіх виконуєте будь-який вид продуктивної діяльності. Чи означає це, що ви повинні витрачати час на кожен із них? Або візьмімо інший крайній випадок: хтось щось робить гірше за всіх. Чи правильно вважати, що ця людина не зможе отримати вигоду від спеціалізації, тому що не здатна успішно конкурувати в жодному виді діяльності? Відповідь на обидва запитання — ні.
Незалежно від ваших талантів, у певних сферах ваша продуктивність буде вищою, ніж в інших, якщо врахувати альтернативні витрати. Аналогічно, якою б низькою не була ваша продуктивність, ви зможете виробляти певні товари або послуги за нижчою ціною, ніж інші люди. Ви зможете успішно конкурувати в певних сферах і отримувати вигоду від спеціалізації на тому, в чому маєте порівняльну перевагу.
Ваша порівняльна перевага визначається вашими відносними, а не абсолютними здібностями. Наприклад, Марк Цукерберг, співзасновник Facebook, володіє не лише здібностями успішного новатора та підприємця, а й усіма якостями, необхідними для того, щоб бути видатним програмістом. Щоб створити популярну соціальну мережу в кімнаті гуртожитку в Гарварді, знадобилися неабиякі навички програмування та величезний творчий потенціал. Хоча Цукерберг був висококваліфікованим програмістом, однак його конкурентна перевага полягала в розробці інноваційних функцій соціальної мережі Facebook. Так само, хоча програмісти, які працюють у Facebook, напевно, менш кваліфіковані, ніж Цукерберг, проте їхні порівняльні переваги — у програмуванні, а не в управлінні компанією (чи роботі з інвесторами).
Люди завжди будуть мати успіх, якщо в них справді добре виходить те, що високо цінують інші. Це пояснює, чому такі люди, як Цукерберг, можуть заробляти неймовірні суми грошей. У 2007 році, коли йому виповнилося всього лише 23 роки, він став наймолодшим у світі мільярдером, який заробив свій капітал власними силами(92).
Декому може здаватися, що вони знаходяться в невигідному становищі, коли вступають у торговельні відносини з тими, хто заробляє набагато більше. Але пам’ятайте, що торгівля вигідна обом сторонам. Загалом, чим успішніші й багатші люди, з якими ви підтримуєте торговельні відносини (робота на когось теж передбачає такі відносини), тим краще для вас, адже зазвичай ваші послуги для них цінніші, ніж для тих, хто менш успішний та багатий. Наприклад, якби автори цієї книжки були букінг-агентами, то ймовірніше обрали б роботу з Бйорк, «Роллінг Стоунз» або U2, ніж з іншими музикантами, — так ми майже напевне заробили б більше грошей.
Найгірше, що ви можете зробити, — це переконатися або дати переконати себе, що ви є жертвою обставин і тому не можете досягти успіху завдяки власним зусиллям та ініціативі. Дехто починає свою кар’єру, маючи менше переваг, ніж інші, але навіть вони можуть досягти дуже високих результатів, якщо докладуть зусиль і підійдуть до справи з розумом. Вам потрібно взяти на себе відповідальність за свій професійний розвиток і спланувати, як ви можете у найкращий спосіб розвивати власні таланти й використовувати ринкове співробітництво для досягнення поставлених цілей. Ніхто не подбає про ваш особистий успіх більше, ніж ви самі. Так само ніхто інший не знає більше про ваші інтереси, навички та цілі.
Зазвичай ми сприймаємо витрати як щось таке, що має бути якомога нижчим. Але пам’ятайте, що витрати віддзеркалюють найдорожчу альтернативну можливість, від якої ми відмовляємося, коли робимо вибір. Отже, коли у вас є привабливі альтернативи, ваш вибір буде витратним. Чи варто влаштуватися на цю роботу в Starbucks, щоб трохи заробити у вільний від навчання час? Або краще пройти додатковий курс навчання, щоб швидше отримати диплом про вищу освіту? Обидва варіанти привабливі. До того ж, коли ви вдосконалюєте свої навички й привабливість ваших можливостей зростає, вибір між кількома варіантами стає більш витратним.
І навпаки, ваші витрати будуть низькими, якщо у вас обмаль гарних варіантів вибору. Наприклад, дуже ефективним способом зниження витрат на читання цієї книжки буде потрапити з нею до в’язниці, де читання — єдина можливість, яку ви маєте, крім можливості просто дивитися на стіну. Авжеж, це погана ідея. Це знизило б витрати на виконання однієї справи (на нашу думку, дуже корисної), виключивши можливість вибору багатьох інших привабливих варіантів. Краще збільшувати кількість своїх можливостей, а не зменшувати її.
Молодих людей заохочують отримувати добру освіту, щоб пізніше в їхньому житті з’явилися більш привабливі можливості. Добра освіта загалом збільшить вашу продуктивність і ту суму, яку роботодавці будуть готові вам платити. Вона підвищить ваш дохід, але водночас це означає, що вам доведеться відмовитися від деяких привабливих пропозицій, сподіваючись отримати в майбутньому ще кращі пропозиції з працевлаштування.
Для того, щоб приймати правильні рішення щодо вибору професії, недостатньо з’ясувати, що ви вмієте робити найкраще. Також надзвичайно важливо зрозуміти, що вам справді до душі, тобто яка продуктивна діяльність приносить вам найбільше задоволення. Якщо вам подобається ваше заняття і ви вважаєте його важливим, ви з радістю будете працювати більше й вдосконалювати свої вміння. Отже, компетентність і пристрасть до того чи іншого виду діяльності зазвичай ідуть пліч-о-пліч. Ба більше, мірою справжнього багатства є реалізація особистого потенціалу. Наприклад, автори цієї книжки (всі економісти) із задоволенням знаходили відповіді на економічні питання та ділилися своїми знаннями в такий спосіб, щоб допомогти іншим краще зрозуміти механізми функціонування світової економіки, в яких ми розібралися на професійному рівні. Попри те, що ми витратили на цю роботу багато часу, загалом вона була приємною. Не всі зрозуміють те, чим ми займаємося. Однак завдяки нашим інтересам, задоволення, яке ми отримуємо від своєї роботи, з лишком компенсує складнощі.
Елемент 4.2. Підвищення своєї цінності для інших
Розвивайте навички та здібності (зокрема підприємницькі), формуйте життєві переконання, що збільшують продуктивність і підвищують цінність ваших послуг для інших людей.
В умовах ринкової економіки фінансовий успіх показує здатність людини надавати іншим цінні для них блага. Це рівною мірою стосується як працівників, так і підприємств. Якщо ви прагнете високих доходів, вам треба з’ясувати, як надавати іншим послуги, які вони високо цінують.
Як наголошувалося раніше, поглиблені знання, вищий рівень кваліфікації та досвід зазвичай підвищують продуктивність і збільшують здатність людини надавати іншим цінні для них послуги. Як наслідок, інвестиції в людський капітал — освіту, підготовку та інші форми набуття навичок — можуть поліпшити як продуктивність, так і доходи. Однак інші особисті якості також впливають на продуктивність. Дві найважливіші з них — це особисті життєві переконання та підприємницьке мислення. Важливість цих двох рис як джерела продуктивності тісно пов’язана з поняттям, яке психологи називають емоційним інтелектом (EQ). Сьогодні багато психологів вважають емоційний інтелект важливішим вирішальним чинником особистого успіху, ніж коефіцієнт розумового розвитку (IQ)(93). Економісти часто не звертають належної уваги на ці життєво важливі джерела особистої продуктивності(94).
Як особистий підхід людини впливає на її продуктивність та успішність? Розгляньмо наступний простий мислений експеримент. Припустімо, що роботодавець оцінює двох потенційних працівників. Перший має такий набір якостей: чесність, надійність, наполегливість, повага до інших, бажання вчитися та вдосконалюватися, вміння працювати з іншими, сумлінність, відданість. Другий має інший набір якостей: неповага до інших, ненадійність, сварливість, презирливе ставлення до освіти, вживання ненормативної лексики, перекладання провини на інших, нечесність, а також залежність від алкоголю та наркотиків. Кого б ви найняли на місці роботодавця? Цілком передбачувано, що більшість найняла б першого кандидата, тому що його особисті якості орієнтовані на успіх. За інших рівних умов працівники з такими позитивними рисами характеру більш продуктивні. І навпаки, другий набір якостей орієнтований на невдачу. Вони підриватимуть продуктивність працівника та його здатність співпрацювати з іншими.
Якщо ви прагнете до успіху, вам треба розвивати та вдосконалювати перший набір якостей. Вони повинні стати вашими звичками — основними цінностями вашого життя. Не менш важливо повністю позбутися другого набору. Не дозволяйте нікому — включно з друзями, — переконати вас у тому, що будь-яка якість, що призводить до невдачі, є «крутою». Це шлях до неприємностей, оминайте його.
Однак є й добрі новини: ви можете вибрати якості, орієнтовані на успіх, а не на невдачу. До того ж, ви можете зробити це, незалежно від вашого соціального походження, поточного доходу, освітнього рівня або кар’єрного вибору. Ваші якості справлять величезний вплив на ваш майбутній фінансовий успіх. Позитивні якості допоможуть вам подолати інші несприятливі фактори, як-от низький рівень освіти або скрутне фінансове становище в дитинстві.
Звичайно, якщо ви вибираєте якості, орієнтовані на невдачу, ви можете звинувачувати інших: вашу сім’ю, район проживання, школи, які ви відвідували, або суспільство в цілому. Ці фактори можуть кожного разу впливати на ваш вибір, але вони його не визначають. Формування ваших життєвих переконань та розвиток особистих якостей — під вашим контролем. Якщо ви виросли в несприятливому середовищі, вам може бути важче розвинути й проявляти такі риси. Однак людина, яка долає наслідки негативного середовища, викликає захоплення й повагу майже в кожного. Труднощі в минулому можуть навіть стати передумовою для досягнення вами успіху, якщо ви вирішите розвивати у собі позитивні якості.
Дехто з вас, можливо, подумає: «Мої якості — це моя справа. Ніхто не буде вказувати мені, що робити, або впливати на мою поведінку». Припустімо, що підприємець — назвімо його Михайлом, — вважає так само. Михайло ігнорує бажання споживачів і натомість пропонує їм те, що, на його думку, вони мали б цінувати. Михайло вільний зробити такий вибір, але якщо він так учинить, він заплатить ціну у вигляді зниження продажів, що, можливо, навіть призведе до збитків і банкрутства підприємства. Так само, потенційні працівники вільні «чинити по-своєму». Вони можуть не звертати уваги на те, як їхні якості та поведінка впливають на продуктивність і можливості працевлаштування. Однак як і бізнес, що ігнорує бажання споживачів, так і люди, які ігнорують вплив особистих якостей та поведінки на їхню продуктивність, розплачуються за це обмеженими можливостями та низькими доходами. Жоден із нас не може існувати ізольовано від зовнішнього світу. Якщо ми хочемо отримувати дохід у результаті співпраці з іншими, ця співпраця має відбуватися у такий спосіб, щоб наші послуги мали для них цінність.
Висновок простий: орієнтовані на успіх якості є надзвичайно важливим чинником фінансового успіху. Такі якості неможливо придбати. Ніхто не може вам їх надати. Ви повинні вирішити розвивати їх та застосовувати у щоденному житті. Крім того, якщо ви це зробите, ви з високою ймовірністю досягнете суттєвого економічного успіху. Однак правильним є й протилежне твердження: якщо у вашому житті значною мірою присутні якості з набору, орієнтованого на невдачу, то майже неминуче в майбутньому вас чекають фінансові неприємності та особистий гіркий досвід.
Підприємницьке мислення також є особистою рисою, що може підвищити вашу продуктивність. Підприємливість часто пов’язується з прийняттям рішень у комерційній діяльності, але насправді всі ми є підприємцями. Ми постійно приймаємо рішення про розвиток і застосування знань, навичок та інших ресурсів, що знаходяться під нашим контролем. Наш фінансовий успіх залежатиме від результатів таких рішень.
Якщо ви прагнете до фінансового успіху, мисліть як підприємець. Інакше кажучи, зосередьтеся на тому, як розвивати й використовувати свої таланти та мобілізувати наявні ресурси, щоб надавати іншим блага, які вони високо цінують.
Надання іншим товарів і послуг, цінність яких значно перевищує їхню вартість, — запорука фінансового успіху. Розгляньмо гіпотетичний випадок агента з земельної власності Роберта Джонса. Джонс купує великі ділянки землі й ділить їх на менші частини, на яких будує різноманітні об’єкти інфраструктури: дороги, системи очищення стічних вод, поля для гри в гольф та парки. Джонс отримає прибуток, якщо він зможе продати ці ділянки за ціною, що перевищує вартість землі, побудованих ним об’єктів і витрат на робочу силу, включно з неодержаним доходом від невикористаного найкращого альтернативного варіанту. Якщо його дії будуть прибутковими, вони підвищать цінність ресурсів і допоможуть іншим, надаючи їм кращі ділянки для забудови, ніж ті, які доступні в інших місцях. Фінансовий успіх або невдача Джонса залежить від його здатності підвищувати цінність ресурсів.
Коли ви почнете мислити як підприємець та думати про те, як можна підвищити цінність ваших послуг для інших, то станете на шлях до успіху. Не варто недооцінювати свої здібності. Підприємницький хист часто проявляється неочікувано. Хто б міг подумати, що колишня радянська республіка стане однією з передових цифрових держав у світі? Ласкаво просимо до Естонії — батьківщини Skype і TransferWise, країни, в якій Інтернет, доступ до якого проголошено одним з основних прав людини, активно використовується у всіх видах діяльності(95).
Хто б міг подумати, що продавець апаратів для виробництва молочних коктейлів середнього віку Рей Крок докорінно змінить франчайзинговий бізнес і перетворить єдиний ресторан McDonald’s у Сан-Бернардіно (Каліфорнія) у найбільшу у світі мережу закладів швидкого харчування? Що продажі бренду спортивного взуття, започаткованого Аді Дасслером на кухні його матері у 1924 році, сягнуть 20 млрд доларів(96)? Чи очікував хто-небудь у 1950-х роках, що засновник IKEA Інґвар Кампрад перетворить свій перший невеликий виставковий зал у маленькому містечку Ельмхульт, що у Швеції, в найбільшу у світі мережу компаній роздрібної торгівлі меблями(97)?
Такі випадки широковідомі, але та сама схема повторюється знову й знову. Успішні бізнесмени та професіонали своєї справи часто є представниками галузей діяльності, мало пов’язаних зі сферами їхніх досягнень. Однак між ними є дещо спільне: вони добре вміють знаходити ефективніші методи діяльності та стратегічно використовувати часто непомітні для інших можливості для збільшення цінності ресурсів.
Самозайняті особи, що є підприємцями, непропорційно представлені серед заможної частини населення. Тимчасом як самозайняті особи становлять значну частину робочої сили, вони складають значно більшу частку серед мільйонерів. Наприклад, у 2015 році в Нідерландах частка самозайнятих осіб серед працевлаштованих становила 17%(98), а серед працюючих мільйонерів — приблизно 80%(99). Фінансовому успіху індивідуальних підприємців сприяють чотири основні фактори. По-перше, вони добре вміють визначати привабливі можливості, які не помічають інші люди, та реагувати на них. Вищий ризик і можливість отримання вищого доходу завжди йдуть поруч. Вищі доходи індивідуальних підприємців певною мірою є просто компенсацією за невизначеність, що супроводжує їхню комерційну діяльність. По-третє, вони відрізняються високим рівнем інвестицій. Індивідуальні підприємці часто направляють велику частку своїх доходів на зростання та розширення свого бізнесу. По-четверте, вони, здебільшого, люблять свою справу і тому працюють від рання до вечора.
Слід зазначити, що в країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), а також у країнах колишнього Радянського Союзу кількість власників малого бізнесу значно різниться, залежно від країни та регіонів усередині країн. Імовірно, це є результатом державної політики та культурних установок, які впливають на можливість розпочати власний бізнес(100). Проте підприємницький підхід до справи буде корисним за будь-яких обставин.
Працівники також можуть перейняти риси, які сприяють досягненню статусу людини з високими доходами та рівня достатку індивідуальних підприємців. Вони можуть інвестувати свої заощадження в акції й у такий спосіб отримати прибутки від капіталовкладень, вищі за середній рівень, однак при цьому нести ризики, пов’язані з володінням бізнесом. За бажанням вони також можуть отримувати вищий дохід і примножувати свої статки, збільшуючи рівень інвестування і тривалість свого робочого часу.
Мабуть, найважливіше те, що працівникам корисно «мислити як підприємці». Так само як доходи підприємців залежать від їхньої здатності задовольняти потреби клієнтів, заробіток працівників залежить від їхньої здатності бути цінними для роботодавців, як сьогодні, так і в майбутньому. Якщо працівники хочуть отримувати високий дохід, вони повинні розвивати навички, знання, стиль роботи та формувати життєві переконання, які високо цінують інші.
Підприємницький спосіб мислення також має вирішальне значення при прийнятті рішень про освіту. Освіта не забезпечить вам значного підвищення доходу, якщо ви не набудете знань і не розвинете навичок, які роблять ваші послуги ціннішими для інших. До їхнього складу входять уміння грамотно писати, зрозуміло висловлюватися, використовувати основні математичні інструменти, збирати й інтерпретувати дані та інформацію, а також особливі навички, які можуть виокремлювати вас із-поміж інших і підвищувати вашу продуктивність. Розвиток навичок, які підвищують вашу цінність для інших, має надзвичайно важливе значення як у навчальних закладах загальної середньої й вищої освіти, так і за їхніми межами.
Сьогодні університетський диплом більше не гарантує уваги роботодавця та високооплачуваної роботи. У 2019 році рівень безробіття серед випускників вишів у Вірменії та в багатьох інших посткомуністичних країнах наблизився до 25%. Ситуація на ринках праці й освіти швидко змінюється. Найкращий спосіб знайти роботу — це застосовувати підприємницьке мислення й шукати способи приносити користь іншим, спираючись на формальну освіту та демонстрацію готовності до роботи. Для цього можуть стати в пригоді велика кількість відкритих онлайн-курсів і програм сертифікації та стажування.
Запорукою фінансового успіху є розвиток і застосування ваших здібностей способами, які забезпечують великі вигоди для інших. Це також є основною передумовою того, що Артур Брукс називає «заслуженим успіхом». До того ж, заслужений успіх є основним чинником щастя та задоволеності життям. Ніхто не може дати вам заслуженого успіху, ви повинні досягти його самостійно. Заслужений успіх приходить тоді, коли ваш вибір у сфері освіти, роботи та способів життя віддзеркалює мету вашого життя. Протягом всієї нашої кар’єри ми запитували наших студентів, як вони хочуть прожити своє життя. У тій чи іншій формі відповідь майже завжди однакова: я хочу змінити світ на краще. Звичайно, різні люди планують це робити по-різному. Однак незалежно від їхніх планів, орієнтовані на успіх якості та підприємницький спосіб мислення підвищать їхню здатність жити змістовним, повноцінним і щасливим життям.
Елемент 4.3. Планування витрат та заощаджень
Плануйте бюджет, щоб раціонально витрачати гроші та постійно заощаджувати.
«Гроші — лише засіб. Вони приведуть вас до будь-якої цілі, але не замінять вас біля штурвала»,
У наш час фінансова нестабільність здебільшого є наслідком прийняття неправильних рішень. Надмірні витрати, що перевищують доходи; накопичення боргів без розробки чіткого плану їх повернення; відсутність фінансового планування та інші нерозумні фінансові звички руйнують добробут і викликають стрес. Обов’язкове фінансове планування є запорукою стабільного фінансового становища, збільшення матеріального достатку та досягнення особистих цілей. Люди, як і нації, підвищують свій добробут шляхом заощаджень та інвестицій. Однак успішне підвищення рівня добробуту також вимагає стратегічного планування. Для цього потрібен план управління витратами, заощадженнями та інвестиціями, спрямований на накопичення багатства. Для окремої особи або домогосподарства таким планом є бюджет. Бюджет допомагає раціонально витрачати кошти, постійно накопичувати заощадження та диверсифікувати інвестиції для максимально ефективного використання ваших доходів.
Ефективне фінансове планування — це не разова подія, а безперервний процес. Воно складається з двох конкретних дій. Спершу необхідно скласти початковий бюджет, у якому вказані всі ваші заплановані або очікувані доходи та витрати за певний проміжок часу. Більшість людей складають бюджет на місяць або на рік. Важливо ретельно обміркувати всі можливі витрати, а не тільки найбільш очевидні, як-от витрати на продукти, утримання автомобіля, сплату оренди або іпотеки. Пам’ятайте про подарунки до днів народження, страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів, передплату на періодичні видання та заміну мастила для вашого автомобіля. Оцініть свій щомісячний або річний дохід, а потім визначте, на що ви збираєтеся витратити кожну копійку. Ми рекомендуємо, щоб заощадження та інвестиції були окремими запланованими пунктами у вашому бюджеті, а не лише залишком (за його наявності).
Друга дія — документування фактичних витрат і внесення необхідних змін до бюджету. Відстежуючи всі витрати й розподіляючи їх за категоріями бюджету, ви отримаєте цінну інформацію про свої звички та результати на шляху до досягнення поставлених фінансових цілей. Відстежування витрат також допоможе вам скласти кращий і точніший бюджет у майбутньому. Наприклад, якщо ви не включили одну або дві статті витрат до початкового бюджету, то за результатами аналізу вже понесених витрат наступного разу ви обов’язково включите їх уже до свого нового бюджету. Припустімо, ви передбачаєте в бюджеті 50 євро на місяць на відвідування ресторану, але потім розумієте, що насправді ви витратили 80 євро. Тоді, враховуючи цю різницю, вам доведеться змінити інші статті витрат. Документування фактичних витрат є механізмом зворотного зв’язку для подальшого коригування бюджету та витрат у майбутньому.
Фінансове планування доходів та контроль над поведінкою допоможуть вам оцінити витрати та направити їх на ті статті, що забезпечать вам найвищу загальну цінність. Досягти фінансової стабільності вам допоможуть чотири простих кроки: почніть негайно, визначте цілі, отримайте необхідні інструменти та складіть бюджет із врахуванням ваших цілей.
Крок 1. Почніть негайно та збільште ймовірність успіху. Не обманюйте себе думкою, що фінансове планування потрібне лише тим, хто має роботу або високу заробітну плату, або що ви почнете «пізніше». Діти, які отримують кишенькові гроші, студенти, яким допомагають їхні батьки, та люди, які не мають прямих доходів, все одно повинні складати бюджет і ставити собі цілі. Фінансове планування не стане легшим з віком або у разі збільшення ваших доходів. Насправді цей процес, імовірно, стане навіть складнішим. Не варто зволікати. Люди, які складають бюджет, розумно витрачають свої гроші та заощаджують на майбутнє, здебільшого почали робити це рано, коли їхні доходи були відносно низькими(101). Для цього може стати в пригоді безкоштовний додаток для фінансового планування (в Інтернеті є багато хороших варіантів).
Крок 2. Ставте цілі. Стимули мають значення. Визнайте це у своєму особистому житті, і нехай ваші цілі керують вашими діями. Встановлюйте фінансові цілі на короткі, середні й тривалі строки та інтегруйте їх у свій бюджет. Короткострокових цільових орієнтирів можна досягти протягом наступного року й отримати негайну винагороду. Залежно від вашої ситуації, це може бути ліквідація заборгованості за кредитною карткою за позикою з найвищою процентною ставкою, значне збільшення накопичень для покриття непередбачених витрат або заощадження грошей на придбання нового телефону чи іншого технічного пристрою. Середньострокові цілі досягаються протягом тривалішого періоду — від одного до трьох років. Придбання за готівку вживаного автомобіля, внесення початкового внеску в розмірі 20% від повної вартості житла, а також створення значних заощаджень для формування диверсифікованого інвестиційного портфеля є прикладами цілей, досягнення яких зазвичай потребує більше часу. І, насамкінець, заощадження та інвестиції для оплати навчання дітей у коледжі та на пенсію, а також погашення студентських позик або житлового іпотечного кредиту є прикладами широко розповсюджених довгострокових цілей.
Як зазначалося раніше, заощадження та інвестиції повинні бути окремою категорією у вашому бюджеті. Безумовно, що раніше ви почнете застосовувати стратегічний підхід до заощаджень і витрат, то більшого рівня достатку зможете досягти. Менш очевидним є те, наскільки більше ви зможете накопичити, почавши діяти у такий спосіб якомога раніше. Навіть найменша сума, заощаджена чи вкладена сьогодні, може суттєво змінити ваш фінансовий стан у майбутньому. Розгляньмо наступний довгостроковий план.
Коли вам виповниться двадцять два роки, почніть регулярно заощаджувати 2 євро на день протягом двох років. Імовірно, це менше, ніж ви витрачаєте на каву, пляшкову воду, закуски, або ніж дрібні гроші, що залишаються у вас наприкінці дня. Із двадцяти чотирьох до двадцяти шести років почніть відкладати по 3 євро на день. Це лише на євро більше і, ймовірно, що ваш дохід уже збільшиться. У віці від двадцяти шести до тридцяти років збільште рівень заощаджень до 4 євро на день. Ваш спосіб життя сильно не зміниться, якщо ви не будете щоденно витрачати цю суму, а вкладете її у взаємний інвестиційний фонд із позитивною дохідністю. До досягнення тридцяти років ви заощадите 9490 євро, плюс отримані відсотки, що є досить непоганою сумою. Заощаджуючи невелику суму грошей кожного дня, ви справді накопичуєте капітал.
Однак справжній сюрприз полягає ось у чому. За умови розумного інвестування, до моменту вашого виходу на пенсію у віці шістдесяти семи років, заощадження, накопичені лише протягом цього раннього дев’ятирічного періоду, можуть підвищити ваші статки більш ніж на 150 тисяч євро (з урахуванням купівельної спроможності на сьогодні). Це станеться, якщо ваша ставка дохідності на капітал приблизно дорівнюватиме показникам дохідності на фондових ринках протягом останніх восьми десятиліть (більш детально про ставку дохідності на капітал і силу складних відсотків розповідається в наступних елементах). До того ж, чим раніше ви почнете застосовувати таку тактику, тим імовірніше, що ви постійно будете робити внески в ощадний план протягом усього свого життя. Крім того, деякі з найрозумніших інвесторів, зокрема Воррен Баффетт і Марк Кубан (власник клубу НБА «Даллас Маверікс» та інвестор у телешоу Shark Tank), вважають, що важливо не накопичувати борги, а уникнути цього можна, якщо почати відкладати гроші в молодому віці.
Крок 3. Скористайтеся спеціальними інструментами для здійснення фінансового планування. Не винаходьте заново колесо, починаючи складання бюджету з чистого аркуша паперу. Сучасні веб-сайти, електронні таблиці та мобільні застосунки роблять фінансове планування простим, як ніколи раніше. Доступ до великої кількості ресурсів можна отримати за невелику плату або безкоштовно, всього лише натиснувши кілька клавіш. Введіть в пошуковий рядок термін «інструменти для фінансового планування», й ви знайдете численні якісні та безпечні варіанти для складання бюджету. Виберіть той, який допоможе вам точно фіксувати витрати й доходи, відображатиме ваші фінансові цілі, нагадуватиме про необхідні платежі, допомагатиме утримуватися від імпульсивних витрат, не передбачених у вашому бюджеті, та показуватиме вам можливості досягнення ваших цілей. Візьміть за звичку користуватися вибраним інструментом фінансового планування. Використовуючи правильні інструменти, можна спростити процес відстежування витрат і доходів.
Крок 4. Розробіть план дій: для досягнення своїх цілей складіть персональний бюджет, використовуючи фактичні та пропоновані статті. Хоча ми постійно думаємо про те, що нам «необхідно» купити, насправді більшості з нас, окрім достатньої кількості їжі, чистої води, даху над головою та простого одягу, потрібно не так вже й багато. Найкращий спосіб дізнатися, з чого можна почати шлях до досягнення своїх цілей, — скласти перелік своїх «потреб» і відділити їх від «бажань». Обмежте свої бажання, щоб уможливити здійснення заощаджень та інвестицій, а також складання плану у межах вашого бюджету для досягнення короткострокових, середньострокових та довгострокових цілей. Це дасть вам змогу взяти під контроль ваші фінанси.
Архітектор не збудує будинку, не маючи проєкту. Операція з видалення апендикса не буде ефективною, якщо хірург не узгодить своїх планів з іншими членами команди медиків. Спортсмен не потрапить на Олімпійські ігри, якщо не буде націлений на успіх протягом тривалого часу до Олімпіади. Розробка детального плану дій, його дотримання та оновлення в разі потреби є неодмінною умовою досягнення успіху в будь-яких сферах життя, включно з фінансовою.
Кожна стаття бюджету потребує оцінки в контексті інших статей. Оскільки ваш дохід обмежений, за відсутності нових джерел доходу, збільшення витрат в одній області зумовлює зменшення витрат в іншій. Як підкреслювалося в частині 1, будь-який вибір має альтернативну вартість. Враховуйте це, приймаючи рішення про здійснення витрат. Розгляньте загальну картину крізь призму вашого бюджету. Підрахуйте основні щомісячні витрати: покажіть, скільки ви заробляєте, скільки платите податків, заощаджуєте, інвестуєте, витрачаєте, а також скільки заборгували.
Незалежно від вашої професії, рівня доходу та життєвої позиції, дві дії в процесі фінансового планування: складання бюджету та відстеження й коригування витрат для покращення добробуту — допоможуть вам систематично аналізувати й тримати під контролем свої витрати для досягнення поставлених цілей. Складіть чіткий план і станьте самі собі директором. Візьміть собі за правило складати бюджет, який допоможе відстежувати витрати, контролювати заборгованість, забезпечувати наявність коштів на випадок надзвичайних ситуацій, досягати різних фінансових цілей та передбачати кошти для здійснення інвестицій.
Наступного разу, думаючи про все, що вам «потрібно», визнайте, що насправді вам потрібно не так багато. Пам’ятайте, що сьогоднішні витрати зменшують ваші майбутні статки. Ми не пропонуємо прирікати себе на скруту сьогодні заради багатства в майбутньому. Це не має сенсу. Однак існує багато творчих шляхів зменшення витрат і збільшення заощаджень. Фінансове планування та складання ощадного плану дадуть вам миттєві результати, допоможуть забезпечити фінансовий контроль та безпеку, а також збільшити ваш достаток у майбутньому.
Дейв Ремсі, один із провідних фінансових консультантів США, підкреслює важливість особистого прагнення до формування здорових звичок з управління власними коштами. Він стверджує: «З того, що я дізнався про управління особистими фінансами, хороша новина — що в цьому немає нічого надскладного. Особисті фінанси майже на 80% є результатом поведінки. І лише приблизно на 20% — продуктом інтелектуальних знань»(102). Прочитавши повністю частину 4, ви отримаєте інтелектуальні знання. Чи готові ви постійно узгоджувати свої рішення щодо споживання, заощаджень, позичання та заробітків із принципами, які забезпечать фінансову стабільність і достаток?
В елементах 4–12 наводяться додаткові відомості про те, як раціональніше витрачати кошти, уникати необачної заборгованості, передбачати кошти на покриття неочікуваних витрат, отримувати привабливий прибуток з інвестованого капіталу і звести до мінімуму вашу вразливість до ризиків, які несе із собою життя.
Елемент 4.4. Розумне управління фінансами
Не вкладайте кошти в активи, строк фінансування яких перевищує строк їх корисної служби.
Що відбувається, коли ви позичаєте гроші на відпустку, придбання одягу чи інших товарів із коротким строком служби або корисного використання? Що відбувається, коли ви берете кредит на чотири роки для придбання вживаного автомобіля, який вийде з ладу за два роки? Відповідь на обидва питання однакова: незабаром ви будете платити за речі, що мають невелику цінність або взагалі не мають її (як для вас, так і для інших). Ці платежі за кредитом призведуть до фінансової нестабільності й можуть спричинити пригніченість та депресію.
Якщо виплати розтягуються на період, довший за строк корисної служби активу, то в майбутньому вам доведеться платити за те, що вже не має для вас жодної цінності. Як наслідок, ви будете змушені скоротити своє майбутнє споживання. Крім того, така стратегія збільшує вашу заборгованість, і в майбутньому ви збіднієте. Це шлях до фінансової катастрофи.
Чи взагалі є сенс для окремої людини або сім’ї купувати щось у кредит? Відповідь — так, проте лише в дуже рідкісних випадках і за умови, що це довгостроковий актив, а позичені кошти будуть виплачені до моменту зношення цього активу. У такому разі ви платите за актив, поки користуєтесь ним.
Цим критеріям відповідає дуже небагато речей. На думку спадають три значущі категорії витрат: житло, автомобілі та освіта. При належному утриманні нового житла строк його корисної служби може становити сорок-п’ятдесят років. За цих обставин скористатися іпотекою на 30 років (якщо такі є) для фінансування витрат на житло буде цілком розумним рішенням. Аналогічно, якщо можна обґрунтовано очікувати, що автомобіль буде придатним до експлуатації п’ять або шість років, немає нічого поганого в кредиті на період до 48 місяців. Коли довгострокові активи продовжують генерувати додатковий дохід або забезпечувати отримання цінної послуги після погашення кредитів на їх придбання, певна частина платежів за кредитами є фактично однією з форм заощаджень та інвестицій, що в підсумку збільшує чисту вартість активів домогосподарства. Інвестиції в освіту, як і в нерухомість, зазвичай приносять